Я офіцер! — спокійно, але рішуче сказав Іван.
— Царскій? — впало знову питання.
— Русскій! — відповів Іван.
— Раднов! — звернувся той до одного з присутніх. — Поіщі! Названий поволі і байдуже відкладає карти, бере більшу папку паперів і спокійно їх переглядає. — Как фамілія? — падає голий, байдужий запит. — Мороз! Іван Мороз! Я вже сказав! — кидає Іван.
Наступає коротка перерва. — Нєт, таваріщ камісар! — каже спокійно Раднов і закриває папку.
— Ґдє ви служілі? — питає швидко комісар.
— В артілєрії!
— В паслєднєє врємя?
— Я бил в плєну!
— Кто вас здєсь знаєт?
— Здєсь все меня знают.
— Пазвать таваріща Акіма! — сказав комісар у темноту до дверей, хоча там нікого не було. Іван і Мар’яна також туди оглянулись. Там було чорно і глухо. Але по хвилині звідти виринула нова постать, яку не зовсім добре видно.
— А! Паздравляю! Іван Грігорьєвіч! — раптом чує Іван, руку його схопили і міцно тиснуть. — Мар’яна Ніколаєвна! Паздравляю от всєво сердца!
Це, виявляється, і був "таваріщ Акім". В ньому Іван одразу пізнав знайомого різника, на ім’я Янкель. Той самий, що протягом довгих років купував на хуторі Морозів ялівки. Здивовання велике. Перших кілька хвилин Іван не знаходить належних слів, а "таваріщ Акім" негайно робить своє: — Лазарь Міхайловіч? Что ето значіт?
— Я здєсь нічєво не знаю. Донєслі, что там сабралісь афіцери!
— Пошлі іх всєх к чорту — тєх, кто ето сказал, — резонно проговорив Акім. Він це висловив певно, стисло, підкреслено. Комісар посміхнувся, відложив нарешті карти і спокійно сказав Раднову: — Ашібка, таваріщ Раднов!
Поволі входив ранок — нехолодний, вогкий, мовчазний. Вулиця глухо замкнулася в собі, все згорнулось, на перехрестях — вартові й кулемети.
У Лоханських проломний настрій. Повернулися всі, як були. Микола Степанович увійшов спокійно, в шубі, без шапки, зовсім мовчки, довгі руки звисають, брови насуплені. — Нічого, Миколо Степановичу! Давно, коли ми з вами мріяли про свободу — то була тільки мрія. А це ось — дійсність!
Микола Степанович не сказав ні слова. Всі поволі почали розходитись. Тільки Морози не можуть виїхати, бо донесли, що на мосту далі триває процедура з руками. Нікому не хочеться ще раз пережити ту саму пригоду. Граф, сміючись, заявив, що нагла зміна режиму принесла наглу зміну його становища. Він уже не граф, а тільки Дємідов. І не власник маєтків, а звичайний пролетарій. "Ми всьо разрушім до аснаванья, а патом ми наш, ми новий мір пастроім! Кто бил нічєм, тот будєт всєм". — Чи не так, Миколо Степановичу? — казав весело граф. В цьому просторі це була одинока весела людина. Здавалося, що йому направду весело і навіть приємно. Здавалось, він навмисне лишився тут, щоб усе бачити і різними словами довести своє до свідомості людей, хоча б ось цих, що тут біля нього.
Графові донесли, що вертатись додому нема потреби, що там уже є господарі. — Я так і знав. Добре тільки, що відправив свою дружину… А Афоген Васильович і Микола Степанович запропонували йому негайно місце в себе. — Нічого, — сказав Дємідов. — Все в порядку. Дев’ятнадцять років я вже чекаю цього дня і все не падаю на дусі. І думаю — не впаду.
А старий Григор наглить їхати. Його не вабить сніданок. Що там діється в хуторі? Звідти ніяких вісток. Але настрій усіх, за винятком Микити, піднявся. Наталка бурхливо сміялась. — Чого ти регочеш? Дурна! — сердито казав Микита.
— Скільки мене нагонили з тими кіньми, — каже вона.
— То тішся, що більше не маєш!
— Ха-ха-ха! — реготала Наталка, Микита сердито глянув, сплюнув, а далі зупинився. Що? Йому здалося, що в тому реготі — те саме, що в його злості. Після того він мовчав і тільки супив брови.
Раділа також Ольга. — Нічого, — казав Андрій. — Коли стояв у тій темноті, мені здавалось, що підо мною та "бездна", пам’ятаєш, над якою летів лермонтівський Демон.
На щастя, на переїзді через Дніпро руки були вже перевірені і контролю знято. Морози швидко від’їхали. З ними від’їхала також молода Морозиха Мар’яна. Коли вона відходила, Марія Олександрівна втирала сльози, а Ольга дивилась, повна заздрості, мовчки і по-своєму суворо.
Місто швидко мінялось. Там, то там виринули червоні прапорчики. Віконниці і вітрини наглухо закриті. Зникли всі візники. На всіх місцях, де тільки можна ліпити, появились барвисті, бойові, благаючі і погрозливі плакати. Деякі з них — в українській мові, і скеровані вони проти "буржуазного прихвосня, кривавого узурпатора влади, раба поміщиків і капіталістів, розбійницького отамана Петлюри". Російською мовою говорилось про "злєйшіх враґов рабочєво класа — гєнєральскую і афіцерскую сволоч, прєдводітельствуємую найомніком іностранних інтервентов, крававой царской сабакой, генералом Дєнікіним". Ще інші плакати казали, що "Красная армія — самая передовая армія і єдіная боєвая сіла, которая всєму трудовому міру нєсьот аслєпітєльную правду. Да здравствуєт Красная армія! Да здравствуют єйо вожді Ленін і Троцкій! Смерть враґам трудовова народа! Смерть Петлюрє і Дєнікіну! Да здравствуєт міровая революція! Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!".
Стіни будинків, мури цвинтаря, огорожі городів, міські тумби, телеграфні стовпи обернулись на пропаґаторів "сліпучої правди". Навіть вулиця, її повітря і камінь хідника під ногою не сміли мовчати. Протягнулись червоні полотнища, розсипались летючки. Підошви топтали ворогів трудового народу, а серп і молот чіплявся до кожного ґудзика, що зустрічався на дорозі.
"Із всєх поґрєбов" Варшавки вийшли дивні люди. На них розхристані одяги, прикриття голови будь-яке, волосся витикається клоччям — чоловіки й жінки, старші і молодь. І в кожного щуляться очі, і видається — з тих приплющених щілин виливається своєрідне каламутне повітря, що наповнює запахом цілий простір. Де ті люди були? Чому їх не видно було до цього часу? Цигарки стирчать у їх міцних зубах, що розжовують їх на кашу.
Смєло ми в бой пайдьом за власть савєтов! І всєх буржуєв бйом, сволоч такую! — співають ті люди козлотонними голосами.
На площі перед міською управою вже купчаться всі ті інші… З невідомого появилась духова оркестра під керівництвом нового, незнаного тут диригента. Грають "Інтернаціонал", ті люди знають мотив, все довкруги невлад співає. Так само з невідомого виступили апостоли. Ось один з них — міцний, барчистий, у грубій сірій шинелі, вуса підстрижені. Він має трохи хрипкий, але сильний голос. — Таваріщі! — казав він. — Красная армія под прєдводітєльством таваріща Троцкаво, разґромів враґа рабочєво народа — крававава атамана Петлюру, нєсьот українскому народу полноє асвабаждєніє от всєх єво поработітєлєй — памєщіков, капіталістов, бандітов і пагромщіков. С етава дня і на етай земле не будєт больше етіх крававих паразітов, і весь рабочій народ — рабочіє і крєстьянє — будет асвабаждьон ат іх експлоататорскава правлєнія. Вся власть, вся земля, все багатства тєпєрь прінадлєжат только тем, коториє работают.
І рот його викидає і викидає сильні, звучні слова, а голос гримить, а всі слухають. Дві, три, п’ять годин — те саме. Пророки міняються, слухачі також, а слова летять далі у простір і десь там знаходять відгомін.
А по місті, від дверей до дверей, пішла вже чутка, що під " Підстінком" і до цього часу лежить чотирнадцять трупів — наслідки нічної перевірки рук. За цим від дверей до дверей побігла чутка, що "йде обшук". Ніхто не каже, чого шукають, але городяни прихапцем збирають усе, що має ціну, замотують у дрантя, засовують десь у попіл, у сміття, на горище між павутиння, під зірвану дошку помосту. Сховати! Все сховати! Пам’ятку, золоту монету "на пять рублєй" з головою царя, кращий годинник, кусні матерії, шубу, чоботи.
У Лоханських діється те саме. Микола Степанович стоїть, зовсім безрадний, посеред свого робочого кабінету, в білому робочому халаті, і йому здається, що, може, той плащ занадто білий, може б, його чим замастити. Марія Олександрівна надягнула найгіршу, стару суконку, поспіхом збирає персні, золоті годинники, бранзолетки, гаманець з монетами, все те загортає в онучу, виносить на задній двір і запихає до посудини на відпадки. Голова її зовсім розтріпалась, на ногах старі нечищені черевики. Ольга вихопила з шафи обріз матерії, що лежить уже довший час, і гарячково почала ним обгортатися. Поверх надягнула стару Мар’янину суконку. — Мамо! Дивись, яка я! — Ах, не морочи мені голови! — казала на це Марія Олександрівна. А Ольга і дивувалась, і боялась, і було їй цікаво. Що це справді діється. — було її безмовним питанням, і їй хотілось, як завжди бувало у незрозумілих справах, звернутися до батька. Але той не міг сьогодні відповісти. Ольга це цілком виразно відчувала.
Ходять, ходять! Вже всі бачать. Йдуть від хати до хати. За ними тягнуться сани, запряжені гнідою конячкою. З будинків виносять речі і кладуть на сани. Це так чудно. От були ті речі чиїсь, а тепер прийшли, одверто вирвали з рук — і немає ніякої кари. Де вони? Ще в Мироненків. Виходять, виходять! Заходять до Петренків.
Лоханські також чекають саней з конячкою. І ось під’їхали. Доктор сам, у халаті, відчиняє двері. Їх п’ятеро, і всі ввалюються в сіни. Тупіт чобіт, закарващі брудного снігу на килимах. — Здрастє! Єсть аружіє? — Марія Олександрівна зовсім бліда, з рук її все валиться. Їй здається, що вони вже все знають і нема про що говорити. Ольга незграбно товста і дивиться на них такими очима, що, здається, вони кричать: бачите, яка я? А доктор відповідає: — Ахотнічьє ружьйо!
— Атдать! А больше нічєво?
— Нєт, — каже доктор, іде спокійно до кабінету і виносить свою дубельтівку в футлярі.
— Ви астайотєсь здєсь — і ні шагу с мєста, — падає наказ, і палець указує на коридор. Двоє з них входять до кабінету доктора.
По часі чути, як щось падає, валиться, окремі слова. Це триває, потім виходять і йдуть до спальні, до їдальні, до дівочої і скрізь щось знаходять. — А ґдє золото? — питають по всьому.
— Нєт у нас золота, — каже доктор і відвертається.
— Доктор! Ми всьо знаєм! Ми вас відім насквозь. Ну, ми єщо на ету тему паґаварім.
Пішли. Понесли з собою сувій полотна, дещо білизни, ловецький кожух, дві пари чобіт і книги: "Трьохсотлєтіє дома Романових" та "Цар Іоанн Грозний".
Побіч Лоханських, через двір — більший, поверховий "дом Куніциних".