Ви мене тоді благали, падали на коліна. Я вас не звільнив. Тепер ви, Арію Федоровичу, викидаєте ще одного "коника". Ви хотіли... А втім, для чого вам пояснювати, що ви хотіли... Ви це пречудово і без нас знаєте... Ви хоч би посоромилися Карла Івановича — цього товариша, прекрасного спеціаліста своєї справи. Ви насмілилися кинути тінь на його славне сімейство, на його...
Сентиментальний Бубон раптом не стримався, і по його круглих щоках потекли сльози вдячності й любові до мудрого та чуйного Стратона Стратоновича.
— Мені здається,— продовжував величаво Ковбик,— що хоч один наказ про звільнення і я колись повинен підписати. Можете вважати, Арію Федоровичу, що цей час настав. Щиро раджу вам шукати роботу.
У Нещадима видовжилась щелепа. Краватка скрутилась, наче ізоляційна стрічка на сонці.
— Я вас востаннє попереджав. Вас і Чадюка. Варфоломія, як свого приятеля, звільнили ви, вас звільню я. До суду, гадаю, справа не дійде. Хоча, як не втихомиритесь, я вам у цьому гарантії дати не можу. Вас, Сідалковський, попрошу оформити усю необхідну документацію: протокол і рішення місцевкому. Гадаю, місцевком підтримає адміністрацію?
— Одноголосно! — промовив Сідалковський.
— Але це змова. Це шантаж! Я доберуся! Я ще доб'юся свого! — раптом Нещадим осунувся і на очах присутніх почав старіти. Він зробився таким старим, що фіндіпошівці не впізнали б його зараз, якби не одяг. Нещадим ретельно згорнув якісь свої папери, поклав їх у течку і, різко горблячись, вийшов із кабінету.
— Справи тимчасово передайте Сідалковському,— кинув йому вслід Ковбик. Двері зачинилися.
— Я так і відчував, що це робота цього жовчного типа. З такими мордоворотами, Карле Івановичу, краще не зв'язуватися. А ви його ще кров'яними біфштексами на своїх іменинах годуєте,— Стратон Стратонович затягнувся і на деякий час затримав дим у своїй могутній, широкій грудній клітці.— Ось і не вір після цього у френологію. По його ж мармизі видно, що там благородство і не ночувало.
Сідалковський вийшов.
Коли за ним зачинилися двері, зі своєї схованки показалася голова Ховрашкевича.
— Ви все чули, Михалку? — запитав Ковбик.
Той ствердно кивнув головою.
— Ваше щастя, що отой старшина міліції — не родич Нещадима або Чадюка. Боюсь, ваші досліди продовжувалися б у витверезнику.— Стратон Стратонович переможно підтягнув штани і підійшов до вікна, розчинивши його навстіж.— Треба хоч кабінет провітрити. От після цього й не вір у френологію. Ні, френологія — це таки наука, хоч ви, Ховрашкевич, і не визнаєте її. З Нещадимовою пикою благородним не будеш.
РОЗДІЛ XIX,
в якому розповідається про нове відкриття, що заінтригувало навіть Чудловського, розчарування і радість Грака, золотий дощ і, як завжди, несподівану кінцівку
А тим часом повернемося в тінистий сад Філарета Карловича і бодай коротенько розповімо, що ж трапилося тут з двома іншими героями, котрих ми так необачно залишили у той критичний момент.
Сідалковський витер носовичком обличчя і розплющив очі. З-за кущів, з-під землі, прямо з чорного отвору, як голубий смерч, з висвистом ударив на поверхню голубий фонтан.
— Ніколи не думав, що таким примітивним способом можна добратися до підземних джерел. Я вас вітаю, Грак! — підвівся Сідалковський і підійшов до Євмена, який перелякано кліпав очима і, здається, плакав.— Витріть сльози і радійте. Ви піонер! Ви той перший, який за допомогою лома влаштував у саду тестя такий грандіозний водяний фейєрверк! Мені здається, що ваш артезіанський колодязь— це...
Сідалковський не договорив. Іржаво скрипнула хвіртка, і над соняшниками показалися вуса Філарета Карловича. Очі Чудловського палахкотіли небаченим вогнем і випромінювали такі погляди, що кукурудзяні стебла почали в'янути.
— До холєри! До холери! — кричав на ходу він.
— Філарете Карловичу,— ледь стримуючи посмішку, взяв його за руку Сідалковський.— Ви повинні не лаяти, а вітати рідного зятя. Він таки свого добився: тепер у вашому саду персональний артезіанський колодязь. Вода добута з глибини...
— До холєри,— перебив його Чудловський.— Я цього вар'ята зараз повішу на сухій гілляці...
— Самосуди, як і вузькі штани, тепер уже не в моді, Філарете Карловичу.
Грак, що досі, здається, не міг дійти тями, підвівся і якось по-чудернацькому зморщився.
— Не сприймайте так близько до серця свої успіхи,— мовив до нього Сідалковський.— Витріть руку і подайте Філарету Карловичу. Він її особисто хоче вам потиснути. Адже навіть у наш час не кожний може похвалитися власним фонтаном... Чи не так, Філарете Карловичу?
— Ви такий самий вар'ят, як і він,— Чудловський круто, по-армійськи, повернувся і пішов назад.— Щоб ви мені засипали ті ями... Ставка мені у садку не потрібно...
Та Сідалковський уже нічого не слухав. Він дивився на Грака і продовжував:
— Ні, я вами, Грак, захоплююся не менше, ніж ваш тесть. Поділіться тільки досвідом. Не тримайте в секреті: як вам все-таки вдалося з-під землі видобути цей голубий смерч?
— Йди ти до біса! — лайнувся Грак.— Біля груші дві сливи,— передражнив він.
— Вас таки нелегко перевиховати. Ви, Грак, належите до важких дітей. Академія перед такими безсила. Навіть сільськогосподарська... Але все ж? Що так в останні хвилини дзвеніло в моїх вухах? Ви можете розкрити мені секрет?
Грак деякий час мовчав. Видно було по всьому, що цей "фонтан" для нього ще більша несподіванка, ніж для Сідалковського.
— Розумієш,— почав він.— Кирка несподівано вдарилася об метал. Я так зрадів, що, здається, втратив свідомість. Мені весь час ввижалося, що то бік металевого ящика з золотом...
— А що ж то було?
— Каналізаційна труба з водою. Невже до тебе й досі не дійшло?
Сідалковський схопився за живіт і зайшовся сміхом. Він так реготав, що аж качався на траві.
— Ні, ви не геній, Грак. Ви супергеній! Ніколи не думав, що, шукаючи благородний метал, можна так легко продірявити залізну трубу звичайним ломом... Коли шукаєш золото— сили потроюються! Чи не так?
— Я ж потрапив якраз на стик... Та й труби заіржавіли...
— Все одно, Грак, ви атлант, хоч на перший погляд цього не скажеш...
— Ти краще бери другу лопату і швидше засипай яму, поки аварійка не приїхала,— розсердився Грак.
— Ви не за адресою, шановний, як каже Карло Іванович Бубон. Чорнова робота мені протипоказана. Принаймні мене в цьому запевняє медицина,— посміхнувся Сідалковський, знімаючи з себе робу.— А не вірити медицині у мене немає підстав.
Через годину наші невмивані герої, аж ніяк не сподіваючись на такий фінал, сиділи на ґанку генерала Чудловського і мовчали. Сідалковський дивився то на Цербера, то на Грака. Перший, важко дихаючи, висолопив язика, а другий зітхав і так некрасиво морщився, що Сідалковський аж злякався:
— Грак, що з вами? Чого ви так морщитесь? У вас щось болить?
Той тільки мотнув головою, а тоді промовив:
— То я так плачу.
— Без сліз? Ви таки оригінал, Грак. Я у вас дедалі більше закохуюсь,— Сідалковський не дозволяв собі довго сумувати, бо вважав, що сум, як і посмішка з широко розтягнутим ротом, впливають на зовнішність і залишають на будь-якому обличчі зморшки, котрі потім не заліплюються навіть імпортною пудрою найдрібнішого помолу.— Преміальні за знайдене золото дістануться не вам, Грак. Тому заспокойтесь. Ви шукали червоного золота, а знайшли голубе. Що ж, "кадилак" і жінки на вас почекають. А тепер винесіть мило й рушник. Час змити із себе цей благородний бруд,— закінчив Сідалковський і підійшов до умивальника, що висів на стовпчику недалеко від ґанку і біля якого, як охоронці тиші й спокою цього двору, розляглися на всю свою довжину два гіпсові сфінкси завбільшки з однорічне теля.
— Оце дивлюсь на цих сфінксів,— почав Сідалковський,— і думаю...
Грак подав йому мило. Слизьке й вологе, воно раптом вислизнуло з рук і впало на траву. Сідалковський нагнувся і — завмер... Те, що він побачив, як пишуть у пригодницьких романах, примусило кров захолонути в жилах. Але він взяв себе в руки, і кров знову запульсувала, роблячи мале й велике кола кровообігу.
"Отже, не все втрачено. Ми шукали зовсім не там,— вибивав пульс у скронях Сідалковського.— Два еС?! Два еС?!"
— Ну, звичайно, як я відразу не подумав, Грак,— гукнув він, коли той вийшов з хати з рушником у руках.— Ех, жаль, що ваш любий тесть так рано з товчка приїхав...
— А вони завжди так.
— Ви його й заочно називаєте на "ви"?
— Я маю на увазі його й Зосю!
— Жаль. Дуже жаль! — зітхнув Сідалковський.
— Чого "жаль"? — зачудовано глянув на нього Грак. Бо те здивування чи розчарування, що світилося в очах Сідалковського, передалося і йому.— У тебе такий вигляд, як у слідчого, що шукав недопалок, а несподівано для себе знайшов самого злочинця...
— Ви не помилилися, Чудловський. Пардон, тире Грак. Якби нікого не було вдома, то через хвилину-другу ви таки стали б Ротшільдом,— Сідалковський намилив собі лице.— Ми не там шукали, Грак. Я вам тепер точно покажу, де треба було. Але в мене буде до вас прохання, Грак. Цього разу без фокусів. Мені ваші винаходи набридли. Ніяких джерел, ніякого урану, тим більше природного газу. Я від нього чадію. Ви ж під час пошуку скарбів не оволодіваєте суміжними професіями.
— Ти коротше можеш?
— Для вас я на все готовий. Я розгадав, що означає на карті "Два еС". Це два сфінкси. Тільки без втрати свідомості, Грак, візьміть себе в руки: золото тут,— Сідалковський поплескав по крупу одного з сфінксів.— Загляньте сфінксу під хвіст... Я не жартую, Грак. У мене впало мило, я заглянув. Повторіть цей благородний жест...
Грак, оглядаючись на Сідалковського, недовірливо нагнувся.
— Що ви там бачите?
— Нічого,— Грак стояв розгублений і не знав, чи Сідалковський з нього насміхається, чи говорить всерйоз.
— Ех, Грак, Грак! З вас ніколи не буде Пуанкаре. Навіть маленького. Там отвір... Точнісінько такий отвір, як в автоматах для пива, куди кидають монети. А там, де отвір, там гроші. А де гроші, там, Грак, жінки, вино і кохання. Тимчасове, як життя.
Грак відчув, що його проймає дрож, тіло покривається холодним потом. Тільки тепер він побачив два однакових отвори, які начебто хтось прорізав ножем.
— Вночі ви можете їх видоїти!
— Кого? — не зрозумів Грак.
— Сфінксів,— Сідалковський витягнув карту, котра не намокла завдяки міцній брезентовій робі, і потяг Грака-Чудловського в глиб саду, туди, де стояла невеличка, давно не фарбована альтанка.
Вони сіли поруч.