Адріяновною твій останній лист до краю! Це ж трохи вже "від Майн Ріда": летіти на другий кінець світа з-за того, що якийсь там німець у військових шпіонах! Ми власне, не осуджуємо тебе, бо безперечно зробити таку подорож, як ти надумав, та ще й в молодих літах — нікому не пошкодить. Тільки трохи страшно за тебе. Все-таки ти ще — надто юний!..
Дуже просимо писати якнайчастіше. Ми любимо тебе, як рідного, й дуже турбуватимемось, коли довго не буде від тебе звісток. Наша старенька Полтава й досі стоїть на своєму місці й нічого особливого у ній не трапилось. Найбільшою нашою новиною є те, що мають у нас з осені будувати електричний трамвай. От, тоді й ми їздитимемо по-європейському!
Літо в цім році видалось добре. В твоєму садку знову значний врожай садовини. Живуть в твоєму домі ті ж самі Михайленки. Харитина дуже постаріла, але підстрибує. Охала й ахала, коли я сказав їй, що ти подався аж за океан. Дуже боїться, що ти втопишся.
А от, з Самзнаєм вийшло не добре. Хтось його вдарив по ногах і він сильно кульгає на обидві передні. Але ж веселий й, що до іншого, то цілком дужий.
Чув я, що у вашій семінарії був якийсь бунт. Але, як звичайно, "левитський": знайшли таргана в каші, чи щось подібне. Писав я недавно В’яч. В’яч., що треба на осінь трохи підремонтувати дома, бо обмили дощі вапну зокола, та й всередині місцями прогнили дошки в підлозі, а під дощ трохи де-не-де протікає. Звісно, без хазяйського ока!
Частенько збираємося невеликою компанією до "українського клубу". Дуже гарно й затишно в нашій хаті, та тільки наші люди лінуються ходити. "Книгарня" росте. Гомонять про те, що час закладати другу. Допоминаємось у городу, щоб було заведено більш українських книжок до "Публічної Бібліотеки".
Ну, вибач, друже: спішу на службу, а хотілось негайно тобі написати. Більшого листа напишу до Сіднея. Не знаю тільки, чи так я написав адресу: ніколи за іншу границю не писав, як до Галичини, то боюсь, щоб не помилитись.
Нат. Адр. цілує тебе; я також міцно обнімаю й од щирого серця бажаю всього найліпшого.
Олекса Марчинський.
Полтава, 19/V 1914".
II.
"Любий мій, милий побратиме!
Ну, й знаменита ж тобі прийшла в голову думка! Я, як прочитав твого листа з Липська,— так аж отетерів. Та невже ж ти будеш аж у Австралії? Бачитимеш живих страусів? Їстимеш вишні, у яких кісточка зверху? Максиме! Та не може це бути! Чорт візьми! Що б я дав за таке щастя! А то, сиди й клепай "церковну історію", бо завтра — іспит. Тільки я напевне зріжусь: у мене, після твого листа рішучо всі Оригени вилетіли з голови, а Хому Кемпійського інакше не уявлятиму собі, як в образі й подобі австралійського "ему"! Ну й молодчина ти, брате мій! Дивись же, пам’ятай про мене, пиши з кожної великої станції. А мене вибач, я буду писати великі листи, лише після іспитів. Тепер же стискую твою мужню, лицарську руку.
Твій побратим Ярко.
Тато й мама аж об поли б’ють. А татусь каже, що певне ти пришлеш йому дивовижних метеликів. Він потім поверне гроші, якщо будеш купувати дорогих. Щасти ж, Боже. Твій Я. 23/5"
III.
От, шкода! А я тобі, брате, написав до Бремена величезного листа: бо ти ж казав, що сидітимеш довший час у Бремені.
Ти напиши, щоб тобі дослали. Нема часу переписувати всі наші семінарські новини та події з інститутського життя.
Ми з татом кожного дня увечері студіюємо атлас. Дивлюся я на Марсель і думаю — от тут був мій любий друг Макс; гляну на Суецьку протоку — й віри не маю, що може в цей час ти її переїздиш!
Ні, брате, що не кажи: щасливий ти! Побачиш світа, людей, будеш говорити на всяких мовах. А я сиджу, як підсвинок на ретязі, та клепаю греку, а потім латину! Але ж, до кого ними заговориш? З чужих мов тільки й навчився "анадись" та "аномедні", але це — не велика радість! Так спротивіла мені оця кисла кацапня, оті лапотники з своєю "тюрею" та "простоквашею", — що не діждусь, коли звідціль виїдемо на літо.
А поїдемо, брате, ми з Києва у святі наші місця. Їдемо до дідуні, що живе біля Канева. Буду щодня ходити на Шевченкову Могилу, дивитимусь на "Дніпро-Славуту" й згадуватиму тебе, мого "блудного побратима". Пиши ж, голубе, частіш.
Сердечно дякую тобі за ті картки, що ти присилаєш, та за альбом Монахина. Ах, який він справді чудовий. Особливо, після нашого Вороніжа!
Але ж ніколи я не сподівався, що твій Шульц — така свиня. Чистий іскаріот!.. Ти, брате, добре зробив: жити під одною стріхою з шпигами — річ не козацька.
Обнімаю тебе й тричі навхрест по-козацькому цілую. Знов сідаю клепати. Через чотири дні кінчаються мої єгипетські кари. Поки що все йшло добре, а зосталась сама лапша — грека й латина. Наші цілують і часто-часто тебе згадують. Одне слово, ми їдемо вкупі з тобою.
Твій Яр.
29/5. 1914 р"
IV.
"Любий мій друже!
Зараз виїздимо. Тато все закінчив. Я наїздився по Вороніжу, але опису не пишу: це, брате, не Ворскла. Буду писати про Дніпро.
Сердечно дякую за картку з Неаполя. Сподіваюся, що ти одібрав всі мої листи й картки. Це, здається, восьмий. Я писав і в Шанхай, й в Гонконг. А з Канева буду писати на Сідней. Пошлю тобі якусь пам’ятку з могили, а також чудову книгу Амічиса — "Шкільні товариші" ("Серце"), що оце я недавно купив.
Дуже мені кортить, щоб ти прислав щось з Японії. Тільки не філіжанку й не вишиванку. Пришли, брате, якогось такого дикого дракона, якщо це не дорого.
Як приїду, то почну писати тобі величезні листи про всі події. Конче писав би ти й далі листи з дороги до "Ради". Вже два дописи (з Бремена та Женеви) уміщено. Ми щиро радіємо, що тобі трапились добрі попутники. Гадаємо, що ці вже не будуть шпигами. Обнімаю й тричі цілую. Наші — також.
Вороніж-Двірець. 2/VI. 1914.
Твій серцем Ярослав.
V.
"От — це по нашому, мат-т-тері його ковінька!
Добре єси вчкурнув, хлопче! Побачиш світа, людей, пізнаєш, як вони живуть за морями-окіянами,— й у самого в голові розвидниться. Хвалю, дуже хвалю й за сміливість та завзятість, й за добрий маршрут. Я, як прочитав, то наче й сам помолодшав. Згадалось, як і мене носила доля в чужі світи.
Одне не подобається мені, що ти занадто погарячився з приводу твого Ш. Треба ж, брате, розбирати, що таке шпигунство, а що — військовий обов’язок. До того ж і те тобі, на жаль, на розум не прийшло, що це ж вода на наш млин. Дай, Боже, швидше! Як закипить кругом, то може й ми нагору випливемо. Безперечно ж, нашим Афонькам наб’ють по перше число, "аккурат". А коли вони поменшають та пом’якшають, то може й ми викинемо з своєї хати їхні смердючі рукавиці. Ти ж бо трохи знаєш їхню іродову вдачу. "Пусті, бабка, переначевать!" А тільки пустить, то він повісить свої "варєшки" на гвіздочок, а далі й каже: "Ето, тьотка, мая ізба. Вішь — маї варєшкі вісять!"
Ну от, і надходить час порахунку. Може захистить нас "Мати божа Почаївська",— то ми й їхні рукавиці, й їх за чуба — та геть зі своєї хати!
Щось наближається: доживемо — побачимо. Тільки ти запам’ятай моє слово: буде краще! І, може,— почасти дякуючи й твоєму Ш. та йому подібним.
Написав тобі коротенько, щоб не відкладати. Певне, одбереш цього листа в Йокогамі. За справи не бійся: зроблю все, як слід. А грошенят трохи переведу до Сиднею. Туди ж завтра, або позавтра напишу й більшого листа.
А ти не забувай свого старого діда, який тебе дуже любить і сподівається, якщо не вмре, побачити тебе паном в своїй хаті.
Дивись же, шануйся, не лінуйся та не забувай батьків. Вчися всього доброго, а особливо, мов: повір мені — дуже придадуться!
Цілую. B.C. К. р. Б. 1914. 12/4."
Ні, сьогодні, справді, день несподіванок і сюрпризів. Просто, наче я іменинник!
Тільки-що одібрав листи, і від пана кого ж? Від пана Іоганна Шульца! Подумати!..
Чого-чого, а вже цього ніколи не міг сподіватися, щоб Шульц міг бути таким... благородним! Не дурно ж його обороняє й Старушок! Ні, таки я справді, здається, ще занадто молодий та занадто палкий. Але добре, що все так хороше скінчилося. І навіть врешті ж сам Іоганн Карлович мене не картає за те, що я поїхав.
Коли я одібрав пакета й побачив на ньому, що це — від Шульца, у мене аж серце захололо. Як я все-таки мало знаю людей! Хоч Гільда й писала, що І. К. на мене не гнівається, а тільки спочатку довго думав і нічого іншого про мене не говорив, як саме: "занадто палкий юнак", — хоч Кобець також пише, що Шульц зовсім спокійно довідався від нього, куди я подався, й враз обіцяв перевести гроші,— але все ж таки я страшенно схвилювався, побачивши листа з надписом Johann Schultz, München, Prinz-Regent-Strasse. Яка знайома адреса й з якою приємністю й теплою згадкою я записую її тута!..
Так от що пише мені Іоганн Карлович:
"Мій добрий учню!
Не буду казати, що мене не здивував твій несподіваний від’їзд. Але, коли мені п. Кобець оповів, куди й чого ти поїхав, а особливо, як я одібрав твого щирого листа,— я цілком заспокоївся. Навіть більше: я був радий. Я зрадів, що не помилився в тобі. Виходить, що ти, дійсно, такий, як я й думав,— запальний, завзятий і рішучий. В твоєму віці — це добрі риси вдачі. Так і повинен був зробити наш хороший Макс, якого я й фрау Магда любимо й тепер, як сина, як молодого, благородного мого учня.
Звісно, я не поділяю твоїх думок щодо моєї, як ти пишеш "служби". Я думаю, що моя служба чесна й потрібна й, повір мені, досить тяжка й небезпечна. Я виконую її з повним розумінням високого обов’язку, що лежить на кожному вірному синові своєї батьківщини. А я маю честь бути сином своє Отчизни й мушу їй служити так, як вона від мене вимагає.
Але ти, як занадто молодий,— часом за словами не можеш ще роздивитися змісту речі.
Отже, виростеш і зрозумієш. Може навіть зрозумієш раніш, ніж зовсім виростеш, бо доля може й тебе примусити стати в оборону своєї Вітчизни.
Помилився ти й щодо мого злочину перед "твоїми людьми і земляками". Ми будемо воювати не з народами, а з державами. І, повір мені, що не в нашому інтересі захищати "велику й неподільну Росію", яка займає занадто багато місця на географічній мапі. І коли вона від одного дужого удару німецького бронированого кулака розскочиться на кілька часток, то від того може тільки виграти "твоя земля", твоя "Україна", яку ти так міцно й так похвально кохаєш.
Але навряд, чи сьогодні ти це зрозумієш. На те ще прийде час...
Радію я й тому, що ти на ці часи від’їхав так далеко.