Гілея

Овечий.

– Нема тут хутора. Ця дорога в лісгосп Степовий веде, – пояснив шофер, – а хутора нема, папашо. Чоботи не продаєш?

Заблукав, подумав чоловік, оглядаючи незнайому місцевість. Ліс якийсь росте. Ніколи не було лісу біля Овечого. Що ж, треба добиратися через степ до якихось приземкуватих будівель, що виднілися за перелісками.

Згодом він побачив вершника, що промчав, як скажений, на гнідому коні. Крикнув йому: "Почека-а-ай!", але той не почув. Страшенно боліли ноги, пісок в'їдався в роз'ятрені рани, і холодний піт заливав йому очі. Цей біль не давав чоловікові думати про найдорожче, принизив радість дороги, що вела додому... Хто ж чекає його вдома?

Ой і болять же ноги.

Приземкуваті будівлі виявилися кошарами. Здалеку він побачив димок від багаття і прискорив крок: може, йому скажуть, де він і куди зайшов?

Біля старого військового намету на оберемку торішнього бур'яну сиділи циган з довгими чорними вусами й немолода циганка в рясній спідниці і ватяній безрукавці. Циган посмоктував люльку, а його дружина помішувала щось у казані дерев'яною ложкою.

Чоловік привітався. Циган, не виймаючи люльки з рота, кивнув головою. Чудний якийсь був цей прибулець: босий, а нові чоботи на плечі. Обличчя – не таке вже й старе, а сам сивий. Ще помітив циган синє галіфе, що виглядало з-під довгого потертого пальта, і дві сорочки, одягнені одна на одну.

– Сідай, – сказав циган і подивився на зранені ноги чоловіка, сказав щось дружині по-своєму, і та метнулася в намет.

Потім циган мовчки подав йому кисета й газету: кури. З намету вийшла циганка з невеличким слоїком в руках і чистою десятчаною пілочкою:

– Болять? – Не чекаючи відповіді, циганка обмила йому ноги і змастила зеленою маззю, – З такими ногами тобі на печі лежати треба або... літати...

– Уже відлітав...

– Це з війни в тебе, сину? – циганка перев'язала йому рани.

– Та ні, – всміхнувся чоловік, – від чобіт...

– Бачу, бачу, – сумно хитала головою циганка, – постріляний ти...

– То шрапнеллю мене...

– Застудишся, якщо босий ітимеш, – промовила циганка і знову пішла в намет, щось сказавши чоловіку. Той кивнув головою і теж пішов за нею.

Вони принесли йому пару нових калош з червоною підкладкою.

Циган сам натягнув їх йому на ноги і прив'язав ізоляційним дротом.

– Тепер іди.

– Спасибі, – чоловік звівся на ноги.

– Ні, почекай, зараз будемо полуднати, а потім підеш... Куди ти йдеш?

– На хутір Овечий, може, знаєте?

– Не знаю. Давно не був тут, – відповів циган. – Ліс росте, заблукав сьогодні зі своєю старою... Бери ложку.

Почувся тупіт кінських копит, циган встав і побіг назустріч вершнику. Той зіскочив з гнідого коня, і вони обнялися з циганом. Так і підійшли до багаття. Циганка поцілувала високого горбоносого вершника з розкосими очима й тихо заплакала.

– Не повернувся син? – запитав вершник.

– Ні...

– Сідай. Добрий день сьогодні, що зустрів тебе й... коня. – Циган підійшов до коня і довго гладив його.

– Ще один чоловік у нас є, – показала циганка на сивого.

Вершник простягнув руку. Чоловік у нових калошах підвівся й теж подав руку.

Циган щось шепнув дружині, і вона принесла чвертку горілки. Склянка була одна і пили по черзі.

– За твоє здоров'я, Берик, і щоб кінь не спотикався.

– За ваше здоров'я... Звідки й куди ви йдете? – запитав Берик цигана.

– Тепер ми вже не мандруємо... Осідлі ми... Поселилося кілька наших родин біля Скадовська... Коней здали... Взимку ми при кузні на роботі... А як на весну поверне, то тягне мене в дорогу... Молоді вже звикли, а мене тягне... То ми оце і йдемо зі старою до родичів у Богуслав...

– А чого ж пішки?

– Не знаю... Від старості... Що я з того поїзда побачу? А так ідемо, й здається, що ми молоді...

– Аз Богуслава куди?

– Заберемо родичів та й до нас підемо... Так літо й осінь минуть... Може, восени повернеться... син.

– Так ми йому й казали, – зітхнула циганка, – що тут чекатимемо... Після війни вже сім разів листя опадало, а його нема...

– А ви чекайте, – тихо промовив сивий чоловік, – може, й прийде... Не всі ж полягли. Я ось як пішов на фінську, то оце аж зараз добираюся додому...

– Довгою ж твоя дорога була, – сказала циганка. – Де ж ти пропадав?

– То війна, а то, – низько опустив голову сивий, – полон, а потім... Одне слово, багато казати, та мало слухати.

– Розумію, – зітхнув Берик.

– Тепер пробачились, бумаги славні написали, і ось іду й не знаю куди.

– Чому не знаєш? – запитав Джусуєв.

– Мені на хутір Овечий треба, а його, кажуть, нема... Був і нема.

– Це ж і є Овечий, – показав кудись за ліс Джусуєв. – Тепер він зветься Степовий.

– Справді?! Ось воно як! – зрадів сивий. – І ти живеш там?

– Живу.

– А Марину Гомон знаєш? Скажи, знаєш? Є вона?

– Є, – ледве чутно прошепотів Джусуєв. – Знаю Марину...

– А дочка її, Ганнуся, є?

– Є...

– Усі є, усі, – сивий чоловік уткнувсь обличчям в потріскані тяжкі руки й застогнав. То він так плакав.

Потім натягнув на себе лямки речового мішка, поклонився:

– Я піду, піду... Вони є, чули? Є...

– Хто ж вони? – запитала циганка.

– Марина моя і Ганнуся... Є... А я, я... Андрій Гомон... Гомон я, Андрій...

І, забувши про біль, пошкандибав Гомон у степ, і поли довгого пальта розвівалися на вітрі чорними крильми.

– Чоботи забув, – сумно промовив циган.

25

Інколи мені здається, що я могла б робити все: літати, вчити дітей, могла б бути трактористкою, лікарем або диктором на телебаченні...

А найбільше мені хочеться вирощувати ліси, щоб моя земля була красивою-красивою і щоб поруч зі мною завжди був Максим".

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Монотонно-бляшаним голосом динамік повідомляв, що літак запізнюється. Захмарене небо сіяло мжичку і сірість. Накинувши легкого плаща, Марта ходила вздовж бар'єру, що відгороджував льотне поле. Хотілося чекати самій, тому вона відправила і Лєру з Рибаковим, домовившись, що привезе його на Холодну гору. Вона так і сказала: не Івана Запорожного, а "його", наче не вірила, що саме він прилетить. Але телеграма лежала в затиснутій руці, і Марта час від часу перечитувала її, хоч пам'ятала кожне слово.

Під довгим шиферним навісом, притиснувшись до стіни, стояли з приреченим виглядом пасажири і знічев'я дивилися на Марту. Їх голови, ніби по команді, поверталися вслід за нею. Марта цього не помічала, бо, якби знала, то, може, не куталася б у свій плащик, а ходила б, гордо демонструючи свою красу.

Бляшаний голос щось продзеленчав над аеродромом, і всі кинулися хто куди. Літак заходив на посадку. Марта пішла по мокрих лискучих плитах з фіолетовими плямами до літака, що рулив до стоянки. Вона не знала, чи прилетів Іван цим рейсом, просто йшла, аби не стояти. Марта не знала, як зустріне його, що скаже, бо все, що думала раніше, раптом втратило свій сенс.

Пасажири сходили по хиткому трапу. Серце забилося частіше, і Марта ніби прикипіла до бетонної плити...

У дверях показався високий широкоплечий мужчина у захисній формі з зеленими петлицями і нашивками на рукавах. Кашкет, з широкою тулією і блискучим козирком, був збитий трохи набакир, і, мабуть, це надавало всій постаті хвацького вигляду.

Він?

Ні...

Він! Очі його, хода його. Він!

І посмішка його... І шрам, що пересік чоло і зламав брову...

– Здрастуй...

– Здрастуй, Марто.

І забула про все на світі Марта. Обняла, вткнулася обличчям у підборіддя і шепотіла:

– Здрастуй... здрастуй...

– Не плач, Марто. – Запорожний легенько доторкнувся її щоки, і вона припала устами до його долоні.

– Що в тебе сталося, Марто? – запитав він.

– Нічого...

– Я дуже стурбований твоїм листом...

– Я шкодувала, що написала... Не треба було мені писати, але я нічого не могла вдіяти з собою... Такий був холодний вечір... вітер... і на душі було холодно.

– Я розумію...

– Мені Ярина написала листа...

– Вона говорила...

– Ти трошки схуд... Іване... і посивів...

– Та ні, тобі здається...

– Громадяни пасажири, – підійшов до них якийсь службовець у чорному комбінезоні, – прошу звільнити льотне поле.

– Поїдемо в місто? – спитала Марта. – У мене хороша подруга.

– Ні, Марто, я мушу вилетіти сьогодні. Завтра наукова конференція у моєму лісництві – іноземні делегації приїздять.

– А-а, – зникла радість в очах Марти. – Звичайно, ти повинен їхати...

– Треба взяти квиток, – сказав Запорожний.

– Останній рейс на Дніпровськ через півтори години, – відповіли в довідковому бюро.

– Візьму квиток, а потім зайдемо кудись і поговоримо, Марто...

– Добре.

Біля кас стояли довгі, роздратовані, стомлені черги. Годі й думати, щоб пробитися до віконця, – всім треба, всі поспішають. Запорожний зайняв чергу, і через хвилину вони з Мартою стояли в тісному кільці спітнілих тіл, чемоданів, кошиків і вузликів.

– Марто, йди на перон, бо душно, я сам постою.

– Ні, я з собою... Мені добре, – Марта стиснула його руку і вже не випускала.

Нервово смикалася хвилинна стрілка електрогодинника, касовий зал гудів, кашляв, сміявся і лаявся. Запорожний і Марта ледве чули одне одного...

* * *

– ...звичайно, Марто, ти можеш повернутися в Степовий, якщо вирішила.

– Навіщо?

– Ти ж писала...

– Написала. А потім зрозуміла, що то неправда...

– Що "неправда"?

– Те, що писала тобі тільки як другу... То не мої слова – я десь, мабуть, вичитала...

* * *

– Куди без черги лізеш?

– Я – командировочний...

– Усі командировочні.

– Що ж ви мені ллєте на бруки?!

– Ой боже мій, молоко!

– Ти ж мені зіпсувала бруки!

– Висохнуть...

* * *

– ...то я написала тобі тоді, Іване, з відчаю...

– Чим я можу тобі допомогти, Марто?

– Нічим...

* * *

– Мій після демобілізації жодного разу й чобіт хромових не взув. З ранку до ночі біля тракторів. Скучив, каже, мамо, за полем...

– А мій ще служить... Майором на Курилах... Оце мене в гості виписав... Лечу й сама не знаю куди... аж страшно.

– На своїй землі не страшно...

* * *

– ...ти просто не помітив мого кохання, бо думав про Ярину.

– Я не сприймав серйозно твоїх почуттів, Марто...

– Ти боявся мене...

– Можливо...

– Ти любиш Ярину?..