І хоч як він старався за-* глушити тривогу медом, але вона просвічувалася на поблідлому обличчі.
*— Засунув він мені на прощання до кишені той пістоль, котрий відьма держала, й каже: "На згадку від моєї красуні!" — і, побажавши всього доброго, замкнув наді мною ляду.,. Зостався я сам у темряві... Почала мене трясти лихоманка... Мабуть, од сирості.:. Сидів я, сидів... і мене охопила туга... нестерпна... серце болісно стислося... холодний піт виступив па чолі... чуб став сторч... Я почав озиратися навкруги і помітив, що в одному кутку погреба лежала драбина; ту, по якій мене спустили вниз, відьма забрала, а про цю, мабуть, забули. Протягом цілого дня я прислухався,— вгорі було тихо, жоден звук не долітав до мене, хоч і в ляді, і кругом неї були чималі щілини. Довго я перевіряв усе це і почав, нарешті, переконуватися, що мене покинули в глухій, нежилій корчмі самого... Від цього я й зрадів, і перелякався... Я приставив драбину, нечутно виліз до ляди й почав прислухатися: ні єдиного звуку,— тільки часом цвірінькали десь дуже близько, мало не над лядою, горобці... Це мене ще більше впевнило, що людей у корчмі не було. Тоді я почав оглядати щілини в ляді й помаленьку смикати; виявилося, що вона була не на замку, а па клямці. Одчинити її було легко... Я хотів був зразу ж скористатися свободою, але побоявся: міг бути десь поблизу вартовий!.. З страшенним нетерпінням став я ждати вечора... і от, нарешті, щілина потемніла... Через півгодини я вже був у сінях корчми. З жахом я оглянувся: було безлюдно, але якась тінь шаснула в двір... мені здалося — собака... Думаю: почне гавкати, і мене накриють; але я намацав пістоля і в думці подякував відьмі... Нарешті, коли вже зовсім згасла зоря, я виповз на дорогу... Ліс чорнів... похмурий, понурий... страшні кошлаті тіні насувалися з усіх боків, і здавалося, що в безпросвітній темряві горіли скрізь якісь диявольські очі, горіли, кружляли й налітали на мене вогняними колами; я перейшов дорогу й кинувся бігти... гілляки мене стьобали, затримували... рвали одяг... але я, стискуючи в руках пістоля, сміливо йшов уперед і вперед... Виплив місяць... Ліс осяявся таємничим світлом... гонитви не було... пішли впереміж галявини... я їх перебігав... і, нарешті, натрапив на якусь дорогу й на хлопа на возі... Від нього я довідався, що близько Літин... Я звелів йому везти мене скоріше до міста, пообіцявши добру плату... котру й попрошу в пана судді.
Суддя був похмурий, як хмара, і нічого не відповів своє-.
му гостеві, ніби не дочув його слів, але Янчевський поспішив сказати:
— Мій гаманець теж до твоїх послуг... Але пробач мені, мій друже... а в твоїй розповіді багато, знаєш... того, що породжує налякана фантазія, а правдивого неначе мало... Ця вишукана ввічливість і при ввічливості — твоя поступливість... Потім, знаєш, отой погріб... Сам оддаєш гроші...
— Та пістоль же коло скроні! Ціз ж не жарт, зрозумій! — скрикнув ображений Хойнацький.
— І це все тобі могло примаритися!..
— Примаритися? Та ось він у кишені! Дивись! — І Хойнацький вихопив з кишені довгий шматок... сухої ковбаси.
В перілу мить усі навіть шарахнулись убік, але, придивившись, вибухнули несамовитим реготом. Хойнацький сам, глянувши на цю зброю, занімів і, розкривши рота, стояв правцем. Його комічна постать з простягнутою ковбасою викликала гомеричний регіт; сам суддя, забувши свій похмурий настрій, ледве міг утримати руками черево, яке аж коливалося від реготу.
— Панове! Я збережу цей знаменитий шматок ковбаси,— урочисто промовив Демосфен, взявши з руки приятеля "зброю", яка його налякала.— Я збережу його і прикріплю на пам’ятнику сього мужа, як символ безстрашності й доблесті героя...
— Що ж тут... ніч... розбійники... ножі... рушниці...— плутався зніяковілий Віцент.
— Та чого ви смієтеся! — заступилася за свого гостя Агата.— У таких бувальцях кожен би з нас перелякався не те що ковбаси, але й дулі... За здоров’я пана Віцента; втік же від таких лиходіїв, щоб нам сповістити,— так за його хоробрість!'— піднесла келиха суддиха.
— Нєх жиє! — крикнули всі жваво й почали цокатися із збентеженим паном Хойнацьким.
— Але чи багато було в пана грошей? — спитав суддя з потаємною метою з’ясувати щімливе питання, яке його діймало; він увесь час сидів, як на голках, ждучи з хвилини на хвилину, що Хойнацький заговорить про його розписку, але той мовчав, і суддя почав заспокоюватися на тому, що епізод з розпискою не має ніякого зв’язку з Кармелюком, а все-таки йому хотілося в тому впевнитися...
— Грошей у гаманці, який я віддав Кармелюкові, майже не було,— сумно відповів Хойнацький.— Але там був,.. Ага! — згадав він про щось тривожно.— Я й забув... Це найважливіше, що примусило мене поспішити сюди... Бога ради, благаю, пане суддя, не платити нікому по тому доку-менту, котрий ти видав мені на ті десять тисяч злотих, які ти в мене позичив.
— Як! — схопився суддя й остовпів на місці.
— В чім річ? — зацікавився Янчевський.
— А в тім,— квапливо заговорив Хойнацький,— що Кармелюк знайшов у моєму гаманці документ пана судді й сказав, що він одержить гроші з половини... то я благаю, щоб пан не платив...
— Я вже*.заплатив,— промовив хрипким шепотом суддя, опускаючись па стільця...
— Що ж це! Протестую, панове!.. Я не давав ні доручень, пі повноважень...
— Але приїхав від пана поважний старий, шляхетний пан, який знає всіх,— бурмотів суддя.
— То хто ж був той пан? — заволала Агата.
— Мабуть, не граф,— підкреслив Демосфен,— а сам Кармелюк...
Агата затулила руками очі; всі гості з жахом видивилися на суддю, який важко дихав...
Прорвавшись у ворота, волинський пап прожогом кинувся до корчми; він не йшов, а майже біг, набувши про свою сановитість; не заходячи до корчми, вій сів у запряжений екіпаж, тицьнув корчмареві таляра й крикнув фурманові:
— Гайда! Щоб не зустрінути ще Кармелюка вночі!
— Ой-ой! — жалісно захитав головою єврей.— Краще було б ясновельможному панові переночувати тут...
— Знаю, та негайна справа...— буркнув пан і знову сказав фурманові: — 3 богом! ~
Підлетіла пуга, ляснула, коні з місця рвонули, і повіз, гойднувшись на високих ресорах, важко покотив до застави. Проминувши греблю, Кармелюк гукнув Андрієві, який супроводжував екіпаж:
— Слухай, ти непомітно повернися до міста та поїдь в іншу корчму, а звідти проберись як-небудь до судді в двір і пильно спостерігай за тим шельмою Янчевським: як тільки напевне довідаєшся, куди він поїде, лети вихорем до , нашої корчми і сповісти'мене, а то знову вислизне диявол!
Без погоні, без особливих пригод Кармелюк до світанку під’їхав до Уляниної корчми. На останній просіці зустріла його сама господиня.
— Господи! — сплеснула вона руками.— Насилу діждалася свого ясного сокола! Як я настраждалась, як перемучилася, цілу ніч тебе дожидаючи! Серце моє розривалося на шматки, журба гнула до землі... Все мені всілякі страхи ліз-ли в голову: то ніби тебе, мого голуба сизого, схопили, то ніби тягнуть на дибу...
— Радість моя, щастя мое! — промовив, задихаючись од солодкого хвилювання, отаман, і дужою рукою підняв Уляну й посадив коло себе в екіпаж; вона обвила його шию руками й завмерла, припавши до грудей свого коханого: палкі поцілунки, безладний шепіт захоплення заглушили на якийсь час слова...
Нарешті, заспокоївшись, заговорив Кармелюк.
— Твої передчуття, моя рибко, мало не справдилисй: на-скочив я був у судді на самого Янчевського... Просто віч-у-віч... Не можна було мимо пройти... Вже навіть подумав був — капут: як упізнає, то штрикну кинджалом — і квит!
— Ой лишенько! — скрикнула Уляна.— Що ж би з тобою сталося! Там же челяді сила, а ти був сам.
— Та я вже про себе й не думав: "Хто має бути повішений, той не втоне!" Чому бути, тому не минути... Та тільки, звісно, живим у руки не дався б!
— І занапастити себе заради купи злотих! А про мене й не подумав! Я б же теж .себе занапастила! Раз сказала, що ти мені тепер — усе життя, іншого слова не буде... Ні, тепер я більше тебе з своїх очей не спущу... Де ти — там і я! В огонь, то в огонь, у пекло, то в пекло! Але разом, укупі!
— Голубко, горличко моя! — поривчасто обняв її Кармелюк.— Ні, не голубка, а орлиця з дужими крилами й залізним дзьобом! Таку орлицю, такого товариша я й шукав... Тепер мені й море по коліна!
— Ні, й одвагою хизуватися надміру не слід, ти ж, крім мене, й для всіх потрібен...
— Дякую, коли й твоя думка така.
— Звичайно, а тому на таке безумство я тебе більше не пущу... обхоплю ноги руками... і не випущу,— хіба що .вб’єш! Скажеш, треба було грошей — пусте! Гроші роздобувати можна й з ножем у руці... а якщо підставляти свою голову,— то в завзятій сутичці, з криком та гиком, під заграву пожежі...
— Бач, яка ти! Вогонь — не жінка! — радісно вигукнув Кармелюк, поцілував її в голову й замовк, поринувши в роздуми.
Екіпаж тим часом їхав поволі, перевалюючись, то натикаючись на пеньки, то попадаючи у* вибої; стежка кривуляла серед густого лісу й для такого ридвана була майже непроїжджа. Уляна, висунувшись з екіпажа, пильно стежила за фурманом і показувала йому дорогу...
— А що, про Дмитра немає звістки? — спитав після довгого мовчання Кармелюк.
— Як немає! — вигукнула Уляна.— Я й забула тобі сказати: він уже тут і привів із собою чотирнадцять молодців... Є між ними й старі — Явтух, твій земляк, Михайло із Соки-ринець, ще хтось, а то нові... Славні такі, завзяті!
~ 0т так віват! — радісно стрепенувся Кармелюк.— Прибуло нашого полку... Тепер рушимо! А да ти тільки тих людей розмістила?
— Частину, більше знайомих Дмитрових, у себе в корчмі, а решту — в найближчій балці... Туди ж, у нашу печеру, нікого не пустила: її нехай знають тільки вірні наші друзі.
— Дуже добре! Ти справжня отаманша, тобі й булаву в руки...
— Не булаву, а такого велетня милого! — промовила вона з пристрастю й обпалила Кармедюка вогненним поцілунком.
Коло самої корчми зустрів свого отамана Дмитро Гнида й одскочив був од екіпажа, побачивши в ньому старезного пана; але Кармелюк зареготав і вивів свого друга з омани.
— Тьху ти, хай його вовк розірве, не впізнав! От так машкара! Виходить, одурив ляхів? Резон, друже мій... А мені теж по ескадрону подяка... Приволік тих, що поневірялися в дезертирстві, а то й нових горобців наловив...
— Чув, чув, брате! А поки що — гайда до корчми: ти, Уляно, пригости нас, чим бог послав; від учорашнього сніданку й ріски в роті не було...