Молода з дружками були вже за ворітьми. Але Степка оглянулась. Помахала йому рукою, а потім взяла у Світлани рожеву айстру і кинула Гайворонові під ноги…
А вранці в селі заграли музики. На відкритій машині приїхали з Косопілля молоді. Їх зустріли хлібом-сіллю, і Макар Підігрітий виголосив гучну промову. Потім урочиста процесія пішла до хати. І все це знімали оператори. Степка йшла під руку з Дмитром, аж сяяла вся від радості… Вона шукала очима когось у натовпі і не знаходила.
Усім весільним ходом командував прибулий кінорежисер, йому підкорялись музики, гості і молоді. З ним ходив ще якийсь високий, засмаглий чоловік з пишною шевелюрою. Він не відривав погляду від Степки. Коли вже сідали за столи, підійшов до неї і відрекомендувався:
— Кінорежисер Борис Авер'янович Лебідь. Вітаю вас з весіллям, чарівна пастушко.
— А звідки ви мене знаєте? — кокетливо мружила очі дівчина.
Лебідь вийняв з планшета кілька Степчиних фотографій і показав їй.
— Минулого разу, коли приїжджали до вас мої товариші, вони в дарунок мені віддали ці знімки. І я не міг не приїхати… У житті ви ще красивіша… Пробачте,— звернувся він до Дмитра,— що я затримав вашу дружину. А з вами, Степко, я б ще хотів мати розмову, але, звичайно, не зараз.
Олег Динька проголосив тост за здоров'я молодих.
— Гірко-о!
— Гірко-о!
Кричали в хаті і за столами в садку. Музики заграли туш.
Дмитро нахилився й поцілував Степку.
— Встань, — шепнула Надія Володимирівна, — встань…
— Не хочу,— відказала Степка.
— Ти гляди мені,— помахав виделкою захмелілий Василь Васильович Кутень.
Коли всі двадцять два тости, заплановані Олегом Динькою, були виголошені під бурхливі овації присутніх, Семен Федорович Коляда кивнув музикам і запросив молоду до танку.
О, як вони танцювали! Ніхто ніколи й подумати не міг, що Коляда такий танцюрист. Він, здавалось, літав навколо Степки, великі, блискучі хромові чоботи лише на якусь мить торкались підлоги. Очі його світились, обличчя було натхненне. Він то відпускав молоду від себе, то підхоплював її, наче пушинку, і вони крутились в шаленому вихорі.
Їх нагородили оплесками. Семен Федорович провів Степку на місце, поклонився їй і тихо сказав:
— Я сьогодні був щасливий…
Степка не почула цих слів.
Полікарп Чугай обходив довгі столи і припрошував гостей, пив по чарці за щастя, за добро. І люди усміхались до нього: ніхто не пам'ятав зла. Хай би дожила до цього дня його мати, стара Степанида…
Нема кінця розмовам за весільним столом. А Михей Кожухар зібрав хор, і ллється пісня, хтозна-ким і коли складена, але жива:
Зеленая ліщинонько,
Чом не гориш, та все куришся,
Гей, молодая та дівчинонько,
Чого плачеш, чого журишся?
*
— За здоров'я трактористів!
— Іменно…
— За Ничипора Снопа!
— Іменно…
*
— Чого ти припав до цієї чарки?
— Жінко, ш-ш-а!
— Щоб ти вже смоли напився!
— Жінко, ш-ш-ша…
*
— Бачила сьогодні Маланку, отаке-о перед собою носить…
— Від кого ж це в неї?
— Мать, від Коляди…
— Ото сміху буде, як у пелені до Фросини принесе…
*
— Мені маслозавод що? Мені індустрію давай, і я покажу…
— Або предприятія.
— І предприятія давай… Я такий!
— І я…
*
— А мені, чуєш, Чапаєв і каже: "Гаврюша, погибаю… Ти спасайся, бо й твоя жизнь дорога… Каже, передай привіт нашим, чуєш, і своїй жінці Оляні…" То я, чуєш, на коня і в отступлєнія…
— От як воно було, значить.
— Каже, чуєш, передай привіт нашим і жінці Оляні…
— Любив я її від весни до першого снігу. А потім на мене щось найшло… Іду додому, а мене до Параски верне. Іду, а воно верне, а воно верне… За твоє здоров'я…
*
— Пшениця всьому голова, бо це хліб… А кукурудза нам без пользи.
— Та тихше…
— Я кому хочеш скажу, бо в мене душа за государство болить… Ну, посій сто гектарів, двісті, але ж не п'ятсот! То чумиза якась, то кукурудза…
*
— А Степка сумна сидить…
— Уже віддівувала.
— Кажуть, Платонові квітку кинула на прощання.
— Та бре…
— Айстру… Червону-червону…
*
— Ти піхоти не зачіпай! Ви що? Бабахнули — і кури, а ми на пузі — вперьод!
— Без нас ви й гроша ламаного не варті… Сказано, бог війни!
— А піхота — цариця! А ви бабахнули — і кури. А ми на пузі — вперьод!..
*
Хор:
А ще сонце не заходило,
Та й настала темнота…
Та й нещаслива та дівчина,
Котра любить козака…
*
Степка підвелась з-за столу.
— Ти куди? — притримав за руку Дмитро.
— Душно… Я сама піду…
Вийшла з хати і стала під старим кленом. Вона зараз бажала тільки одного: щоб не бути причетною до цієї музики, до цих співів і поздоровлень… Якби сталося так, щоб вона могла піти звідси, щоб її ніхто не шукав. Пізно… І Платон не прийшов на її весілля… Для кого ж вона зіграла оцю сумну комедію зі своєю долею?
Степка плакала, притулившись щокою до шершавої кори клена.
Співаймо, дружечки, співаймо,
Нашу Степку згадаймо.
Щоб була щаслива й багата,
Як у рідного тата…—
виводили весільної дружки.
— Чого сховалась? — підійшов до неї Дмитро.— Ти плачеш?
— Ні.
— Степцю, не плач, — пригорнув дружину,— у нас такий день сьогодні, а ти… Ось розійдуться гості, і ми залишимось удвох…
— Я не хочу! І в Сосонці не залишусь! — гнівно блиснули іскорки в її розкосих очах.
— А де ж ми будемо жити? — не на жарт перелякався Дмитро.
— Не знаю… Поїдемо в Косопілля. А тут я не зможу…
— Чому? Скажи.
— Не хочу!
— Але ж я на роботі…
— Без тебе обійдуться… Їдьмо. Вези мене звідси!
— Як же так раптово, що скажуть люди? — зовсім розгубився Кутень.
— Ну, я ще побуду трохи, якщо хочеш… Ходімо.
У тісних сінях Степку схопив за руку Лебідь.
— Тепер ви від мене не втечете… Я хочу вам сказати кілька слів.
Вони вийшли на ґанок.
— Чого ви хочете? — не зовсім чемно запитала Степка.
— Я вам хочу запропонувати зніматись у моїй картині. Мені потрібна героїня…
— Я ще не героїня.
— Ви не зрозуміли. Мені потрібна дівчина на головну роль,— пояснив Лебідь.— І тільки ви мусите зіграти її. Я допоможу вам, і ви станете знаменитою артисткою… Вірте мені. Ви повинні вчитись…
— Як же я поїду? — розгубилась дівчина.
— Це не сьогодні і не взавтра,— поспішив заспокоїти режисер.— Я розпочну знімати фільм восени, а ви мені будете потрібні взимку. Я тільки хочу, щоб ви дали згоду приїхати на мій виклик.
— Напишіть…
— І ви приїдете?
— Напишіть!
Лебідь вклонився і поцілував дівчині руку. Пізно ввечері колгоспівський газик відвіз Степку і Дмитра в Косопілля…
33.
Понад усе на світі любив Федір Власович Пишва свою автомашину. Його кофейну "Волгу" знали не тільки мешканці величезного будинку на Кловському спуску, а й столичні автоінспектори. Не подумайте, що Горьковський автозавод виготував машину на персональне замовлення Пишви. Ні, машина була серійна, але Федір Власович не терпів стандарту. Він попригвинчував додаткові фари і дзеркальця попереду та з боків, замість оленя на капоті у нього була стальна модель реактивного літака, все, що піддавалось гальванізації, було вкрите нікелем. Машина блищала, як тульський самовар.У гаражі теж був ідеальний порядок. Усі інструменти лежали в акуратненьких мішечках, стіни побілені. У кутку стояла шафа, набита вщерть вирізками з газет. Гараж був обнесений низеньким парканчиком, і навіть малюки знали, що то є заборонена зона, та не наближались до гаража. Паркан Федір Власович поставив після того, як Васько, мешкаючи з братом у тьоті Дусі, прибив на гаражі легковажного півника, викликавши у Пишви страшенну лють. Звичайно, якби Васько знав, що колись, у юності, Пишву дражнили Півнем, то він нізащо не прибив би того півника на гаражі Федора Власовича. Але звідки хлопчакові було знати, що в часи непу Федько Пишва не боровся разом з богуславськими комсомольцями за перемогу світової революції, не знімав дзвони з церков, не переслідував спекулянтів, а торгував на базарі солодкими півниками на дерев'яних паличках. Пишва міцно тримав монополію на виробництво півників і не без успіху конкурував з карамельними "фірмами" Києва, Черкас та Богодухова.
…За рік півники на паличках принесли Федорові Власовичу гарненький будиночок, велосипед, лаковані чоботи на рипах і повногруду супутницю життя — Феофанію. Крім того, за ним, здавалось, навічно закріпилось прізвисько Півень.
Згодом ситуація змінилась, і Півень почав співати іншої, кинув свою "фірму", продав хату, забрав Феофанію та переїхав до Києва, де і влився, як він писав у анкетах, у могутні лави пролетаріату. Він працював у залізничних майстернях, потім закінчив учительські курси. Був учителем, у війну — охоронником на одному заводі, а останні кілька років — інспектором міністерства.
У вільні години любив Федір Власович посидіти в своєму гаражі. Сидить собі й дивиться на машину або візьме папку з газетними вирізками і читає. Пишва вирізував з газет тільки фейлетони, звіти про судові процеси, пригоди і статті на моральні теми. Ця пристрасть з'явилась тоді, коли він задумав написати дисертацію на тему: "Час і молодь". По тому, як виходили нові постанови, приймались нові закони та змінювалось керівництво міністерства, Федір Власович змінював і теми своєї дисертації. Назви майбутньої наукової праці лежали у папці на письмовому столі: "Школа у післявоєнні роки", "Всеобуч — рушійна сила прогресу", "Учнівський колектив і його вплив на формування характеру дитини", "Вулиця, школа, сім'я", "Роздільне навчання хлопчаків і дівчаток — новий етап", "Роздільне навчання хлопчаків і дівчаток — гальмо у процесі виховання", "Суд і виховання", "Любов і трудове виховання підростаючого покоління"…
Так уже років з десять Федір Власович змінював назви майбутньої дисертації, але не написав жодного рядка. Чорні папки з критичними статтями, фейлетонами і судовими звітами за цей час полонили Пишву, і тепер він навколо себе не помічав нічого світлого, радісного, на все дивився з підозрою. Коли бачив новий будинок, то не думав про його красу, а прикидав, скільки міг викрасти виконроб, споруджуючи його.