Ну хіба могла бути та програма конкретною, якщо на 2011-2013 р. було заплановано підвищити комунальні тарифи, ціни на газ та електрику, пенсійний вік,запровадити житлово-комунальну та інші реформи? Одне слово, держава за Януковича вела боротьбу не з бідністю, а з бідними. Нова "європейська" влада робить те ж саме.
Бідність штовхає до протестів, революцій. Бідність була базою для революції 1917 року, вона ж штовхнула людей у грудні 2013-го на амбразури режиму Януковича. Революція — це спокуса швидко досягнути успіху, щаблів влади і добробуту. Проте вона завжди дає прямо протилежний від поставленої мети результат. Хочемо демократії — одержуємо диктатуру, хочемо миру — нате вам війну, хочете добробуту — одержуйте злидні. За 2013-2015 роки українці збідніли втричі. І це не межа. Почався шалений ріст цін на харчі, ліки, комунальні послуги. Виникає підозра, що світовий капітал почав наступ на всі соціальні завоювання людей, здобуті потом і кров'ю за останні 90 років. Людей праці нікому захистити, бо ліві партії і профспілки знищені. Треба гуртом опиратися цьому новітньому геноциду. Слід добиватися ухвалення та реалізації програм боротьби з бідністю як на державному, так і на місцевому рівнях. Українська держава має бути соціальною.
* * *
2015 року в Україні очікується зростання рівня бідності до 33%. Про це йдеться в національній доповіді "Цілі розвитку тисячоліття України: 2000-2015 рр.". "2015 року зростання рівня бідності прогнозується до 33% проти цільового орієнтиру 7%". У тексті зазначається, що тривалий час в Україні спостерігалося поступальне зменшення частки бідних, проте зараз очікується, що цей показник буде повернений до значення попередніх років. Згідно з рівнем фактичного прожиткового мінімуму, рівень бідності зменшився з 71,2% 2000 року до 22,1 — 2013 року. У документі наголошується, що родини з дітьми становлять головну групу серед бідного населення і найбільш вразливі до соціально-економічної ситуації в країні. "Так як кожне третє домогосподарство з дітьми перебуває за межею бідності, наявність однієї дитини підвищує рівень бідності за відносним критерієм на 17%, а наявність трьох і більше дітей — вже на 42%", — говориться в доповіді. "Україна підійшла до цього сплеску бідності не тільки через війну на сході", — зазначила директор Інституту демографії та соціальних досліджень академік Елла Лібанова.
Ефект білої ворони
Період розквіту корупції в Україні, який переживаємо й нині, породив дуже влучну приказку: "Беруть усі, але не всіх беруть". Її зміст, мабуть, зрозумілий і дітям. Адже антикорупційний меч рубає досить вибірково, опускаючись лише на голови тих посадовців, котрі або порушили кодекс честі кланової системи — тобто не поділилися, бовкнули щось зайве, виявили надмірні амбіції, — або ж стали поперек дороги можновладцям в економічних чи політичних справах. Тоді як вся корупційна машина залишається не тільки неушкоджена, а й діє ще ефективніше, ніби її хто змастив.Була недоторканною досі і прокурорська братія, хоча суспільство вважало її ключовою ланкою хабарницької системи. За чутками, ці служителі закону нібито надають низку послуг, згідно з ринковими розцінками. Серед них закриття і відкриття кримінальних проваджень, "віджим" бізнесу тощо. Скільки вчинялося протягом останніх років гучних корупційних скандалів, але майже всі вони минали безслідно для їхніх героїв. Ще ніхто жодного прокурора на гарячому досі не спіймав.
І ось шокуюча звістка: 5 липня 2015 року на робочих місцях затримані заступник начальника слідчого управління Генпрокуратури Володимир Шапакін і заступник прокурора Київської області Олександр Корнієць. При цьому у першого під час обшуку в кабінеті було знайдено 130 тис доларів і 22 тисячі євро, в будинку —170 тис доларів і 500 тис грн, а також документи на депозитні вкладення на суму 800 тис. грн і незареєстровану вогнепальну зброю з боєприпасами. Другий виявився "колекціонером" діамантів — зберігав удома 65 "камінчиків".
Цю операцію очолювали голова СБУ Василь Грицак та заступник генпрокурора Давид Сакварелідзе. Останній повідомив: "Ми отримали інформацію від підприємця, який займається видобутком піску, про те, що працівники прокуратури Київської області вимагали у нього хабар. Він відмовився від незаконної угоди і, довірившись нам, передав деталі справи. Генеральна інспекція ГПУ спільно з СБУ оперативно зайнялася цією проблемою і з'ясувала цікавий факт: київські прокурори діяли не самі по собі, а під головуванням "великого начальника" в Генпрокуратурі, який уважав себе недоторканним".
Хто цей "великий бос", досі не з'ясовано, проте стало відомо, що виконувач обов'язків генпрокурора Володимир Гузир намагався перешкодити роботі слідчої групи та знищити документи слідчого, а також порушити кримінальне провадження проти Сакварелідзе, проте згодом заявив, що схвалює дії свого колеги, мовляв, той діє оперативно і системно. Цілком імовірно, що під час допитів затриманих слідчі витягнуть на світло увесь корупційний ланцюг. Дії підозрюваних у корупції службовців будуть кваліфіковані за ч.4-ю ст.368-ї КК України, що передбачає позбавлення волі від 8 до 12 років із позбавленням права обіймати посади, спеціальною конфіскацією та конфіскацією майна. "Так тримати, — похвалив дії здорових сил правоохоронної системи Президент України Петро Порошенко. — Вимагаю надалі рішучих дій у боротьбі з корупцією. Корупціонери всіх рівнів мають бути притягнуті до відповідальності. Прокурорську "недоторканність" скасовано!"
Чимало людей дивляться на цю подію крізь призму театрального арешту керівника ДСНС Бочковського — мовляв, знову показуха. Зокрема, викликає підозру те, що вістря отого караючого меча знову поцілило хоч у високих, але не найвищих посадовців системи. Є досить поширеною і думка про те, що правоохоронні боси між собою щось не поділили.
Як би там не було, а корупційному монстру завдано безпрецедентно болісного удару. Суспільство вперше побачило справжнє обличчя прокурорських структур. Зламано систему корпоративної кругової поруки, яка трималася на правилах: "Своїх не здавати, сміття з хати не виносити". Нарешті хоч в одній сфері спрацював кадровий метод "білої ворони", коли в систему "вкидається" чужа для неї людина. І насамкінець: цей випадок показав, що в боротьбі з корупцією головне не створення нових правоохоронних структур, а прагнення таки навести лад і воля до перемоги.
"Я знаю, що є багато скептиків, але орієнтуюся на тих, хто вірить у світле майбутнє нашої країни, готовий працювати задля цього і зробити все можливе, щоб перемогти головного ворога — корупцію. Ми оголосили до неї нульову толерантність — система буде очищена", — запевнив Сакваре— лідзе.
Може, я помилявся і варяги і справді щось зроблять в нашій країні?
А що робити?
Батько із сином торгували на базарі. Пішли випити пива. Украли в них коней. Батько — ну лупцювати сина. "Батьку, за що?" — вирячив очі хлопець. "Але ж треба щось робити!" — вигукнув старший. Вони, бідолашні депутати і чиновники революційного призову, і справді не знають, що їм робити. Вони не розуміють, що таке реформи. Але треба щось робити, народ чекає перемін. Що найпростіше? Влупити по минулому. Скажіть, чи вимагав Майдан декомунізації? Убийте, щось не пригадую. Вимагали люстрації, декланізації, деолігархизації, декорупції, демократизації, децентралізації і такого іншого. А чому не було вимоги декомунізації? Бо громадянське суспільство не бачило такої проблеми. Її й справді не було, тому що комунізм умер ще на початку 2000-го. Акція "Україна — без Кучми!" засвідчила: в країні народилася нова система: кланово-олігар— хічно-кримінальна. Канули в Лету всі комуністичні інституції — райкоми, обкоми, парткоми, колгоспи, державна власність на підприємства. Партійні органи замінили державні структури із завданням збирати побори і хабарі, а також мафіозні та кланові угруповання.Звісно ж, усіх колишніх треба було вимести із органів державної влади ще на початку 1990-х, бо разом із собою вони залишили традиції командно-адміністративної системи, значною мірою завдяки їм Україна залишалася у полі невільного, тобто безправного світу, але ні в якому разі цю спільноту не можна називати комуністичною, бо вона опанувала нову ідеологію — кланово-кримінальну. Покоління справжніх комуністів відійшло ще до середини 1980-х. А ці, що прийшли їм на зміну, були прагматиками, господарниками, які добре бачили хиби системи і зрештою під керівництвом Горбачова вони її й поховали. Чомусь усі забувають, що КПРС часів Горбачова взяла курс на запровадження у внутрішньопартійному житті програмного принципу демократичного соціалізму! Тобто європейської соціал-демократії! Ця ідея вступила в конфлікт із більшовизмом, і в результаті КПРС, а разом із нею СРСР розвалилися.
Куди поділися секретарі райкомів і обкомів? Вони з усіх сил кинулися адаптовуватися в нове ринкове життя, зрештою, вони до цього дозріли ще в кінці 1980-х, уже тоді шикували, добре їли і пили, відпочивали на розкішних курортах 4-го управління, бачили, що їхнє становище дає їм безмежні можливості, та от партійні квитки заважали. А тому 1991-го року вони їх із задоволенням викинули і опанували демократичну риторику. Бізнес у них не пішов, вони були до нього не здатні, проте у них добре виходило керувати в адміністраціях і міністерствах, "рішать вопроси" з допомогою могоричів та відкатів. Але десь до 2004 року сила цієї партійно-бюрократичної братії підупала — більшість номенклатурників пішла на пенсію, уступивши місця своїм дітям, які взяли на озброєння радикальну антикомуністичну риторику.
КПУ Симоненка — це осколок більшовицької сталінської партії, якій, зрештою, навіть на свої ідеї було начхати. Це був своєрідний бізнес-проект, який експлуатував ностальгічні почуття пенсіонерів та російськомовного населення. Але після Четвертого Майдану (я Майдани рахую починаючи з вересня 1990-го, потім були ще Майдани 2000-го, 2004-го) електоральна підтримка КПУ і зовсім згасла. Тобто декомунізація відбулася природно— еволюційним шляхом.
А якщо копати глибше, то й комунізації в Україні не було, бо комунізм не характерний для українського менталітету, якому притаманний патологічний індивідуалізм.