І інші, і інші… Свої і свої… Інтимно близькі, кровно споріднені. Яких вирвано жужмом з рідного ґрунту і перекинуто ось сюди.
Нема тут величної будови собору міста Рівного на головній вулиці і вони змушені зміститися у викладовій залі казарми, де ще недавно школили певних людей, як їм краще вбивати інших, але слухаючи дуже близькі мотиви старовинного "пісно-пінія", про це якось забувається і їх серця і думки відлітають і ширяють там, де залишилось їх безконечне минуле.
Поза тим ніяких змін лиш чекання. І мелянхолія. Серпневі дні завжди просякнуті цим чуттям, літо відходить і відносить шарм безпеки й надії, осінь повільно зближається, ніби кіт, що намагається зловити пташку. Зривайся і тікай.
25 серпня. Коли вірити Борецькому, то сьогодні мав би закінчити друк "Ост"-а. В кожному разі, цими днями, це має статися. До потоку мільйонів книг, сотворених людською думкою протягом віків, ввільється ще одна назва… Для мене важливо, щоб я міг повезти її зі собою за океан, бо тільки цією дорогою вона зможе повернутися назад до країни її перводжерела.
На щастя, наш від’їзд віддалено і, як сповіщає наша "пантофляна агенція" ("хтось казав"), ми не від’їдемо скорше, ніж десь в половині вересня. До того часу ще може статися землетрус, всесвітній потоп, ґльобальна війна і навіть страшний суд з ангелами й архангелами, які сповістять пришествіє Месії, що судитиме грішних й праведних.
Відколи забрали наші пливкі гроші і дали "стабільні", я ще не виїжджав поза межі табору. Сидимо сидьма, як квочка на яйцях. І знов обзивається шлунок. Нервовість. Ціле літо мав з ним спокій і думалось, що я вже позбувся цього тирана, як кажуть англійці… (Увага, увага! Починаємо висловлюватись майбутньою "Рідною мовою"), for sure. Помилився. Ми в зеніті чекання, а чекання – нерви, а нерви – можуть бути шакалами нашого організму, в якому шлунок займає командну позицію, щось, як господар, якого обов’язком прохарчувати зграю тілесного членства з нервами включно. Інколи вони вимагають забагато і тоді пан шлунок виправдано страйкує.
А щодо "Рідної мови"… Я вже віддавна намагаюсь щось з того освоїти, але мені здається, що загнуздати дикого коня багато легше, ніж англійську мову, особливо писану. Зжалься Боже! Ніяк не можу зрозуміти чому пишеться, як і треба писати ocean, a вимовляється "овшен". Шекспіре і Байроне – вибачте. Відчуваю, що нам прийдеться за вашу мову чимало сперечатися. Мій друг Веретенченко великий байроніст і, здається, перекладає навіть "Мазепу" Байрона, а тому я дістав було "Чайльд-Гарольда", того поета з різними коментарями, багато пролив над ним поту, але сатисфакціями похвалитися не можу. Англійці так старанно окували свою мову путами неприступности, що добратися до неї чужинцеві, не багато легше, ніж було Гітлерові добратися до самого їх острова. Але воленс-ноленс – прийдеться її штурмувати.
30 серпня. Знаменний день, знаменна дата, знаменна подія. Рання пошта і пакунок… Не від Скегара з Каліфорії, а від Борецького з Реґенсбургу. І не кава, какао і смалець, а два примірники: "Улас Самчук – OST"… Зі знаком Гордієвого вузла на сірій, зеленкавого відтінку, окладинці, 584 сторінки дрібного, тринадцять і пів на сім і пів сентиметрів, друку. "Роман у 3-х томах. Видання Михайла Борецького, Реґенсбурґ 1948. "Морозів хутір", том І. Видано в співпраці з Видавничою комісією Мистецького українського руху. Літературний ред. проф. Михайло Орест. Мистецьке оформлення Я. Гніздовського. Авторські права застережено. Кінець першого тому"… Зі зазначенням: "Том другий – "Темнота". Том третій – "ОСТ"… Що мали б появитися у невизначеному майбутньому.
Кому повім мою радість?… І разом – мою печаль. Моє підприємство незакінчене, перспективи закінчення дуже невиразні, і, боюсь, що воно не знайде відповідного зрозуміння в крузі нашого думання, бо література нашої мови ще не ставила проблем геополітичного сенсу, чим порушено традицію споглядально-зобразливого відображення справи, започату вже у "Волині" і поглиблену у "Морозовому хуторі". Це "Волинь" перенесена до центру географії і збагачена у вимірах діяння. Але "Волинь", все ще компроміс з минулим, тож то "Ост" – нова просторовість з незнайомими ще питаннями.
А тому:
Thout pleasure fires the meddening soul,
The heart – the heart is lonely still!
мав сказати Байрон, після появи його "Чайльд-Гарольда". Мотиви нашого застереження різні, але відчування тотожні.
Але сталося, але є… Незаперечна данність. На сірому газетному папері з безліччю недоглядів й помилок, де поет Мандельштам зміг обернутися на Мандельшмата і скалічено не лишень слова, але й цілі речення. Одначе, це видання не лишень найзнаменніше, але й айлюксусовіше в часі і просторі. Видати його у країні, де все лежить у руїнах, в умовах ДіПі, це подвиг. Це героїзм! І воно символізує всі наші роки тут проведені, особливим символом призначення. Був МУР, видано "Юність Василя Шеремета", написано багато всячини, але центром центрів усіх цих зусиль є "Ост". Ми ще заблизько, щоб бачити і зміряти ці зусилля, але скажемо: прийде час! На все прийде час! І ми побачимо, що є в дійсності.
Втиснені в рямці спростаченої Малоросії з ідеалами Карася "за Дунаєм", наше око перестало бачити дійсність. Століття йшли на вітер, ніби дим люльки… Але брутальна, дика й хижа революція зробила цьому край. Наші табори її спадщина. Вони порушили концепцію п’яного задунайства. Не Мала Росія Санктпетербургу, а Велика Русь Києва – матері городів руських… З наставленням первопрестольности і амбіцією самодержавности… У епосі, коли кожна людська істота – біла, чорна, жовта, намагається ствердити себе в оригіналі. Підробки не знаходять більше попиту.
Крутий зворот історії, пущено в рух свідомість… Мільйони свідомих воль, мільйони протестуючих, мільйони свідків, які стануть на суді справедливости. Це наші табори.
Там удома, їх захочуть витерти з пам’яти, але тут вони ростуть, зростають і вростають у пам’ять вічного і, як бумеранг кинутий у простір, повернуться назад. Це другий, зовнішній фронт тієї самої війни.
А "Ост" буде його виразником… Сотворений між Одрою і Рейном, він говорить про справи над Дніпром і Дністром. "Морозів хутір", це перший хутір того виміру, де люди вміли не лишень гарно жити, але й гарно думати… Для мене найідеальніше завершення мого таборового циклю.
Сьогодні вже пізно, але завтра пишу листи на всі боки, а в першу чергу видавцеві. По моєму, він утяв героїчну штуку і за це йому салют.
Вересень
1 вересня. Минає ось літо і, мабуть, останнє моєї Европи. Надій на краще завершення цієї епопеї – ніяких, залишається океан, заокеан, друге півкулля. Врешті, ми на це рішені. Нема вибору. Теперішня Европа формується не для нас, більша її частина в тіні Марксо-Сталіна, а ця решта нею загрожена. Для нас такий клімат шкідливий для здоров’я.
Не почуваємо себе безсилими, або тими, що все стратили, наша стратегія вимагає лиш відходу на "зарання приготовані позиції". Бій йде далі. Остаточна перемога за нами.
Я ось вже думаю над продовженням "Ост"-а, хоча ледве чи пощастить мені взятися за це ще цього року. Кажуть, що в Канаді не багато для цього місця, але не будемо перед цим пасувати. Для нас не було його ніде… І ніде не буде, його треба знайти, створити і ми це зробимо.
Цієї ночі ночував у нас Василь Кричевський. Його проблеми подібні до наших, лишень багато разів побільшені. Нащадок старовинного роду, від правіку вдома і враз зриватися, виривати старовинне коріння зі старовинного грунту й переноситься в невідоме… Такі натури на таке не сотворені.
І він тут не сам. Його батько, знаменитий архітект і художник, поколіннями врослий в грунт Києва, також залишає Европу. І, здається, його вирій – Південна Америка. А його дядько Федір, за нашими відомостями, загинув у Києві. Він, було, також виїхав, але його десь там в дорозі піймали, привезли до Києва і стратили.
Радіо повідомляє, що помер на удар серця один з верховодів революції Жовтня – Жданов. Приходить думка, коли той удар вдарить по Сталінові. Але на цього ще треба почекати… Він в зеніті. Самі ура… Та овації… Кат-катів, тиран-тиранів, чудо-юдо. Великий твір Марксо-Леніна втілений у маленького кавказця.
Цікаво, що на це скажуть їх діти, їх внуки, нащадки геніяльних будівничих ҐУЛАГ-гів та Катинів.
2 вересня. Пантофельна агенція інформує: до 15-го цього місяця, ми ще лишаємось на місці. Нічого втішного. Ми вже готові і хотілося б скорше. Після "Ост"-а, хоч з моста… По можливості за тепла, поки океан ще не розгойдався на осінь. Чекання напружує нерви, перешкоджає щобудь робити, а на мене чекає копиця листів… Настрій розгубленої вівці, що відбилась від отари і не знає, що їй робити. Все довкруги нереальне, чуже, відчуття зриву… Ночами б’єшся без сну, а то знов сняться дивовижі. Ніби, наприклад, у чужій країні, у чужій будові без вікон… А то знов, дивишся і бачиш дві річки, що течуть навхрест… Сади, та городи, та між ними дороги… Та люди… Що говорять українською мовою, нагадують селянок з Дерманя, хоча я знаю, що вони американки.
Виходжу надвір, скрізь люди, все розгублене… Йду поза казарми вверх стежкою поміж сади та городи, виходжу до поля. Стою і дивлюсь… І думаю. І пригадую. Останні дні Рівного… П’ять років тому. Це було також під осінь. Болюча мелянхолія. Маси дорогих, близьких лишають землю предків. Розпачлива неспроможність, один лиш вихід і тільки чужина. Борюкання з навалою питань, несамовита складність справи, перемішання всіх засад і завдань, неспроможність свобідного вибору. Чому це справді судилося нам блукати саме цими дорогами, стати на прю з такими силами, по боці слабших завжди у відступі і завжди у наступі з переконанням правоти в перемогу.
Парадокс, клімат містерії, міражі пустелі… І мрія про землю обіцяну.
А чи не ліпше було б, скажемо, стати по боці Тичини, Бажана, Корнійчука, обрости титулами, обчіплятись орденами, набити мозолі оплесків, охрипнути від ура тиранам, померти на розрив серця і дістати табличку "тут жив і"… Герой, орденоносець. Ецетера, ецетера, ецетера.
Відповідь на це в нас самих, там, де свідомість, і де сумління, і де інстинкт роду. Коли ми це усвідомлюємо і починаємо шукати самих себе, ми неухильно зударимось з поняттям свобода, честь, справедливість.