Так от, за вечерею, або, краще сказати, за сніданком розкажеш мені, Дмитре, про все, а я*теж розкажу про свою удачу...
Уляна, рада, бадьора, проворно подалася до корчми й комори зібрати своєму ідолові все, що в неї було напохваті.
— Оце діло,— потирав руки Дмитро,— а то без пана отамана красуня каша перебувала в тузі та бігала по лісі, а в мене в животі давно вже барабани били тривогу.
Вгамувавши голод, Дмитро розповів, як він випадково зустрів Явтуха, що служив наймитом у Гутинській корчмі в жида, як через Явтуха довідався ще про двох вовків-сіро-манців, і потім вони разом кинулися по найближчих селах і хуторах та навербували більше десятка: все люди хороші, загартовані в біді...
Кармелюк був у захваті: він декого з навербованих знав особисто, а іншими був задоволений зі сжв Дмитра. Із свого боку отаман розповів друзям про відому нам сцену в судді й додав, що вже був не сподівався одержати від нього й копійки, та поступившись чотирма тисячами, спокусив скупердягу.
— Ага, до речі,— згадав Кармелюк,— а де ж мій половинщик Хойнацький? Йому за умовою треба віддати половину...
— Ой мамо! — сполошилась Уляна.— Я й забула про нього... Прийшов Дмитро з хлопцями—треба було їх розмістити, потурбуватися про харчі, а потім тривога забила мені памороки. Ай-ай! Ну що, коли Ярема не годував і не поїв пана,— вже ж третій день...
— То полізь, любко, скоріше в погріб та витягни нещасного,— занепокоївся Кармелюк.
Уляна вибігла в сіни, а хвилин через п?ять повернулася стурбована й сказала, що пана в погребі немає: ляда, мовляв, причинена, затички немає* до ляди приставлена драбинка... а в погребі — ні— духу!
■ — Втік! Як же це його стеріг Ярема? — обурився Кармелюк.— Якщо в нас така сторожа, то гадюка Янчевський може пас соїгдих накрити...
Всі збентежилися. Привели соппого Ярему. Придуркуватий хлопець на всі розпитування відповідав, що він не знає, що в погребі робилося, бо туди не лазив, а не лазив тому, гцо не було наказу; тому саме він не носив панові ні хліба, ні води, а ходив усе то навколо корчми, то заглядав у сіни й навіть спав надворі під повіткою.
— А от, виходить, вийняв...
— Авжеж... Виходить... Тут без нечистої сили не обійшлося...
— Чи не вона йому подала в погріб і драбину?..
— А що ви думаєте?
Дальше слідство виявило, що Ярема казав правду: він не сприяв утечі,—вийнята драбина лежала на місці,, а в погребі, згадала Уляна, лежала друга, про яку й забули... Неповинність Яреми була очевидна, але разом з тим була виявлена й дивовижна його дурість, яка переконала всіх у тому, що Ярему ніколи не можна ставити на варту, а можна тільки,, завдяки його атлетичній тілобудові, вживати його як стінобитне знаряддя.
— Ну, чорт з ним! — заспокоївся Кармелюк.— Прогавив, так прогавив; більше тебе ие поставлю на варту. А щодо пана, то втечу йому ие можна поставити за провину: голод не свій брат, а видима смерть страшна... Якщо він поїхав додому, то й добре, але, якщо він утік, щоб скаржитися на мене до строку, то йому ні повоза, ні коней не бачити, як своїх вух.
— Це правда...— мовив Дмитро.
— Та й взагалі нічого давати не слід,— різко сказала Уляна: —голову свою підставляв під обух, та щоб ще й ділитися? За яку ласку? Що обіцяв? То жарт, глузи... Пан же не тільки слова, а й присяги не дотримав... То чого з ним панькатися?
— Я своє слово ставлю вище за панське,— з гідністю відповів Кармелюк і став давати .розпорядження щодо новобранців...
— Ну я, Дмитре,— сказав він другові,— полізу в свою квартиру трохи відпочити, а ти вже тут понаглядай... І коли прилетить Андрій,— ту .-ж мить тягни його до моєї печери... та... ще...
— Ходім уже, соколе мій! — поквапила Уляна.— Дмитро тут усього догляне...
— Будь спокійна, отаманшо,— все виконаю... Спочинь собі на привіллі...
Надвечір прискакав до корчми Андрій і його негайно відправили до отаманського лігвища; Дмитро теж поспішив туди... Уляна, приготувавши обід, не раз вибігала на стежку до корчми виглянути Андрія, котрого отаман чекав з хворобливим напруженням, і тепер вона перша гукнула: "Іде!" Кармелюк вискочив і на ходу закидав Андрія запитаннями:
— А що? Розвідав? Виїхав? Куди? Коли? Де тепер?
— Розвідав, батьку,— крикнув, засапавшись від швидкого бігу Андрій.— Виїхав... до себе... на хутір... сьогодні напевне ночуватиме в себе дома... а завтра...— гадає фурман,— поїде на обід до маршалка...
— То сьогодні він дома? Чи тепер уже проїхав через ліс?
— Я бачив, як він повернув на свій шлях... Потім я полетів сюди прожогом... Тільки все-таки навряд чи його можна перейняти!
— Де там! — обізвався Дмитро.
— А! Будь я проклятий! — закричав, оскаженівши, Кармелюк і вдарив шапкою об землю.— ІЦо ж це? Знову втік! Сміється з мене все пекло, чи що? Га?!
— Не проклинай себе, орле мій! — в забобонному страхові кинулася до Кармелюка Уляна.— Чого тривожишся? В нас стільки тепер сили, що нема чого ждатії того крота вночі в лісі, а можна просто відправитися в саму його нору й там схопити па місці та й добром його ще поживитися!
— А що думаєш, пане отамане,— зрадів Дмитро,— жінка ж поцілила в саму точку!
— Ще б пак не в саму,— підхопила Уляна,— коли мені достеменно відомо, що в Янчевського челяді в дворі не набереться й п’ятнадцяти чоловік, а хуторян — жменя, та й вони ненавидять свого пана... Я певна, що мояша знайти серед них і помічників... хоч би таких принаймні, котрі хитрим способом одчинять нам ворота... 6 ж у них у дворі й родичі, й куми, й свати...
— Та чого шукати далеко,— згадав Дмитро,— в мене серед новобранців є два дезертири з хутора... то ми їх уперед парламентерами... і без штурму фортецю візьмемо, нехай я буду під фухтелями35, коли по так!
Кармелюк, вражений цією пропозицією, спершу мовчав і тільки переводив погляд з одного на другого, а потім, угамувавши хвилювання, поривчасто промовив:
— То можна вдарити й захопити звіра в лігвищі?
— Можна! Ще й як! — збуджено відповіли Дмитро й Уляна.
— — Ех, друзі мої! Яка ж це мені радість! То хутко ж! Не гаяти й хвилини!
— Труби в похід! — підкинув угору шапку Дмитро.
І всі прожогом кинулися,— хто в балку, хто до корчми, хто на галявину по коні, а хто до печери по зброю.
XLI1
Янчевський повернувся на свій хутір ще в обід і зараз же розіслав чотирьох гінців по сусідах; він сповіщав їх, що в тутешні ліси прибув Кармелюк і, крім того, писав, що завтра — день народження маршалка, отже, на цей день в його хороми з’їдуться всі навколишні пани, то треба буде спільно обдумати план, як піймаїти розбійника. До пані Розалії він надіслав особливе інтимне послання, висловлюючи полум’яну готовність бути її оборонцем, але з деякими застереженнями-натяками...
Закінчивши листи, він заходився оглядати двір, розпитувати челядь і хуторян,— чи не чути чого про Кармелюка та про його зграю, але, не дізнавшись нічого, розпорядився посилити дворову сторожу, озброїти її й приготувати все до виїзду. Челядники всі були, як видно, бадьорі, й ніякої небезпеки не передбачалося, та й важко було сподіватися її: укріплений двір Янчевського міг витримати облогу й серйозного загону.
Увечері пізно сидів Янчевський у своему кабінеті й не йшов спати, хоч уже давно було пора; па душі в нього було неспокійно, в голові невідчепно роїлася обіцянка ровбійника-грабіжника помститись йому, і ця думка відгоцила сон. Кабінет, що освітлювався однією лойовою свічкою, мав вигляд похмурий. Величезний камін, що підіймався майже до стелі, зяяв широкою чорною пащею й кидав на боки лиховісні тіні. На стінах висіли килими, прикрашені всілякою зброєю; при похмурому освітленні ці арматури здавалися страхітливими павуками. За столом, де сидів Янчевський, крізь двоє довгих вікон дивилася на нього непроглядна ніч. Кругом панувала іцімлива тиша; тільки зрідка чути було, як у сусідній кімнаті в буфеті щось гризла прудка миша.
Все це ще посилювало гнітючий настрій папа Янчевського і віяло на його душу якимсь холодом.
Недремний лакей кілька разів тихо відчиняв двері, бажаючи перевірити, чи не пішов пай; але той все ще сидів, відкинувши голову на крісло, і боязко до чогось прислухався; нарешті, лакей з шумом відчинив двері й доповів панові, що з’явився дворецький, найближча й довірена особа.
Пан зрадів.
— А що, вацпане, все гаразд? — спитав він дворецького.
— Гаразд, вельможний пане, все гаразд.
— І ніяких підозрінь немає ні щодо челяді, ні щодо хуторян?
— А боронь боже!
— Отже, спати можна спокійно?
— Безпечно, вельможний пане, спокійно... От тільки...
— Що таке? — стрепенувся Янчевський.
— От тільки, вельможний пане, два гарці дертіх пропало...
— Пусте,— засміявся Янчевський.— Розсипав, чи як?
— Ні, пане. Запарила ївга на ніч собакам, і шматок старого сала я дав ще, щоб присмачити запару, а от же ні один пес не схотів і язиком лизнути, так і стоїть...
— Чому?
— Та хто їх знає, скучні пси якісь, хвости поопускали.,.
— Це недобре!— стурбувався пан.— Тож-то я не чую гавкотні... Адже Гайдамака і Гульвіса, бувало, спати не дають; їх небезпечно було з ланцюга спускати, а тепер тихо, наче все вимерло.
— Правда, пане, а всі пси поспускані з ланцюгів... Та й на вечері багатьох челядників не було...
— Де ж вони? — скрикнув Янчевський.
— На хуторі, мабуть... там же в них рідня... От я б вельможному панові порадив не дозволяти челяді родичатися з тим бидлом.
— Авжеж, авжеж... Ця думка має сенс. Гадюкам довіряти не можна. Яг б усіх їх подушив, якби можна було знайти робочі руки...
— Еге ж, кругом панські хлопи... А ці наші шиплять за останні екзекуції.
— Пся крев! Проте все це дивне, щоб не сказати більше: та й собаки чи не отруєні?
— А то як же? Звичайно!.. Один уже й витягся...
— Га?! Чого ж ти мовчиш? Тож недарма? — поблід і став тривожно прислухатися Янчевський.
— Звичайно, недарма: от і замок коло брами поламаний...
— Хто поламав?
— А так: я йду, а ворота тільки на . гаку. "Що таке,— кричу,— де замок?" — "Поламаний",— кажуть. "Де воротар?" — "Пішов до ключника по другий замок".—"А де ключник?" — "У куми, да хуторі"...
— Сто перунів! Це чорт знає що таке! — загарячку-вав Янчевський.— Чому ж ти мені не доповів у тен момент?
— Та я ось послав по воротаря на хутір, а виявилось, що в хуторі ні людини.
— Як ні людини?! — дивувався дужче й дужче господар...
— А так, пане; майже всі роз’їхалися — то в поле, кажуть, то в ліс...
— Та це ж бунт! Це страйк! — спалахнув Янчевський.
— Схоже,— почухав потилицю дворецький.
— Єзус-Марія! Що ж це? Ходім оглянемо все! Треба вжити заходів...
— А треба, бо коли я йшов до пана, то чув на хуторі підозрілий гамір.
— Як же ти кажеш, що все гаразд, що на хуторі нікого нема? Та це ж гвалт!
— Як посилав, тоді не було...