– Я вберігся, мій син, його батько теж вберігся...
— Від чого? – звела брови жінка.
— Від занапащення душі, молодице. А ти хто така?
— Докія, — відказала спокійно жінка. – Матвій прибився до мене збідований, нещасний, німий. Я знаю його душу, як свою.Хто б говорив про занапащення душі, сховавшись за мурами монастиря, заплативши за се життям сина і муками онука! О, я спершу теж чулася скривдженою, доки не стріла Матвія. Він став моїм дзеркалом, бо страждав так само, як я. Але я пізнала бодай на коротку хвилю щастя, а він – ні. Проте він переплив Дунай, і тепер грає на скрипці й літає в повітрі.Правда, серце його на дні озера Обшир, бо не пожалів ні вітця, ні маєтку, ні сього світу з його щастям та нещастям, задля того, щоби бути коло своєї Пані.А на дні озера серцю спокійніше.
— То він послав тебе до мене? – спитав старий.
— Ні.Він забув про вас, як і про мене.
І Докія повернулась, начебто розмову було вже закінчено, й почула, як чернець мовив:
— Що ж...
Тоді вона рвонулась до нього і очі в неї наповнились теплом любові та співчуття.
— Отче, я теж могла би бути досі нещасною. Дні й ночі я думала про князя, про дитя, яке залишила в нього.Дні й ночі чекала, що він приїде до мене.Мусила тікати, бо мене вважали за чарівницю.Я мерзла, голодувала, тремтіла від страху.Але настав час, коли я зрозуміла, що вчинила вірно, віддавши своє дитя тому кращому світові, й страх мій пропав.Хто не вміє віддавати, той не вміє і брати.Князь пробачив мені. Я хотіла вас втішити, а не засмутити, отче.
— Ти мене втішила, дочко, — мовив отець Григорій напівіронічно, напівщиро. – Я міг би тобі не повірити, однак вірю.Тільки скажи мені, чому я зрубав саме те дерево, збираючись збудувати собі дім і звити родинне гніздо? І за се прокляття впало на мій рід.
— Ви мусили відчути, що його не треба було рубати.
— Воно не кричало, не стогнало, не просило.
— Ви не прислухались до нього.
— То була липа.Я відвертався, коли її рубав.Є такий звичай – рубити сліпе дерево.
— Значить, то ви були сліпі, отче, а дерево зряче, — відказала Докія.
2008 рік.