— "Невдоволений видно, що випередили його", — усміхаючись в душі, вирішив Леонід і знову почав згортати у валок тонкі покоси.
Кушнір, довідавшися про хитрощі Варивона, довго вичитував йому в правлінні і пригрозив повідомити про недостойний вчинок загальні збори. Бригадир щиросерде визнав свою помилку. А через день у районній газеті несподівано з'явилася невеличка замітка... про ініціативу бригади Варивона Очерета. Листоноша приніс газету прямо на луг, де працювали вже бригади трьох колгоспів, і Варивон, ледве втискаючи неслухняний сміх, здивовано і обурено говорив Дмитрові:
— І як тебе в газеті не згадали — голови, значить, не прикладу. Всі ж знають, що твоя мисль, а от усе на мене вгатили. І сам не знаю, за що така напасть і почесть?
— Досить, досить мені... І-ні-ці-атор, — насмішкувато протягнув Дмитро.
— Нічого не зробиш, бувають помилки, товаришу мислителю. Давай пройдемося до острівка — там, по-моєму, повинні зайці бути. Дмитре, а дуже в тебе на серці... того? Дуже шкрябає?
— Може б ти помовчав трохи, Бульба непосидюща?
— От і виступай після цього на сцені. Свої проходу не дадуть. Я пішов у обхід. Гляди, не промаж. — Варивон, задоволено наспівуючи пісеньку, широкими і важкими кроками пішов до острова. Незабаром його міцний, басовитий голос обізвався у високих моложах і, посилений луною, загримів у кручі.
Не встиг Дмитро зірвати з плеча рушницю, як очманілий заєць вискочив із кущів і помчав через Буг.
Кров з гулом вдарила в голову, занило біля вух. Не цілячись, вистрілив Дмитро і промазав. Не присів, а впав на коліно і знову вистрілив. Заєць, чудернацько блиснувши білим підбоєм, перекотився через голову і незграбно ковзнувся по льоду.
Дмитро, забувши за все, кинувся вперед. Посковзнувся, але стримав рівновагу і ще скоріше побіг. Він не почув, як засичав і увігнувся під ним яснець, тільки раптом побачив перед собою живе сяйво кількох блискавиць, що, переганяючи одна другу, покручено кололи лід.
"Бистра!" — обухом гупнула догадка. Хотів зупинитись і, зразу ж зрозумівши свою помилку, побіг уперед. Та в цей час, лунко чмокнувши, лід вислизнув з-під ніг.
Дмитрові раптом здалося, що високий берег Бугу підскочив і злетів угору. Пірнувши з головою в пекучі, як окріп, хвилі, Дмитро почув, що течія міцно вдарила йому в груди.
"Це ж зараз під лід затягне". — Надлюдським зусиллям, усім тілом рвонувся з холодної купелі, високо піднявши руки. Головою і щиколодками лівої руки вдарився в податливий лід, а кулак правої, різнувши шершаву лінію ополонки, вискочив на поверхню. Дмитро це відчуває усім тілом, напружено борючись проти течії, що люто тягне, рве його під лід. Покаліченими пальцями правиці, обережно і легко, щоб не обломитися, впивається в кригу і вже, задихаючись, підводить голову над водою. Тепер і сонце, і дерева, і берег, коливаючись, спускаються вниз. Кривавлячи лід, він намагається вибратись на поверхню. Але тонка крига обривається під руками, і Дмитро ледве не з головою опускається в ріку. Знову схоплюється за шершавий виступ і знову обломлюється. Він уже ледве чує пальці. Противний важкий і сирий холод стискає, крутить кості. Вода підбиває обважніле тіло, туго повертає його, трохи опускає донизу і знову рве в густу бистрінь.
— Дмитре! Держись, Дмитре! — розпластавшись на льоду, до нього повзе Варивон. — Завісся руками.
Поволі витягає червоні, як перепечені раки, неслухняні руки на лід. Сп'яніла голова хилиться донизу.
— Держись, дружок! —— і Дмитро із здивованням бачить незвично сіре обличчя і вогкий блиск в очах Варивона. — Лови! — кидає кінець ремінця.
Але вже руки так заклякли, що не можуть зігнутись. Витягаючи шию, міцно впивається зубами в солонувату шкуру, неймовірним зусиллям подається вперед, і Варивон витягує його на кригу.
— Дмитре, дружок, — тремтять побілілі товсті губи, і ясні сльози радості течуть по доброму некрасивому обличчю. Грубими потрісканими пальцями він зриває з Дмитра піджак, сорочку і ніяк не може вдягнути в свій полушубок напівпритомного товариша.
Швидко проходить хвилина якогось оціпеніння чи напівзабуття. Дмитро, стікаючи струмками, вперто підводиться з криги і, похитуючись, біжить до своїх лиж. В чоботях противно чмакає вода.
— Ти куди? Почекай! Ми тебе зараз на сани, значить, — поспішає слідом в одній сорочці Варивон.
— Поки ти запряжеш коні... — застуджено хрипить Дмитро, вскакує в лижі і, пригнувшись, уперто піднімається на крутий берег. За ним вода вишиває на рожевому снігу дві химерних манишки. З кожним разом узор стає рідшим і рідшим. І незабаром Дмитро у зосередженій і лютій напрузі чує дзвін перемерзлого одягу і холодний перестук волосу, що крижаними пасмами нависає на брови.
"Коли це так було зі мною? — прикусив нижню губу, і пріснувата тонка накип льоду ледве чутно озвалась під зубами. — Увесь берусь кригою".
І він, обмерзаючи, напружений, як молодий роботящий мороз, з усієї сили мчить до села, що піднімає в золотисте повітря голубі вежі диму.
II
Іще в напівсні Дмитро чує, як за вікнами лікарні важко зітхає машина і на її зітхання обзиваються тремтінням співучі шибки; чує сердечний біль і млость. Потім щось темне нависає над ним, і він прокидається, зразу ж мружачи очі від веселої зливи сонячного проміння.
— О, та ти вже молодцем, Дмитре. Тільки обличчя, значить, і посиніло, і пожовтіло. Скоро будеш схожий на дошку того художника, що до Синиці в ліси приїжджав: усякими кольорами розрисовуєшся. Ну, та тобі ж не на весілля іти. Як воно чуєш себе? — Варивон у широкому халаті тепер схожий на присадкуватий рухливий дзвін.
— Нічого. Серце тільки часто болить, товаришу ініціаторе.
— Це мені слово більше подобається, ніж Бульба чи Фальстаф. А ти, значить, не звертай уваги на серце і бережи здоров'я. Да, — раптом поважніє Варивон. — Крупозне запалення — це не жарти. Недаром кажуть: риба і зайці заведуть у старці. Вони і до смерті можуть завести... Ех, Дмитре, яких я вчора меньків наловив. Розумієш, найшли собі схованку внизу біля гатки, де млин стоїть. Там я їх і накрив. Наловив, іду додому і дивуюсь: чого радості на душі нема? То, бувало, як спіймаю щось путяще, аж затанцюю. А це — і меньків повно, а веселості ніякої. Сів собі, задумався: що воно за знак питання? І зрозумів: тебе нема.
— Багато наловив? — запитав подобрілим голосом.
— Пудів із два, — рішуче мотнув головою Варивон. Дмитро засміявся.
— Не віриш? Ну, може на яке кіло менше.
— А по правді?
— З пуд спіймав.
— В пудові ж скільки фунтів було?
— Скільки! Не знаєш, скільки? — хотів обуритися Варивон, але передумав і підморгнув: — Скільки не було, а нам би до чарки хватило.
— Отак би ти й давно сказав.
— А тобі й шкода, коли чоловік щось лишнє прибавить? Скупий ти, Дмитре, як одноосібник. Це і серце в тебе, певне, від скупості болить.
— Ой, хвалько нещасний. Ти скажи: як у нас із снігозатримуванням? Тільки правду кажи, — допитливо поглянув на товариша.
— Казали тато, поганувато. Непривичні колгоспники до цього діла.
— Так і знав, що ти нічого не зробиш, — розсердився Дмитро. — Секретар райпарткому, Марков, навідувався до мене, питався про це. Сказав йому, що в тебе робота кипить. От вона й кипить. Меньки киплять. За ними і чаркою часу не було. Марков снігозатримуванням інтересується, партія про це говорить, хоче, щоб такі тюхтії, як ти, хліб їли, а вони за меньками світу не бачать.
— Чого ти кип'ятишся, значить? — здивовано подивився на Дмитра.
— Знаю чого. Потім, як ударить засуха, і ти закип'ятишся, застрибаєш, як твій меньок на сковороді. Та пізно буде. Ти бачиш, як сонце уже сяє? Чуєш, як воно пахне? От вдихни повітря на відсонні.
— По-весняному, — погодився Варивон.
— По-весняному, по-весняному, — перекривив Дмитро. — Щуки вже скоро почнуть нереститися, і знову декому з бригадирів не до снігозатримання буде. Ні, будь вона неладна ця лікарня, завтра ж випишуся із неї, — кривлячись і крекчучи, підвівся із ліжка і опустив босі ноги на долівку.
— Сказився чоловік. Завтра я наші бригади до останнього чоловіка на ноги поставлю. За три дні поле покриємо хворостом. Чуєш ти, чорте розмальований! Та лягай ти, красеню, в ліжко, бо вже зеленіти починаєш, мов жаба болотяна. Як з тобою Югина живе — ніяк толком не доберу? Я думаю від тебе і камінна фігура на другий би день утекла. А я дурний іще міркував з хлопцями, щоб тебе на голову колгоспу як-небудь обрати.
— Я тобі поміркую. Тут з бригадирством аби впорався. Так через три дні усе зробиш? Ініціатор.
— Пішов ти к чорту! Чого б це я липнув, як шевська смола, — раптом розсердився Варивон. Врятувавши Дмитра, він в душі почував, що той багато йому чим зобов'язаний, і ніколи не сподівався такої невдячності.
"Ну, й чоловічок!"
— А упораєшся? — запитав більш стримано.
— Упораюсь.
— Правду кажеш?
— Я тобі що — слова на вітер пускатиму! Коли б ти був не хворий, значить, по-інакшому поговорив з тобою. А то медицинський режим заважає.
— Добре. Через три дні я приїжджаю з лікарні. Подивлюсь.
— Тьху на тебе! Потім на місяць звалишся. Герой!
— І горе буде тобі, коли не виконаєш слова.
— Так ти що, мені, другові своєму, бригадирові, не віриш? Я тебе, можна сказати, з проклятої бистрини витаскав, од смерті врятував, а це гілляк не зумію на поле вивезти. Аж слухати тебе противно. Розуму для цього великого не треба.
— В івчанців, напевне, поле, мов діброва, стоїть, — ні одна сніжинка не розкотиться?
— Не додивився.
— Додивишся, коли наші замети — перекотиполем розвіються.
— Ох і в'їдливий ти, як оса. Сказав тобі!.. — з серцем відрізав Варивон.
Дмитро помовчав, слідкуючи за рухливою пряжею сонячного проміння, що тремтіло і струмувало на воскових прожилках свіжої соснової підлоги. "Весна прямує". Знову заболіло серце. Поморщився і ліг на ліжко. Варивон у задумі сів на краєчок крісла.
— Що, болить?
— Якийсь дідько серце розпирає.
— Ти ще побільше злися, то може якраз на посівну з лікарні випустять.
— Через три дні буду дома, і передай Югині: хай не приїжджає.
— Марія Іванівна сказала, що тобі ще два тижні треба лежати.
— Вона може й не те наговорити. За це й гроші получав.
— Ну, як ти собі хочеш, а я скажу їй, хай за тобою слідкує і як ти на медицину нападаєш. Марія Іванівна і так зобижається на наших односельців, що непосидющі такі.