Володько подивився байдуже.
— Все одно, яку... Але тільки одну? Що я з нею буду робити?
— Назбираєш ще! — майже викрикнула Ганка.— От який ти ледачий...— і засміялася. Володько зауважив також її зуби. Рівні і білі. Узута вона у великі з широкими халявами чоботи.
— Тобі, Ганко, треба, щоб купили черевики...— зненацька сказав він.
Вона кинула погляд на свої чоботи...
— Хто мені купить? Тата забрали і, може, вб'ють, а дід не хочуть. Кажуть, грошей нема. Але чекай... Побачиш, які я матиму черевики вліті...
Далі Володько оповідає, як він з Німим минулої весни на отих он дубах шулічі кубла видирав, як дерся на височезне дерево, а шуліки хижі птахи. Як злетить на людину, очі може виклювати. А що ж... Але він не дурний з голими руками лізти. Він узяв собі в Німого ремінного нагая, за пояс застромив ніж тесак і тоді підлазь, коли хоч.
Або яке нещастя трапилося з Хведотом. Вони ж ходили по лісу шукати доброї берези на сік. У дерманських лісах нема беріз, а на чуже — не те щоб боялися... Не хотіли мати клопоту... Ну його... Так він і каже: "Німий! А прорубай-но зарубину в клені. З клена також добрий сік". Німий рубає, розмахав сокирою і саме, як на тоте, підлазить Хведот. Німий .розмахнув узад сокиру і як пальосие Хведота. Просто в зуби...
— Ах! — скрикує Ганка.— І не зарубав?...
— Не зарубав, бо, на щастя, не попав лезом. Обухом мазнув... Геть-чисто губи розм'якшив...
Далі Володько згадує кілька геройських випадків з війни з угорщанами... Скрізь Володько герой, скрізь хоробрий, скрізь перший...
Але Ганка вірить. Чому б їй дійсно не вірити, коли вона взимі сама бачила, як Володько Фонові Гарбузі морду набив. А Фон же на цілу голову вищий за Володька, має п'ятнадцять літ і ходить другий рік у третю групу. Бо Гарбуза не мав права... Карпів батько Фанасько їхав до Гершка січку різати... Кулі на санях зв'язані старими посторонками. Один кінець посторонка з петелькою теліпався ззаду. Зі школи йшли школярі і почали чіплятися до саней. Назар, молодший брат Фона, якось попав ногою в петельку. Шабелян нагнав коні, петелька зашморгнулася на нозі, шарпнула і Назар проїхався від Польонової хати аж до магазину на власній сіданці. Коли б ще дорога рівна, то ще сяк-так. А то груда замерзла... Кричав, як скажений.
А Фон-халєра підбіг до Володька. То ти, каже, його пхнув і він попав ногою в петельку.
— Брешеш! Я його не пхав! Він сам, шалапут дурний, вліз у петельку.
— Нє! То ти! Я бачив! То ти! Хоч, щоб я тобі наклав?..— і замахнувся на Володька.
А Володько як підскочить, як мазне Фона. З одного боку, з другого! А Антон, що любив такі видовиська, на ціле горло репетує: бий! бий! бий Гарбузу! Ну й було сміху...
Це ж Ганка на власні очі бачила.
Але ж. Боже! Сонце не стоїть на небі. Володьку! Вже час до школи.
Бігли під гору, як могли. Душно. Обличчя розбарвились нарожево. Сині очі такі ж, як і небо. Піт на чолі, на носі... Фу!.. Скільки не втирай рукавом, сочиться, мов з розсохлої бочівки.
Прибігли до школи. Увійшли разом. Очі всіх дітей направлені на Володька і Ганку. Учителька серед класу стоїть і сміється. Вона щойно роздала дітям старі часописи, пуделка з пасти та коробки від пушок, як нагороду за квітки. Всі раді, всі вдоволені.
На кожній лавці велетенські барвисті паперові шмати з картинами війни, рекламами годинників, музичних інструментів, книжок, зубної пасти, колонської води...
А Володько з Ганкою стоять коло порога, і учителька навіть не каже їм сідати на місце. Ганка така засоромлена, що зовсім забула за свої квітки. Володько руки спустив, у лівиці кашкета мне, обличчя палає, очі бігають по стелі, по старих ветхозавітних картинах на стінах, по помосту...
— Ааа! Ну, мої мандрівники! Де це ви так забарилися? Ми вже тут радимося, щоб карету за вами післати.
— Ха-ха-ха! — регоче дітвора.
— А онде-о Антін впевняє, що наш Володик почав зальотами займатися, каже, що батько ніби на Трійцю женити його збирається.
Володько ще такого сорому не переживав, Ганка вже реве, а йому хотілося провалитися в землю. Він лиш незграбно тупає на місці.
— Ну, ну! Сідайте вже, прошу ласкаво, на місце, але за спізнення не дістанете нічого з подарунків.
Володько пішов і мовчки сів, його уста суворо і вперто затиснуті. Часом пробігає по них ледь помітне здригання, а зуби так міцно заціпнуті, що їх не то плачем, але й колом не розважив би. Ганка замовкла також і лиш час від часу хлипала.
По лавицях розложені коробки, пуделка, старі часописи, квіти, брудні дитячі руки. Учителька оповідає про війну, з її мови постають картини далекої карпатської баталії, де в снігах, скелях, проваллях кладуть свої білі кості наші брати , і батьки. Дитячі обличчя горять, очі світяться жаріючими іскорками страху й здивування.
Але що у Володьковій душі творилося, того не розкаже він нікому й ніколи. Картини війни, присмак сліз, барва сорому, тремтіння соняшного променя зродили й визвали на кін його буття велику тайну тайн — незрівняну з нічим в красі і силі...
Весна виробляла свої веремії, не дивлячись на ніщо. Земля, як і завжди, пахтіла своїм тяжким п'янливим запахом. Ліс одягався і небо горіло блакитним огнем.
Пора прощатися зі школою. Он Матвій на полях чоботиськами грасує, сипле пригорщами зерно. Жайворонки б'ють в небо, ніби крикливі ракети. Зінька хлопця привела, а тепер за плугом, як мужик, ступає.
Володькові шкода було кидати школу. Ходить до самого кінця. Ганка також ходить, але більше з нею не балакав. І так осоружні хлопчиська проходу не дають. З Фоном знов побився, навіть учителька зауважила, що "наш Володько балує".
З війни доходять чутки, що в руській армії появилися "ізмєннікі".
— Ота проклята дрань! Ота зволоч! — лаявся Матвій.— Кров людську продають. А що робить Ніколай Ніколаєвич? Чому не вивішує все дотла...
Кажуть, війську потрібні "снаряди", а вони сухарі печуть. У Карпатах худоба гине. Коней гнилими сніпками зі стріх кормлять. А такі коні. Боже, Боже!..
Від Василя знов нема ніяких вісток. Хто його знас, чи живий. Великдень цього року, ніби поминальниця. Нема горілки, нема співу.
При розговінню свяченим яйцем, і в Єлисея, і в Матвія, всі Василя згадували.
Одарка оповідала:
— Прийшла я, голуб'ята мої, на всюночну до церкви... Господоньку Святий! І церква та сама, і світла не менше, і співають хороше, а на душі у мене ніби гніт лежить. У Велику П'ятницю висповідалась, до Причастя аж у неділю підступила, два дні рисочки в устах не мала. Стала навколішки перед Матір'ю Божою, молюсь, а молитва не йде на думку. Диявол заволодів мною. Кажуть, що то гріх за людинею та побиватися, та ще й у церкві... Але що діяти, що чинити. От клянуся, що я не могла за "нього" не думати. Гріх — грішний, але не могла... Про Бога треба б, так ні... Він, мій сокіл, мій орел, моя кохана дитина, замість святого образа стоїть сумний перед моїми очима.
А як розговлятися почали, Палажка впала на постіль і так, мої людоньки, зайшлася, так тяжко заголосила. А я стою коло столу, як дерев'яна, офірку в руках тримаю, хочу перед образом засвітити. В очах моїх темно, темно зробилося, ніби хто мене узяв та й закрутив, а після раптом поставив на землю. Не можу на лаву звестися, щоб офірку приліпити. Вчепилася за ріг столу, але не вдержалась. Як стояла, так і звалилася до землі. Плакати не було сили.
Ніде нема радості в ті дні. Ні на землі, ні на небі. Отже, і дзвони дзвонили, але звуки їх, мов тінь від густого лісу, мов траур від чорного серпанку. На цвинтарі дівки не виводять "кривого танку", ані пісень не співають. Голови, як і завжди, барвінком та паперовими квітами квітчані, але сміху не чути. вивіскувань нема, парубків чубатих нема. Є недолітки, що тягнуться догори, на пальці спинаються і плачуть від міцної затяжки тютюном.
Там десь у Карпатах парубки. "Ой, по горах, по горах австрійських, солдатскіє кості під снігом лежать",— виспівують дівки.
А чиї кості? Пішов Василь, Петро, Данило... Скільки їх пішло. Все в Карпати, все під Варшаву, все у мазурські багна, все в Августовські ліси... Напхали, завалили трупом, загатили багна, засипали гори... І звідки візьметься радість?
На Великдень якийсь москалик плівся шляхом і до Матвія забрів. Матвій запросив до столу, а Настя ковбасу і печеню, і все, що мала, виставила. Матвій розійшовся, що війна, мовляв, від Бога. Бог так, видно, хоче. І слава Йому, все-таки "наші" хоробро "деруться". Все-таки погнали нехриста углиб його царства.
Матвій говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все "оплітав та оплітав"...
— Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте, по-простому...— вибачалась Настя.
— Нічаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаваріш... Да! Ти старий чоловік, ситий і дома. На фронтах ти не бував і війни отієї самої не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче від нього був, а також не бачив. А війну оту саме хай собі чорт спокійно візьме. Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родіну? Карпати родіна моя? Так? Помиляєшся. Плювать мені на ті самі Карпати... От що... Родіна моя Рязанка... Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не розберу...
Матвій замовк і зніяковів. Видно, в тон не потрапив. Знати, це "роззлоблений" москалик.
— Я уж, мамаша,— звертався москалик до Насті,— три рани в Карпатах дістав...
А от і третій раз несу туди свою башку, по четверту рану; а ні, то куля в лоб. І все до чорта хай прахом стелиться...
Хто його знає, що то за москаль. Може, надісланий, може, втікач який, що народ бунтує... Але що Матвієві до того за діло... От наїсться і хай йде собі з Богом. Може, він Карпат і не бачив, а тільки хвалиться ранами.
Зараз по Великодні кінчився шкільний рік. Після випадку з Ганкою Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрічатися, не усміхався. Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дістав, а Володько навіть не зацікавився, навіть оком не кинув.
Після останньої лекції останнім відходив Володько. Учителька йшла за ним і, коли Володько сухе "досвіданія" кидав, протягнула руку і мовчки взяла його за карк. Він оглянувся.
— Навіть до мене не зайдеш, Володику? Навіть не попрощаєшся?
Перед ним виходили надвір босі дівчата з хуторів. Відходив з маленькою порожньою торбиною через плече Хведот.