Хлопець кліпав очима, спав, чи що, а тепер прокинувся й не може відразу дивитися на світло.
— Ви хто? — спитав Карналь.
— Сусід.
— Який сусід?
— Ну Юки й Люки...— хлопець непевно обвів рукою довкола.— Ви забули зачинити за собою двері, а я почув, що. хтось...
— Я не встиг зачинити двері,— натискуючи на слово "не встиг",— сказав Карналь.— Пробачте, але я звик до точності в усьому. У висловах так само.
— Ніхто так не любить точності, як кібернетики,— зітхнув сусід.— А я не терплю. Чоловік повинен іноді відпочивати від точності, дозволяти собі розвантаження, робити струс ор* ганізму.
— Судячи з того, що тут на столі, мої діти теж дозволили собі струс.
— У них були гості. Теж кібернетики. Я їх боюсь. Така публіка.
— Чому ж боїтеся?
— Надто багато на них сподівань. Як на господа бога. Що ж, ми скинули бога, а тепер нам. пхають ці комп'ютери? І кричать, що комп'ютер усе може відтворити!
— Змоделювати,— підказав Карналь.
— Ну! А змоделює він дівочі кроки? Зробить мені, знаєте, тут-туп, од. якого заходиться серце? Та ніколи! Я тут пробував їм це казати, так вони мене... вигнали!
— Де ж вони? — спитав Карналь.
— А я не знаю. Спав і не чув. Вас почув, зайшов на всяк випадок.
— Дякую вам.
— То мені як? Іти?
— Як хочете. Очевидно, можете йти.
Сусід тихенько вийшов, ще, мабуть, не прокинувшись, а може, просто не протверезившись і так і не збагнувши, що говорив з самим Карналем, і навіть пробував критикувати його машини з такого погляду, з якого ще ніхто не здогадувався цього робити.
Карналь подумав, що, мабуть, треба б зачинити двері. Він спробував це зробити, але двері чомусь не піддавалися, так ніби їх хтось притримував, чи що. Він зазирнув на площадку: там стояв Юрій, весь мокрий, вода стікала з нього струмками, мокре волосся смішно налипало на обличчя.
— Ти що, купався? — поцікавився доволі спокійно Карналь.
— Ага. Добрий вечір, Петре Андрійовичу! — Юрій побоювався Карналя взагалі, а тепер і поготів. Сп'яніння він лишив у дніпровській воді, тепер став ще тверезіший, але все одно не міг збагнути, як опинився тут його суворий тесть. Як бог з машини, чи що?
— Де ж ти купався так пізно? — поцікавився Карналь.
— У протоці.
— Гм. Прекрасно. Сам?
— Що?
— Питаю: сам купався, чи як?
— Сам.
— Входь, чи що. Де Люда? Що це тут у вас?
— Оце? Трохи щодо єпетіту кормів...
— Досить вичерпно й дотепно, надто зважаючи на час. Але ги не відповів, де Люда.
Юрій здивовано озирнувся.
— Справді, де ж це вона?
— У вас були гості?
— Незвані.
— Тобто не твої, а Людині, ти хочеш сказати?
— Ну, як на це подивитися. Трохи з одного боку, трохи з другого... Товариш Кучмієнко теж...
— Хто ж саме?
— Ну, товариш Кучмієнко і всі там...
— І товариш Кучмієнко теж... пив?
— А що?
— Ви не могли вигадати нічого ліпшого? Навіть товариш Кучмієнко? П'ють, п'ють... Як це гидко й принизливо! Не поговорять між собою, мерщій падають за стіл...
— Ми поговорили... прекрасно поговорили...
— І ти розіграв тут сцену. Так?
— Я ж не народний артист.
— Все-таки... Може, ти переодягнешся?
— Нічого... Мені не холодно...
— Людмила проводжає гостей, так?—допитувався Карналь, бо в Юрія геть пропала його балакучість, а може, він усі оили витрачав на гамування невтримного дрожу, який бив його. Однак переодягатися в сухе не хотів. А що? Купався, бо жарко. Кому жарко вдень, а йому вночі. Він індивідуальність.
— То що — проводжає Люда чи де вона?
— Ага, проводжає! — вхопився за слово Юрій.— Саме про-иоджае. Дивовижно точне слово. Термін.
— А ти?
— Я? Ну... Я ось тут... Послухати улюблену пластинку... Нашу і... нашу...
— Хто у вас був?
— Батько. Товариш Кучмієнко.
— Це я знаю. Дякую. А ще?
— Ще? Та так... Одна дуже гарна дівчина. Манекенниця й журналістка... Каже, що перед нею колись запобігали всі знамениті жінки... Ну, ви ж не жінка, ви не могли запобігати, вам усі моди до лампочки... Анастасія... Вона була в Придніпровч. ську, коли ви... Може, бачили, знаєте...
— Не сама, очевидно?
— Ну, а з нею... Хіба я не казав? Совинський... Іван Совинський, пам'ятаєте, був у нас... Наладчик... Мене вчив теж...
— Як він тут опинився? Совинський у Придніпровську. Ти щось наплутав. Як міг Совинський тут, у тебе, і з Анастасіею?
— То ви знаєте Анастасію? Так звану Анастасію?
— Чому так звану?
— Бо не розбереш, модельерка вона чи журналістка і чи наречена Совииського, чи не наречена. А Совинський приїхав на республіканську нараду. Погрожує каменя на камені не лишити... Роздраконить нашу продукцію... За те, що половина машин без Знака якості... Я з ним тут... Ну, одне слово, плюнув і хряпнув дверима...
— На принциповій основі?
— А що? Так звані принципи!
— Все ж не зрозумів: чому ти купався в одязі? Що це?
— Це? Так звана репетиція... Ми тут трохи репетирували...
— Репетирували?
— Способи освідчення в коханні. Любов без нахабства й без синців на руках. Інтелігентна плюс побутова електроніка.
— Ти ж прекрасно знаєш, що я не люблю, коли навіть найпростішу істину ображають анекдотами, недорікуватістю або банальністю.
Але Юрій уже не міг зупинитися.
— Прийшов товариш Кучмієнко і пояснив нам популярно значення рівноправності в нашому суспільстві, включаючи й рівноправність перед лікарнею і смертю. Мовляв, коли захворіє ледар, п'яниця, нероба і надзвичайно цінний для суспільства чоловік, то перед безплатним лікуванням усі рівні.
— Не базікай,— суворо попередив його Карналь.— Що у вас тут сталося?
— Ну, вийшла невеличка так звана гра.
— Гра?
— Тобто не гра, а боротьба. Заїдати мене прийшов Совинський. І не так мене, як усю нашу фірму. Ну, я, мовляв, не наше діло, простих роботяг, нам аби план, та темпи* та прогресивка, а він знов своєї... Ну, це мені набридло, бо я не рада по електроніці, й не Держплан, й не академік Карналь, тобто не ви, Петре Андрійовичу... Тому я розхвилювався і... пішов собі...
— Ти відразу й пішов?
— Та,ні... не відразу... Трохи ми тут...
— І ніхто тебе не стримував?
— Ніхто... Я втік... Не встигли...
— Маю підозру, що ти або вигадуєш, або щось тут накоїв.
— Кожен тесть повинен краще за інших знати свого зятя. Трохи було.
— А тоді ще й вигадав дещо?
— Було.
— Що ж саме? Може, поділишся?
— Дуже просто. Подзвонив їм з автомата.
— Ага, і подзвонив, що на Русанівці безліч телефонів-авто-матів?
— І жодного громадського туалету.
— Ти спостережливий. У тебе, очевидно, комунальний та* лант. Що ж ти ще повідомив?
— Щоб вони йшли в напрямку протоки, коли хочуть мене знайти. Бо вони хотіли мене знайти. Особливо товариш Кучмієнко, який є моїм батьком.
— Де ж ти призначив побачення?
— Коло мосту.
— І забув сказати, коло якого?
— Забув. А вони не спитали. Люка, та б спитала, але за трубку вхопився товариш Кучмієнко, а ви ж знаєте, що вже коли він за щось ухопиться, то добровільно не віддасть.
— Так,— пройшовся довкола нього Карналь,— отже, в напрямку протоки і коло мосту... А сам додому?
— Скупався.
— Пробач, я зовсім забув. Ти ж іще скупався, а вже тоді додому.
— Прийшов на житлоплощу, на якій прописаний...
— Але ти не врахував одного варіанта. На жаль, не врахував.
— Якого ж?
— Ти забув про мене.
— Я ніколи не забуваю про вас, Петре Андрійовичу. Ви такий мудрий і унікальний чоловік, але...
— Але сьогодні я мав би спати, а мене принесли чорти на Русанівку. Мандрівний тесть. Так ти мене називаєш?
— Тільки з поваги й любові.
— Ти забув додати "так званої".
— Без так званої.
Карналь заново поставив пластинку з "Лав сторі", визирнув через балкон, чи не повертаються від протоки ті, хто шукай Юрія, який сновигав по кімнаті, лишаючи після себе патьоки води.
— Тобі не вдалося сховатися,— майже з жалом сказав Карналь.
— Хіба я від вас коли-небудь ховався, Петре Андрійовичу?
— Не про мене йдеться. Ти забув про Люду й про гостей. Ти подумав, де вони можуть бути?
— Ну, там... Коло мосту...
— Коло якого ж?
— — Ну, я не знаю.,. Коло Патона...
— Вони тебе шукають.
— Хто шукає — знайде, як співається в одній старій пісні. Карналь підійшов до нього, взяв за мокру сорочку, зазирнув
у очі, труснув, аж з Юрія посипалися бризки, ніби з мокрого цуцика.
— Прекрасно, мій дорогий зятьок. Мені завжди подобалося, що ти пам'ятаєш усі старі пісні. Але старі пісні співалися не просто для співання. Вони спонукали до дій. Вимагали дій.
— Дій? Яких? А я тут до чого?
— Дуже до того. Йди і шукай!
— Я? Шукати?
— Так, ти. І зараз же! Іди й шукай всіх! І не вертайся без них! Зрозумів? А я тут почекаю. Приберу вам, поставлю на місце перегородку, приведу все до ладу.
— Але я можу довго шукати,— з погрозою в голосі промовив Юрій.
— Не страшно. На це іноді витрачається ціле життя, мій хлопче!
Карналь майже виштовхав Юрія на площадку, послухав, як він неохоче спускається по сходах, повернувся до кімнати і вийшов на балкон. Київ лежав за Дніпром на сонних круглих пагорбах, а над ним нечутно пливли золоті шапки соборів, задумливі й таємничі, як цілі віки.
Карналь зітхнув і заходився порядкувати в квартирі,
9
Набережна. Точна геометрія вулиць. Ртутні ліхтарі, мов розвішані маленькі сонця з чужих галактик. Примарне світло намагається знищити пам'ять, але ніч стрясає пам'яттю, б'є в неї темрявою. Все знайоме мовби спервовіку: зелена трава газонів, сірі стовпи, безсило звислі проводи, темна вода протоки, білі піски на острові, далеке пливуче золото київських соборів.
Людмила здригалася не від прохолоди, бо ніч була тепла, Анастасія заспокоювала її:
— Все буде гаразд.
— Я теж так думаю,
Вони йшли попереду, чоловіки позаду. Охорона, почесний супровід. Пішли відразу до мосту Патона — Юрій таки угадав і, прокравшись з іншого боку, вскочив у будинок майже відразу, щойно вони перетнули вулицю. Непомічений, меткий, бадьорий від дурного купання. Стрибнув у воду просто для паскудства: хтось побачить, здійме переполох, але замах пропав марно, тільки й того, що довелося в мокрих штанях бігти через усю Русанівку. Він ще не знав, яка несподіванка чекає його вдома, і в гадці не мав, що доведеться в тих самих мокрих штанях бігти назад розшукувати Людмилу.
Біг після невеселої розмови з Карналем, злий на себе, лихий на весь світ. Ті вже йшли від мосту Патона до іншого мосту на другім краю протоки, йшли так само: жінки попереду, чоловіки позаду.
— Люко! — здалеку покликав Юрій, ховаючись у затінку будинку.