Схиляю сумовито голову перед пам’ятю автора блискучого "Кола Брюньйона" й цікавої талановитої книжки про Бетховена. "Жан Крістофа" й інших його речей не люблю, хоч і визнаю талант. А найбільше не люблю його, як людину, що раптом здуріла й перейнялась прихильністю до червоної Росії, навіть до Сталіна.
Згадавсь при цій нагоді Анрі Барбюс, мої зустрічі з ним у Харкові. Я ждав зовсім, зовсім іншого — а він такий дріб’язковий (чіплявся до кожної дрібнички в договорі, який я складав з ним від імені ДВУ на видання його творів укр. мовою), грошолюбний, як злидар (страшенно по-гендлярському торгувався), і хоч мав увесь час вираз неврастенічно-страдницький, якийсь ніби скорботно-втомлений, але то була маска самозакоханого егоїста, духового комівояжера, ображеного своїми ж співбать-ківчанами французика, що, поза всім, має приховану маленьку пристрасть рантьє. Ані крапельки великодушшя — і цього я аж ніяк не сподівався. Може й в дечому й помиляюсь (напевно помиляюсь), але таке вражіння, незважаючи на його механічну, штучну ввічливість, залишилось.
Сьогодні був у мене Улас Самчук із дружиною. Приїхав він у суботу до Берліна, буде працювати культосвітнім референтом при УНО. Прочув за мене й приїхав побачитись, провідати. Обідали разом у ресторані. Розповідає, що у Львові залишились П. Карманський, Мих. Рудницький та інші большевицькі підбрехачі. Але що гірше — Юрій Липа застряг у Яворові. Коли УПА не забрала його до лісу, пропаде. Він, як містик, перейнятий твердою вірою в пророцтво стеґматиків, певен був, що большевики Галичини не візьмуть і навіть не збирався тікати до останнього буквально моменту. Його й застукали. От йолоп!
На мої розповіді про організацію нового журналу (я йому назву придумав "Батьківщина") й запрошення співробітничати Влас висловив застереження: чи не використає нас якась причайна й підступна сила, чи не скомпромітує в такий спосіб? Якщо ні, то він готовий до найтіснішого співробітництва. Про М-ва зокрема говорить дуже неприхильно, називає поверховим та авантюристом, що вміє скрізь передусім вимотати й привласнити гроші. Запевняє, що в Братиславі він був у Тіса (тобто М-в), вициганив чималі суми на Укр. авток. церкву й поклав їх собі до кишені. А в самого Самчука видув і привласнив з якихось там видавничих розрахунків 200000 крб.
Вчора й сьогодні я послав багато листів різним людям щодо журналу. Одержав останніми днями теж чимало листів, зокрема від Людмили. Вона опинилась в Кітцінгені на Майні, працює на фабриці бочок (!), просить писати.
Передучора склав візиту святкову родині Петлюри. Застав там якогось їхнього далекого родича чи доброго знайомого, буковинця, який щойно приїхав з Відня. Він одразу сказав мені, що знає мене ще з минулого року, з в’язниці на Лонцького. Саме тоді й він там сидів один місяць. Розповідає, що вся тюрма знала про моє перебування, ставилась до мене з великим зацікавленням і пошаною. Навіть поляки. Якраз поляки, спостерігаючи мене під час тюремних прогулянок, казали:
— То — indywidualnosc! Odrazu widac. То — Charakter і... cos wybit nego.
А цей "характер" ось четвертий день сентиментально, з нудьгою солодкою тільки те й робить, що згадує про Різдвяні свята в Животові, як то вечеряли ми в бабуні всією родиною й за всіма звичаями та правилами українськими, як прибігали раз у раз колядники, а на перший день свят приходили колядники дорослі із церковним дзвоником; або як приїздили ми з мамою із Тетієва в гості до бабуні, як розгортав я з тремтінням комплект давньої "Родіни" й "Ніви", як нас угощали, як ми хороше, по-святковому піднесено (і урочисто, і радісно-весело) проводили там часах, як це було невимовно хороше, наче казка, наче дивовижний сон, що вже ніколи-ніколи не повториться. Жаль такий! — бо й нікого з цих дорогих людей, напевне, нема вже на світі, — жаль, аж сльози приступають.
12/1 —45р.
Був у лікаря з Юрком Вітковицьким, що добре знає нім. мову. Лікар показав рентген-фото мого шлунка, для порівняння продемонструвавши тут же й фото нормального шлунка. Мій шлунок, виходить, збільшений у п’ять разів. Виразка моя, давно заживши, лишила рубці, і стеноз-пілюс не пропускає їжі. Конче треба зробити операцію, і то невідклично. Лікування в Кісінгені, про яке я зняв був мову, нічогісінького не дасть,
— Отже, будете оперуватись? — питає.
— Так.
— Коли?
— На наступному тижні лягаю до лікарні.
— Вас оперуватиме добрий хірург др. Йогансон, який завжди оперує отаких моїх хворих. Я теж буду присутній при операції.
Похляскав мене по рамені, додав:
— А потім ви одразу поправитесь — отакий-о будете! — надув щоки й показав із себе огрядну людину.
Ну гаразд. Що ж робити? Іншого виходу нема.
15/1-45 р.
Вранці, ще я спав (бо вчора вимучили нас аж три нов. тривоги — остання о 1-й год. ночі), як постукала господиня до кімнати й сказала, що хтось до мене. Прошу увійти. Заходить Г. Костюк. Був у мене до 12-ї. І провідати заїхав, і поговорити безпосередньо з приводу "Батьківщини" — він уже одержав мого листа й поспішав одгукнутись. Молодець. Дещо порадив мені, подав список рекомендованих ним авторів, обіцяв і сам конче дати до першого ж числа статтю про активний романтизм — нав’язати одразу з традицією ВАПЛІТЕ, "Літ. Ярм." і "Про-літфронту". Взагалі ставиться дуже прихильно й обіцяє надалі всіляко допомагати.
А Лесик захворів. Другий день температура увечері 37,7.1 це саме тоді, коли мені треба ось днями лягати на операційний стіл. Ото щастить! Почуваюсь я дедалі гірше, тільки великим зусиллям волі ще сяк-так назовні тримаюсь.
19/1-45 р.
П’ятниця. Свято. Перший день Водохреща. А на дворі од-лига, зовсім як у березні, ще й теплий сильний вітер. Гнила тут зима. Справді відчутні і певна близкість моря, і Гольфштре-му. Це ж у нас тепер на Дніпрі льодові хрести й престоли ставилося б, в ополонках сміливці купалися б, із рушниць мисливці смалили б. І морозець (Йорданський!) пощіпував би носа, і сніжок рипів би весело під ногами. Ой, як хороше це!
Тиждень тому, теж у п’ятницю, на східному фронті большеви-ки почали великий сподіваний зимовий наступ. Хоч і сподіваний він був, але несподівано швидко відкочуються німці. Вже ворогом зайнято Ченстохову, обійдено Краків. Надто швидкий ворожий марш, скерований передусім на промисловий район Шлезка, дивує своєю навальністю й успішністю. Серед німців постерігається чимале напруження (тут, у Потсдамі), навіть розгубленість. В чому річ? Думаю, однак, що таїться тут якийсь маневр: чи не хотять німці свідомо позбутися тих часток колишньої Польщі, де вони почуваються досить непевно у ворожому польському оточенні, і вже на своїх кордонах поставити рішучий спротив? Інакше це все виглядало б як катастрофа. Ще ж німці можуть боротися. Щоправда, так думав я тоді, коли вони Правобережжя віддавали і в Криму застрягли. Хто зна. Тепер уже справа настільки ускладнилась, ситуація так заплуталась і напруження такого доходить, що важко непоінформованій (майже сліпій і глухій) людині як слід зорієнтуватись, збагнути суть і найближчі перспективи. Одно цілком ясно — справа дуже погана.
А з Комітетом укр. так і заникло все. Пошуміли, пометушились — і кінець. Вже й ген. Шандрук, кажуть, виїхав з Берліна. Комедія та й годі!
Вчора — лист від Є. Маланюка, відповідь на мою пропозицію стати найближчим співробітником "Батьківщини". Приєднується, підтримує, здається цілком на мене, від дечого мене застерігаючи й подаючи низку практичних порад. Молодець! Лист справді дружній.
Сьогодні в цій справі лист від І. Костецького, який замишляв видавати збірники приблизно такого ж характеру, як і "Батьківщина". І він приєднується, пропонує зібраний уже матеріал, подаючи зміст запроектованих ним перших двох збірників та вступну статтю до першого збірника. З цього всього видко одразу, хто він і куди він. Панфутуристський недоносок, людина пози, людина на котурнах. Стаття до "Хорсу" (і назву ж туманну придумав!) — це претензійна плутана тарабарщина. А все загалом — і жонглювання дзвінким словом, і сальто-мортале думок, і... стилістично-архітектонічні, і дешевенький, давно нам відомий бляшаний патос, і посилання з перших же рядків на пріорітет Маяковського, а в останніх на Хлєбнікова, — все свідчить про незжите замилування російським футуризмом і намагання нав’язати саме звідти традицію, про нездорове трюкацтво, циркацтво. Може, за цим криється ще щось і поважніше. Треба попередити Маланюка й Самчука — вони в листовних своїх зв’язках із цим жевжиком далися обдурити й погодились співробітничати в "Хорсі".
В "Кр. віст." є повідомлення, що до Карп. України приїздили комісар мистецтв Корнійчук і комісар освіти Тичина. Комедія з цим комісарством та й годі. Там іде натиск щодо приєднання Карп. Укр. до Великої України. Оце ще сяк-так виправдує їх.
24/1-45р.
Четвер. Минулої суботи приїхав з Кісінгена Мстислав. Я ждав на нього, щоб за його допомогою добути в Ойтитіх належного листа до лікарні з приводу моєї операції та оформити справу видатків. Тим часом він у Кісінгені договорився щодо мого лікування тамтешніми курортними засобами (не знавши ще нічого про потребу операції) — на три тижні від 1 /III, вже й кімнату забезпечив там і харчування добре. Молодець! Спасибі йому. Поза всім, він, видко, почуває вдячність за святкове посланіє єпископське, яке було широко опубліковане в пресі і мало чималий успіх. Ще можу бути я йому потрібний, і дуже потрібний, — він це добре знає. І мені він так само може знадобитися. Ми часто без слів одне одного розуміємо.
Отже, в понеділок увечері Юрко привіз уже мені з Берліна, з міністерства, доброго листа до лікарні, де сказано, що міністерство мною особливо піклується і просить усі видатки переказати на його рахунок. Другого ж дня можна було б іти до лікарні й братись до діла. Та не так то воно просто — мусять же бути перешкоди!
Наступ совєтський. Гураганний наступ! Віддано Варшаву, Лодзь, Ченстохову, Краків. І це за яких п’ять днів! Вже віддано й Оппель під Бреслау. Якщо далі так котитимуться німці, то за тиждень-два у самому Берліні може статися паніка. І взагалі все може справді катастрофічно скінчитися. Хоч я не вірю. Десь на своїй уже землі мусять німці цю навалу ще затримати.