А коли поряд немає мами, то — що там казати. Давай-но, чого ти боїшся, мама ж не побачить,— й та чарочка міцного напою, од якого в мене вранці болітиме голова, й яка довго гріється у моїй руці, потроху набуває переконання, що про цей гріх мама справді нічого не знатиме. Чарочка — то так, а в мене свій розум. Буцім я не знаю, що до мами дійде. Але хіба перед тітчиним словом встоїш. Мені добре відомо, що саме тепер, за цим столом, буде мені гарно на душі й набалакаємося, про що захочемо, й коли тітка втретє моргне, мовби й їй не хочеться, але де ж дінешся, дава-но ще грам, й я тоді не опираюся, бо це зрештою не чесно: змушувати жінку саму пити. Хіба це не гріх, скажи — назад із чарок зливати. "Ану-но, розкажи ще раз, Славка,— просить тітка, коли й дядько Петро вступить у хату й спитає, чи це ми тут самі,—що мати казала". Поки я зберуся, тулячи нову чарочку з руки в руку, дядько Петро, вже вмитий, підкачуючи на один раз манжети сорочки, здійнявши трохи руки над столом, сідає на своє місце, готовий слухати. Розказую: дзвонив цей раз мамі, що збираюся в село ("Чого це ти туди 'ідеш?" — повторюю навмисне грубувато мамине питання), піду на молочний комплекс ("Що це ти там не бачив?"), та писати ж про колгосп — аж вигукую, це вже ж таке, що тобі сподобається ("То писав би про якесь друге село"). Думав, мама зрадіє, що вже не чіпаю сільських, а й так не догодив. Регочемо всі троє за столом... "Давай,— це знов родичка підбиває на чарочку,— та й будеш спати".
Взнаю на весіллі, хто й що казав з учителів ^Вдягнутий бідненько йу мабуть" по?гиває". Не сум, не розчарування, не зло навіть бере-, а якась неймовірна радість од великого відкриття: мене побачили не таким, яким, звик я, бачили завжди. Нарешті я сам збагнув щось таке, що раніше було для мене недосяжне. Я наївно думав, що залишуся для всіх у селі такою тихенькою дитиною, гарним учнем, завжди скромненько оглядаючись, брестиму од Містечка до своїх родичів Прокопчуків,— але чого тепер боятися! Розказую тамечки на весіллі своїм, що це ж модно: грубо в'язаний з овечої вовни светр, теж в'язаний чорного кольору шарф, що опускається обома кінцями мало не до колін. "Я ж тобі скільки кажу, вдягнись",— не знаходила втіхи мама. Пригадав я трохи згодом в іншому гурті людей на весіллі, де можна було мовчки палити й слухати інших, що в якомусь класі на якомусь уроці ми мріяли, хто ким буде. Мені вчителька напророкувала науку в університеті й уявила мій приїзд у села в капелюсі, модному плащі, штани трубочкою (тоді ще ця мода досить критично сприймалася на селі),— я перший сміявся з цього, але передчуття чогось незвичайного, що тривожило й хвилювало до великої радості, перемагало. Й тепер, на весіллі, дослухаючись когось із людей, я всміхався не почутому, а своєму спогадові...
То й що ж. Як коли, а того разу насилу доплентався до своїх родичів. Бо в школу зайти — раз (Мошківецьким автобусом тільки до костьолу доїдеш), біля Порохнюків посидіти — Два, а на Містечку Миколу Поліщука наздогнав, то біля його материної хати постояли. А там Тамара з Миколою повиходили, дітей поставили на глині —давай фотографуватися. От тобі й усі три, а то воно й чотири. Але це коли на все зразу подивитися Бо не так воно й було: на це свято я в школу зайшов, ще сніг дс-нс-де вилежувався. Тітка звикла, що я десь на другий-третій день провідую школу. Але зайшов не з вулиці,— обійшов біля емтеес провулочком, де живуть перші ж Порохнюки, Ковалі далі й трохи вбік, а там Стройванси, Каиарські, Борошевські. Од Борошевськнх зразу ж униз на школу й потрапляєш, на таке здоровецьке подвір'я. Але це так здалося, що вже школа,— тут індики не дають проходу; аж поки господиня не вийшла. Та й трохи побалакали постояли — взнаю, що сьогодні вогник у школі буде, може, й учителі трохи зберуться та посидять. Про нового голову колгоспу почув трохи — це й не дивина: за ці два дні я й так багато наслухався, але ж що не людина, то інше почуєш. Є такі, правда, що не дуже й розказують — треба воно тобі! — але ж мене не так цікавить, який той голова, бо їх ще буде не один, а — що люди кажуть. Чи всім пенсіонерам городи сей рік повиорювали, чи буде готова лазня хоч цього року,— стару, над річкою, нижче од емтеес, на Маказоні, давно занедбали; навіщо, питається.
Знав я й раніше, що новий голова дуже за дисципліну взявся, й не всім це сподобалося. Вже були записочки, мовляв, ти не дуже. Мені тітка ще коли розказувала. Приїжджає на поле, питає: "Знаєте, дівчата, що буду казати?" — "Скажете".— "Якщо хоч одну зловлю з буряком..."
Вже хочу далі йти й чую наостанок: "То приходь-но, вчителі сьогодні зберуться, ти ж не всіх бачив".— "А ви будете?" — "Осьо попораю й прийду відчиняти бібліотеку". А на шкільному подвір'ї — тут снігу аж наче більше,— перша зустрілася мені Алла Порохиюкова з відрами з-під вугілля. То ми коли як — або поцілуємося, або за руки повітаємося...
А це вона цьом у руку мене. Чи ж не здуріла,— аж крикнути захотів, а сам на вікна оглядаюся, щоб з дітей ніхто не побачив. "То що,— здивовується Алла,— чо ти боїшся". Скільки не приїжджаю в село, а все такою її знаю — наче й літ на неї немає. Взагалі, десь такі літні люди, ще старші за Аллу, якими я їх за дитячих років пам'ятаю, то зовсім вони не змінилися ні за десять, ані за двадцять років. Є такий, певне, вік, коли людина довго залишається незмінною. Може, це вік найбільшої працьовитості у людському житті.
З усіх дітей Порохнюкових Семена й Ліди одна Алла за ними. Колись, знаю, мова була, щоб вона купувала нашу хату,— але чим ця історія закінчилася, не пам'ятаю. Дядько Семен давно вже лежить паралізований — от іще один клопіт, а хіба Аллу це мине. Понапалює у чотирьох школах, а потім гайда батька помити. "Йди в школу,— дивиться на мене з тією вічною радістю, що це, мовляв, я є, не забуваюся,— там учителі". За Михайла Сергійовича згадає. З моїх учителів хіба троє-четверо в школі залишилося, а то все нові, молодь.
У коридорі Надія Федорівна мовби не впізнає, чи мені так здається. На ви, заходьте, а сама до когось із жінок балакає,— вертаюся тими трьома кроками, що допіру зробив до стендів, перед якими ще торік вистоював у надії, що хтось одгукне, покличе; скривився, мовляв, чого мені туди йти, тільки заважати; "треба-треба",— знов аж наче суворо промовляє вчителька французької мови. Переборюючи якийсь потаємний сором, що тако увірвався до школи, проходжу повз учительку в той інший коридорчик, завжди темніший й якийсь аж наче пахню-чий,— за давніших часів там вивішували стінні газети, а це, бачу,—величезні плакати на тему цивільної оборони. Ну та в учительській легше стає: тут Михайло Сергійович, Степан Іванович, хтось із нових учителів. Але ж наче й не перебив розмови,— такий просто у всіх настрій: мовляв, одбути ще одну церемонію. За Миколу Григоровича згадали — то це вже втіха для всіх була. Він тако через дорогу жив, з вікна учительської видно. Як тільки перерва — шахи. Але спробуй ти не походи, коли замірився,— це вже гвалт. Навіть так було раз, глянеш на якусь фігуру, вже крик "ходіть!" "Не дограли, бере шахівницю й несе перед собою додому. Вранці уже всі біля вікна, дивитися, як Микола Григорович вертатиметься з розкритою шахівницею...
Й мені є що згадати про Миколу Григоровича — ми, учні, іноді бували до нього жорстокі, чогось думали, що контузія— це так собі, щоб людина смішна зробилася. Але ж страх бере — як це ти тут, в учительській, почнеш про вчителя балакати. Й мовчиш. Згодом Михайло Сергійович підбадьорив усіх своїми запросинами. "То що,— до мене,— підемо посидимо трошки". Мені то ще ж на той комплекс тьопати,— через погоду ніяк не вдається зробити якісні знімки для журналу. "Та встигнеш,— заспокоює; це в нього гарно виходить: одну руку трохи підводить, мовби показуючи долоню,— й ми ж тут не надовго". Беру з вішалочки фотоапарата, загорнутого в целофан, мовби ховаючись з ним, й проходжу впоперед Михайла Сергійовича...
Та й що ж Знов у селі,— й такі дощі цеї осені (кажуть у нас ♦госені"), куди ти підеш. Раптом пошкодуєш свого модного шкіряного плаща,— під такий дощ! — але встаєш так само, як і всі люди, покидаючи маленького автобуса з людським, ще не вивітреним теплом й бачиш, що спинився серед цього дощу на Містечку сам. Де це так можна (тобто "мона") біжком подітися, думаєш про людей. Навіть Павлович, а й той, пособ-ляючи паличкою, зник якось швидко у глибині вулиці — тої самої, куди й мені треба йти. Казав, що з лікарні втік,— ну да, біля лікарні його й підібрав автобус; чого він тамечки буде вилежуватися, як хата оно сама стоїть, невідомо, що там робиться. На більше йому охоти не вистачило балакати, тому я подумав, що знов якась сварка між ним і моїми родичами відбулася, бо й тітка недавно писала мамі, що нащо він їй був здався, таке вредне, тобі він на старість треба — наймичкою все одно будеш. Щось зо двоє людей звернуло у ту глибоку вуличку на Закусилівку — я й тих людей не міг упізнати ще в автобусі, може, з цих приїжджих, що на комплексі думають працювати, бо й балакають не по-сільському; й не знати чого потягло мене вслід за ними тією глибокою вуличкою. Дивно: за такої пори автобус довго не ждатиме — як нема пасажирів, вйо назад на Житомир. Але я помилився, гадаючи, що автобус довго не рушатиме; не чутно було шуму мотора, але дим, легенький, як марево, звійнувся, не боячись дощу, загорілися двоє червоних вічок,— й тоді я одвернувся, так не ХОТІЛОСЯ бачити, як зникатиме автобус. Дивно й те, чому мені так кортіло за тими чужими людьми, й ступав я у вуличку, наче це їхня вуличка, а не моя чи наша, й зовсім вони не разом ішли, а мовби чужі, хоч у автобусі добре я чув їхню розмову...
А щоб знав — ще й цього тобі страху трохи буде,— чутно мені немов чужу мову; це тобі за твої обминання села, за всю легковажність до нього й до його людей. Тішся й далі, що ти в ньому когось й щось знаєш, що буцім воно ще твоє,— але ж не брехня, ой ні, що ти вже чужіший за цих-о двох чужих, бо вони тут живуть і працюють. А нехай, може ж, це всьому винувата погода й цей дощ, що вуличка, моя давня глибока вуличка з потемнілими стрімкими стінами, порослими густими кущами, між яких ми колись знаходили лази до підземних ходів,— що ця вуличка не моя.