Можеш не відповідати... Ой, яка я дурна...
– їй тяжко зі мною жити... Вона весь час бореться сама з собою. І я це бачу.
* * *
– Кому морозива? Кому фруктового, налітай!
– Пончики з мнясом і начинкою! Та бери десять, що для твого організму два?
– А може, в нього організм порчений...
* * *
– Я тебе, Запорожний, ні в чому не звинувачую... В усьому винна я.
– Навіщо шукати винних, Марто? їх нема. Таке життя.
– Добре, що ти приїхав...
– Я радий, що побачив тебе... бо інколи здавалося мені, що тебе... взагалі нема...
– Як нема?
– Ну, наче я вигадав тебе... Мені один квиток до Дніпровська. Дякую.
* * *
Бляшаний голос запрошував на посадку:
– Проводжаючим вихід на льотне поле забороняється! Повторюю...
– Ось і все, Запорожний. Лети...
– Так ми й не поговорили, Марто...
– Ми все сказали...
– Приїдеш?
– Навіщо?
– Товаришу, сідайте в автокар, – наказала Запорожному стюардеса.
Запорожний узяв холодні Мартині руки й доторкнувся губами до пальців.
– Я люблю тебе, Марто, – сказав він і на ходу вскочив у автокар. – Мовчиш? Ну, скажи щось, скажи...
– Здрастуй, – тихо промовила Марта.
Він ще щось говорив їй, але вже не було чути.
– Що-о?! – всім тілом потягнулася вперед Марта.
– Лю-блю! Лю-блю! – скандували студенти з автокара.
* * *
Каїтан із Запорожний проводжали іноземних гостей. За три дні конференції вони познайомилися з ученими Африки, Пакистану й Монголії, показали їм ліси, розсадники і тепер розлучалися друзями. Довга валка машин щезла у вечірньому степу – Вигдаров повіз гостей у сусідній лісгосп.
Біля контори, переобладнаної під кореспондентський пункт, Запорожного й Каїтана зустрів Лобан – він супроводжував представників іноземної преси.
– Молодці, – поплескав Запорожного по плечу, – тепер слава на весь світ піде.
У кімнатах контори були встановлені телефони й телеграф прямого зв'язку з Москвою. Десятки кореспондентів передавали своїм газетам і агентствам матеріали конференції.
* * *
"Більшовики відроджують древню Гілею".
* * *
"Зелена атака на піски".
* * *
"Запорожний: "Ми не чародії, ми – комуністи".
* * *
"Професор Вигдаров – відкриття століття".
* * *
"Радянські лісоводи подають руку дружби Африці!"
* * *
"Марина Гомон з хутора Овечого".
* * *
"Мирна професія військового льотчика Івана Запорожного".
* * *
"Ілько Сторожук запрошує в гості Геродота".
* * *
Запорожний попрощався з Лобаном і Каїтаном:
– Я поїду.
– Щасливо.
– Пройдемося, – Лобан узяв під руку Каїтана. – Бачиш, яким героєм ходить.
– Ви про кого?
– Про Запорожного... Вигдаров зробив з нього таку цяцю...
– Вигдаров сказав правду, Петре Петровичу. Якби не Запорожний, то ми досі шпорталися б на окремих діляночках...
– Не він один працював, Степане Стратоновичу...
– А він і не каже, що один.
– Ви, я бачу, вже... помирилися, – посміхнувся Лобан.
– То вже наше діло. – Каїтан вивільнив свою руку. – Набридло мені... так жити.
– Співчуваю... Але можуть статися зміни, – натякнув Лобан. – Незабаром конференція... Між іншим, я чув, що Мірошника... кудись переводять... в якийсь радгосп, чи що...
– Не може бути?
– Може, Степане Стратоновичу... Кажуть, ніби щось там у біографії не все ясно і по моральній лінії...
– Брехня, – сказав Каїтан.
– Не знаю, а вже дві комісії приїздили... Настрій у них не дуже...
– Хто ж у нас буде, Колишев?
– Та ви що? Як тільки Мірошник полетить, то й дружки за ним слідом... Я думаю, що на конференції нам треба зайняти принципову позицію, Степане Стратоновичу. Я ось тут накидав кілька сторіночок, – Лобан подав Каїтану конверт, – прочитайте, може, згодиться для вашого виступу...
– Я не буду виступати.
– Боїтеся? Я думав, що ви можете мислити перспективно... Все може бути, Степане Стратоновичу...
Каїтан зупинився і віддав конверт Лобану:
– Що, особнячок мені подаруєте? Не хочу!
– Ви заспокойтеся, Степане Стратоновичу. Подумайте. Конверт сховайте, пригодиться...
– Я весь час думаю, весь час. І вже надумав. Я виходжу з вашої гри, Лобан.
Лобан розсміявся і, ніби жартуючи, поклав конверт у бокову кишеню Каїтанового піджака:
– Нема ніякої гри, Степане Стратоновичу. Є чесна, відверта боротьба за принципову лінію з дрібнобуржуазними тенденціями деяких... керівників. Я цю лінію відстоюю завжди, і в обкомі мене підтримують.
– Хто?
– Не хвилюйтесь, є.
– Що ж ви хочете від мене?
– Щоб ви виступили на пленумі і... прочитали те, що там написано. Більше нічого. Факти всі перевірені, можете не сумніватися. Я просто хочу, щоб про них знали представники обкому... Домовились?
– Ні... Я вже вирішив... я хочу... бути чесним, – Каїтан важко дихав, тримаючись рукою за серце.
– Ви – чесна людина, Степане Стратоновичу, – поспішив запевнити Лобан.
– Я знаю, який я... Відведіть мене додому, мені погано...
Лобан допоміг дійти Каїтану до кімнати. Степан Стратонович скинув піджака, випив якогось порошка і ліг на ліжко:
– Подзвоніть, щоб приїхала Юля... І хай лікар приїде...
Лобан швидко вийшов. Каїтан повільно встав з ліжка, витягнув з шухляди кілька списаних аркушів, проглянувши, відібрав один, потягнувся до ручки, щоб підписати, але підкосилися ноги, і він важко осунувся на підлогу.
Лобан, побачивши нерухоме тіло Каїтана, закляк на порозі. Почувши чиїсь кроки, гукнув:
– Поможіть!
Увійшов Сторожук, кинувся до Каїтана:
– Дайте води!
Вони обережно поклали його на ліжко. Каїтан розплющив очі:
– Мені вже легше, така біда, Ільку Гнатовичу...
– Я викликав швидку допомогу, – сказав Лобан, потім витягнув з Каїтанового піджака конверт і сховав.
– Візьміть там зверху мою заяву і віддайте Мірошнику, – тихо попросив Каїтан.
– Яку заяву? – не зрозумів Лобан.
– Щоб звільнили мене...
– Так їх же тут багато, – Лобан розглядав заяви.
– Дванадцять, – простогнав Каїтан. – З першого дня, як приїхав сюди на роботу, почав писати заяви, щоб звільнили... Отакий я, значить, керівник... Мене треба було давно вигнати звідси...
– Та що ви говорите, Степане Стратоновичу, ми ж з вами дещо й зробили, – заспокоював Каїтана Ілько.
– Не говори, Ільку... Я собі ціну знаю... Може, останніх півроку я щось і робив, а то все думав, як утекти... до Юлі...
– Гаразд, я передам, – сказав Лобан. – Не пошкодуєте?
– Хочу... чесно... жити, а не тремтіти... Колись і ти, Лобан, будеш каятися, та...
– Одужуйте, – помахав рукою Лобан і вийшов з кімнати.
* * *
Після уроків Ганнуся провела до інтернату Юрасика, наказала розв'язати задачі, а вже потім іти в кіно.
– Ось тобі гроші.
– Я теж хочу додому поїхати, завтра ж неділя, чого ти не береш мене?
– Так треба, – оце й усе, що сказала йому.
Не хотіла Ганнуся, щоб Юрасик був свідком ще однієї драми, яка, може, вже й відбулася вдома. Добре, що тоді не було малого, коли ввійшов у хату той високий сивий чоловік у нових калошах, прикручених дротом...
Мама прасувала Ганнусину кофту, щось тихенько наспівувала, а вона сиділа, забившись в куточок на лежанці, й читала Сосюру. Сивий чоловік скинув кашкета й мовчки стояв біля мисника.
– Заходьте, – запросила мама, – мабуть, стомилися?
Чоловік мовчки переводив погляд з мами на Ганнусю, і очі в нього були якісь сиві, невидющі.
– Пообідаєте чи з собою дати? – мама взяла з-під рушника окраєць хліба і подала сивому чоловікові, він не взяв. Тоді мама відступила до вікна, і обличчя її витягнулося. – Ви... звідки ви?.. Хто ви?.. Ні, ні...
– Не впізнала, – ледве чутно промовив сивий чоловік і, накульгуючи, підійшов до стіни, де висіли карточки. Дивився, дивився, а потім показав пальцем на фотографію батька. – Ось я... Це я, Марино... Андрій.
– Ні, ні! – крикнула мама, затуливши рота обома руками.
Він ішов до мами, а вона відступала, відступала, аж поки не вперлася спиною в стіну. Якби не стіна, то, мабуть, мама так і пішла б аж до лісу... У сивого, невидющого чоловіка були довгі руки з жовтими вузлуватими пальцями. Він розставив їх і йшов на маму. Ганнусі здалося, що він зараз почне душити матір, вона кинула книжку і вчепилася за комір його рудого пальта. Чоловік похитнувся, заточився і впав навзнак.
– Тікай, мамо! – несамовито закричала вона. – Тікай, бо він уб'є тебе...
А мати наче оглухла – й не ворухнулася.
Сивий чоловік сів, спираючись обома руками, щоб не впасти, витягнув довгу шию з кадиком і щось сказав. Але не можна було розібрати, що він говорив, бо слова застрявали в роті, наче він їх жував. Очі в нього посиніли, і Ганнуся побачила, як з них покотилися сльози.
– Я... Андрій, – сказав він уже Ганнусі, – а ви... не знаєте... що я Андрій...
І тоді впала на долівку мати, просто на його нові калоші обличчям. Чоловік повільно підняв руку й погладив мамине волосся, а потім узяв її косу і почав навіщось розплітати... Мабуть, від дотику його рук мати опритомніла і завила якимось страшним голосом:
– Андрію-у-у-у... Андрію-у-у-у...
І в цей час увійшов Джусуєв. Дивилася на нього мама і ніби не бачила. Берик поставив біля сивого чоловіка нові хромові чоботи й сказав Ганнусі:
– Ходімо напоїмо коня.
Ганнуся вийшла за Бериком, її лихоманило.
– Чого ти, Ганнусю? – запитав Берик.
– Мені страшно... Я боюсь...
– Чого ти боїшся?
– його... Він уб'є маму. Іди його прожени...
– Ти що говориш? – шарпнув її за руку Берик. – То ж твій батько...
– Який батько? – тільки тепер ніби почала щось пригадувати Ганнуся. – То... мій... батько?
– Твій.
– Ні, у мене не такий... У мене... добрий... молодий, а це... сивий і... страшний.
– Хіба може бути батько страшний, Ганнусю?
Вони з Бериком до самого вечора ходили по лісі, а коли повернулися, то застали Марину й Андрія вже схожими на людей. Гомон поголився, одягнув свого чорного костюма, що лежав у скрині, і білу сорочку. Марина теж причепурилася.
– Ще раз здрастуй, – сказав йому Джусуєв.
– Здоров, Берик.
– З поверненням, Андрію.
– Спасибі...
Мама приготувала вечерю, але Берик сказав, що він не голодний і мусить їхати до отар на кілька днів, бо треба заготовляти корми. Мама нічого йому не відповіла. Вона хотіла провести Берика, але він не дозволив... Поки вони оце говорили, то Ганнуся стояла, спершись на одвірок, і крадькома розглядала батька. Зараз він уже не був страшним, і очі в нього були вже видющі, і руки великі, як у діда Опанаса.