Козацтво ж, підбадьорене першим успіхом, кинулося в рукопашний бій. Ярослав зіткнувся з Гусейном: блискавичним аперкотом, як у дні своєї молодості, він звалив цього кремезного цапа на підлогу, а двоє невільників, які саме набігли на цю бійку, схопили Гусейна за руки та ноги, розгойдали й кинули в море; чути було важкий сплеск води. До корми продерся здоровезний козарлюга з п'ятої лави й почав молотити варту ланцюгом, розваливши кільком туркам голови; три стріли – одна за одною – влучили в спину сміливця, із рота його хлинула кров, і він, ковтаючи повітря, впав на палубу. У мене трусилися руки, коли довелося заряджати мушкет, який я підхопив у пораненого Голобородька: лише згодом я помітив, що весь час кричу, не чуючи власного голосу, щось хрипко, надсадно волаю, хоча виття моє губилося у загальному гаморі, зойках вмираючих людей та. грізному тріску пожежі. На верхню палубу викульгав у спід" ньому Юсуф-паша, розмахуючи шаблею.
– Невірні пси! – закричав він. – Не рухайтеся з місця, зрадники!
Легким, артистичним змахом руки Юсуф-паша відтяв голову старенькому діду Микиті, що був у нас за кашовара; затиснувши в руках важкого мідного черпака, дід похитувався на палубі: там, де була у нашого кашовара шия, блищала мокра чорна поверхня, над якою вистрибували маленькі кров'яні джерельця. Усміхнена голова діда Микити з кістяним грюкотом покотилася до моїх ніг, і в мінливому світлі пожежі здалося, що старий запорожець весело підморгує. А на палубі вже танцює пан Уніховський, який зчепився з Юсуфом-пашею, і ми бачимо, що не забув своєї військової штуки, своєї лицарської шерміцерії польський хорунжий; заскреготала криця, шаблі схрестилися вогняними поверхнями, блискуча містерія життя і смерті, шаблі врубувалися в повітря, яке вкрилося передранковою непевністю, ми добивали останніх охоронців, чорним попелом сіялися на нас згорілі вітрила, а пан Уніховський майстерно перекидав шаблю з правої руки у ліву. Але і Юсуф-паша, дарма що був кульгавий, фехтував знаменито. Чиста тональність визрівала у небесних просмугах, замурзані невільники гасили пожежу, а хорунжий Уніховський все ще не міг впоратися з Юсуфом-пашею, хоч залишали капітана останні життєві сили, але й Ян Уніховський теж знесилів; ось тоді на палубі невідь-звідки з'явився переможний закривавлений веселий Філька Лук'янов і вдарив щосили мушкетом Юсуфа-пашу по голові; скотилася зоря остання у небі рожевому, мов лезо шаблі. Убивча шабля Яна Уніховського увійшла нарешті всередину капітанового тіла, руйнуючи його теплі нутрощі та перерізаючи сітку життєносних комунікацій – й гарячими стали долоні Юсуфа-паші, котрий притулив їх до свого розпанаханого черева, відчуваючи якісь могутні поштовхи, що дедалі ставали слабшими, аж поки капітан не впав на коліна і не почав дріботіти головою об дошки палуби, наче молився. Схід зарожевів безневинними євангелічними барвами. І тоді з жалібним криком і плачем Оксана впала коло Юсуфа-паші і застогнала:
– Що з тобою, Юсуфе? Навіщо ви його вбили? Юсуф-паша підвів голову, в його очах були смерть і заспокоєння:
– Якби ти знала, як я тебе кохаю... – прошепотів він і впав, тихий і покірний, як скошена трава.
Оксана закричала жахно, впала на капітанові груди, рукою обмацуючи його затверділе обличчя...
Роки пройшли з тієї ночі, довгі роки життя мого висипалися повільно, мов піщинки крізь скляну горлянку піскового годинника, але не забути мені тієї ночі й світанку...
Напіа галера переможно кружляла по морю, й чайки сполохано кигикали над молочно-білими вранішніми хвилями. На верхній палубі зібралося віче, щоб вирішити долю галери: частина повстанців вимагала йти у гирло Дунаю, дехто пропонував спрямувати корабель у район Хаджибея, з тим щоб потім прорватися крізь дикі поля на Україну, інші воліли висадитися на Колхідському чи Болгарському узбережжях, а італійці й греки наполягали на своєму: аби вночі, прослизнувши крізь Босфорську протоку, вийти у Мармурове море й далі – до берегів Італії. Ми з Ярославом не брали участі у тому вічі, бо відали наперед долю галери... Я пригадав усі знані науці джерела щодо цього переможного повстанського корабля, який увійшов у легенду.
Перед дверима трюму поставили вартових – щоб, бува, нікого не спокусила багата здобич Юсуфа-паші: злитки срібла та каптани, підбиті соболем, суконні турецькі мундири з червоними комірами та тонка венеціанська білизна, кинджали, прикрашені діамантами, й кінська коштовна збруя. По обвугленій палубі, встеленій уламками щогл, штуками строкатого турецького єдвабу, тілами вбитих, розірваними ланцюгами, блукала, наче примара, бліда Оксана.
– Пробач, Юсуфе, – шепотіла вона, і погляд її був нерухомий, а хода легка, мов у сновиди. – Я не знала, що так боляче буде.
За п'ять миль від галери мрів ледве помітний, наче смужка диму, берег. Ми перезирнулися з Ярославом.
– Слухай, —сказав він, – треба рушати. Це останній наш шанс. Сподіваюся, ти не збираєшся залишатися назавжди У сімнадцятому столітті?
Я наздогнав нещасну Оксану й торкнув її за хлоп'яче плече.
– Ходімте з нами.
– Куди? – подивилася вона на мене незрячими очима,
– На берег... Підемо до Ярополя. Вам не треба лишатися на галері.
– Облиште, – сказала вона. – Нема в мене тепер нікого. Пізно. Немає мені вороття...
Вона повернулася до мене спиною і пішла на корму,
Тоді ми спустили на воду маленьку шлюпку і, ніким не помічені, відштовхнулися веслом від галери. Вона почала швидко віддалятися од нас, наче якась потужна течія часу забирала корабель з нашої свідомості. Так виникають легенди, подумав я, спостерігаючи, як щезає на обрії галера невільників, що перемогли своїх катів...
За якусь годину ми були на березі. Дивно знайомими здалися нам ці порожні береги, піщані зсуви, вибілене каміння... Якесь хвильне передчуття охопило нас, ми кинулися щодуху, вминаючи мокрий пісок, туди, де стирчали над узвишшям верхівки акацій. Яке щастя! Ми побачили сріблястий балон нашого дирижабля, який легко танцював на морському вітерці. Вскочили в гондолу дирижабля і негайно стартували, навіть не перепочивши після виснажливої ночі й вранішніх наших пригод. Загули потужні мотори, і я спрямував дирижабль у той квадрат Чорного моря, де, за моїми підрахунками, повинна була знаходитись галера. Та дарма... Від неї й сліду не лишилося на безрушній поверхні моря. Запрацював на коротких хвилях радіоприймач. Передавали важливе повідомлення:
"Сьогодні, о п'ятій годині ранку за Грінвічським часом, – сказав збуджено диктор, – професор Інституту енергетичних та фізичних перетворень Сидір Миколайович Холодний випробував новий генератор, який дає ефект зміщення часу на основі його конденсації. Професор Холодний провів цей експеримент, виходячи зі своєї теорії, згідно з якою час – це вічна й матеріальна категорія, яка не знищується, й тому може в будь-яку хвилину відтворюватись за допомогою спеціального генератора. Більшість видатних вчених у галузі вивчення часу піддають сумніву ідеї професора Холодного. Результати сьогоднішнього експерименту ще не відомі. Наукові експерти Організації Об'єднаних Націй вивчають всі моральні та юридичні аспекти, пов'язані з такого роду, експериментами".
Ярослав подивився на мене й закурив.
Сонце вже проминуло добру частину свого денного шляху. Під нами повільно сунув білий океанський лайнер – ніби лінійкою прокреслений був його шлях у засіяному сонячними блищиками морі. Ми заклали програму нашого дальшого польоту в електронний мозок і пішли з Ярославом відмивати всю кіптяву і бруд останньої ночі.
Потім понадягали боксерські халати й лягли на пухнасті карпатські ліжники, мовчки втупивши погляди у прозору пластикову стелю, по якій бігали світляні хвилі.
– Що з ними сталося? – спитав Ярослав.
– Цій галері присвячено кілька монографій. Я дам тобі почитати.
– А що з Оксаною?
– Її вбили родичі Юсуфа-паші.
– Нічого не можна вдіяти, щоб її врятувати? – ворухнувся після довгого мовчання Ярослав. – Може, зв'яжемось з Холодним і попросимо повторити?..
– Ні, – похитав я головою. – Не втручайся в історію. Не раджу. Не переробляй її на свій смак. Нічого доброго з цього не вийде. Знаєш, можливо, саме на цій галері вперше зародилася ідея повстання на морі. Це ж перша непереможена територія революції. Погодься, безсмертна ідея. Мені здається, що без цієї галери не було б броненосця "Потемкин" чи крейсера "Очаков"...
– Ти бачив, яке було в неї обличчя, коли вона стояла над цим клятим Юсуфом? – не вгамовувався Ярослав.
– Послухай мене, старого, – сказав я, підводячись, щоб зготувати каву. – Шляхи історії ще можна збагнути... Але жіночу душу...
Я махнув рукою.
Наш дирижабль продовжував свій вільний лет над морем, в якому назавжди загубилися шляхи повсталої галери.
Сказання десяте, в котрому розглядається суперечливий творчий шлях члена Яропільського відділення Художнього фонду Д. В. Смаглія на широкому історичному тлі. де також діють такі загальновідомі особи, як мексіканський революціонер і художник Хосе Хорхе Пачеко та великий художник і теоретик малярства Галактіонов-Хмара, котрий вміє бігати по линвах.
Чи не здається вам, ласкаві читальники мої, що вже святий час, як то кажуть, спрямувати ваш допитливий розумовий погляд ще на одну непересічну особистість нашого міста, а саме на художника Д. В. Смаглія, члена Яропільського відділення Художнього фонду?
Хто в Ярополі не знає, хто не пам'ятає Д. В. Смаглія! Його монументальна постать у довгому синьому, на ватині, пальті зі смушковим коміром увійшла в легенду. Ось весна, теплий березень, брудні острівці снігу гинуть у жовтоглинні, плямкає багновище на околицях Ярополя, засмоктуючи хромові чоботи Д. В. Смаглія з галошами, а він, збивши на потилицю зелений велюровий капелюх, чимчикує пророчою ходою, не боячись струмків, крижаних почорнілих скиб, що обламуються під ногами, і велике його тіло, здається, також тане під сонцем ранньої весни, але він вперто йде далі, притуляючи до грудей новий свій витвір – барвисту фреску, витончене поєднання кольорів холодних і гарячих, драматичне панно, виконане на замовлення ярош'льської ветеринарної станції, присвячене важливій профілактичній справі:
"ЧИ НЕ ЗАБУВ ТИ ПРИЩЕПИТИ СВОГО СОБАКУ ПРОТИ СКАЗУ?"
Знаю, знаю, знаю, що ви скажете! Що у вашій пам'яті Д.