І люблю я тебе болєй, аніж душу свою. І перед лицем матері своєї прошу тебе: не іди в монастир. Богові слід молитися ділами добрими, земними, а не словом. Не іди в монастир, а будь за жонку мені, бо судилося нам разом буть, так у Книзі доль не нами записано". Зарум'янилося біле од життя монастирського обличчя Марусини, але опустила вона голову і мовила ледь чутно: "Уже я не від світу сього, Кузьмо Несторовичу, уже я — від світу небесного". І не сиділа вона довго в Уляни Несторки, а попрощалася й хутко пішла з двору не озираючись. А Кузьма стояв біля своїх нових воріт і дивився їй услід, поки й вигон не перетюпала.
Назавтра запріг Кіндрат Туренок, що дядьком Марусині доводився, конячку і повіз небогу у Мрин, де монастир жіночий. А був Кіндрат ще з війни турецької контужений, і язик йому заплітався. Як виїздила Марусина з двору дядькового, ридала ридма, і родичі плакали за нею, наче за покійницею. А як минала Марусина хутір Несторів, хустку натягла на очі і не глянула в бік дворища Кузьми, сина Семирозума. Уже підвода за селом була, як прийшла Уляна в повітку, де Кузьма дошки стругав, і мовила: "Бач, проїхала твоя Марусина мимо, а в наш бік і оком не повела…" І кинувся Кузьма у стайню, вивів кобилу Русалку, сів охляп і навздогінці поїхав. Наздогнав він скоро підводу і їхав слідом, без слова жодного, до самого Страхолісся, з Марусини очей не зводячи. І Марусина з воза дивилася на Кузьму, дивилась та все хрестилася дрібно, наче злих духів, спокусних, од себе одганяла. А Кіндрат Туренок — той лише конячку свою і бачив, понокував до неї та пужалном вимахував. І в'їхали вони у ліс, а Кузьма слідком та слідком. Уже подрімував дядько в передку воза, а Кузьма все на Марусину дивився, а Марусина з Кузьми очей заплаканих не зводила.
І вже не хрестилася вона.
І був ліс осінній — як собор Божий, такий красний та врочистий, а Кузьма — на білому коні, в білій вишитій сорочці — як доля.
І тихо ковзнула Марусина з воза, і стояла край дороги лісової, Кузьмі, сину Семирозума, покірна, а підвода далі покотила. І під'їхав Кузьма до Марусини, владно узяв її попід руки, які висіли наче крила птаха, що йому уже ніколи не летіти у вирій, узяв її попід руки і перед себе на Русалку посадив.
І повернули вони назад, у Пакуль, і летіли навстріч їм у теплі краї журавлі та дикі гуси, призивно покликуючи. Але не заздрили птахам перелітним ні Марусина, ані Кузьма — було їм добре вдвох на своїй землі.
А підвода з клунками Марусини котилась, котилась та й стала у долині. Прогнав дрімоту Кіндрат Туренок, озирнувсь, а Марусини — нема. Гукав він, гуказ до лісу і виярками навколишніми бродив, та й повернув конячку назад. Як їхав, переляканий, селом, хрестився і казав кожному стрічному: "Сяту чолти вклали. Сяту чолти вклали…" Од тої пори і прозивали Марусину в Пакулі Сятою.
Сята-свята, а хуру дєток Кузьмі наплодила!
Дак яна ж до любощів як скажена була. Се мені колись сам Кузьма по-мужеськи признавався. Од ікон — до постелі, од постелі — до ікон, тольки й знала.
Не гомоніть, яна і до роботи руча була, що руча, то руча.
Да тольки врем'я не для любощів і роботи починалося, друге врем'я…
То були роки, коли відходили люди на хутори, хто багатший та ручіший, хазяйством обзаводилися і будувались. То ж мав Кузьма роботу, бо навперегін його кликали. А в зимі збирав Кузьма бригаду з теслів пакульських та крутьківських, бо знали вже його в околишніх селах як майстра, і підряджувавсь на роботи в Мрині, бо й Мрин розбудовувався, як не перед добром. І зібрав він грошей трохи, і став думать, як на корову стягтися. Пані Дарина обіцяла з боргом почекати: "На живому чоловіку не пропаде, Кузьмо Несторовичу". А Марусина серед зими дочку народила, і синок уже од лавки до лавки дибав. Молоко брали в Мохначів, на відробіток, але чужим молоком не нап'єшся, та ще як діти у хаті.
Прийшов Кузьма з Мрина додому перед Великоднем, аж і мати слідом поріг переступила. А проживала вона й досі в халупці своїй, сяк-так Кузьмою підлатаній, не захотіла в новий дім іти: "Своя череня боків не муляє, будемо рідніші з невісткою". І правда, до невістки добра вона була, і первістка гляділа, коли домувала: кликали її люди часто, яке у кого горе, і пакульські, і з сіл сусідніх. ї в домі механіка на цегельні своя людина вона була, лад у господарстві давала, бо механік таку панянку з Києва собі привіз, що тільки й знала на піаніно грать. І до попа Олександра Уляну просили, кони гості здалеку наїжджали, бо вивчилася вона замолоді? у помісті Журавських, як подати, як прийняти. І сказала, поріг переступивши, Уляна синові та невістці: "Не журіться, дєтки, що молочка нема, поможу я вам для моїх онучків корівку купить, баба дещицю у капшук наскладала".
І пішла Уляна з Кузьмою у неділю на ярмарок. Вибирала Уляна корову — руду на масть, бо як несла паску посвячену із церкви на Великдень, шерстинку з рудої корови на вигоні знайшла. Вибирала Уляна корову волисту, з шиєю товстою і підшийком, з рогами крутими, як ухват у печі, з хвостом довгим. Бризкала Уляна молоко на долоню і розтирала: чи маслянисте. А як уподобала корову і вже Кузьма гроші став доставать, — мовила строго до жінки, яка продавала: "Не спіши, синку, не оддавай грошей, покуль ця ось людяка не оддасть того, що в пазусі її". Забігали очі в жінки, а була вона з Крутьків, а крутьківських Уляна знала: "А що се-бо такоє у мене в пазусі? Нічого нема у мене в пазусі". — "А як нема, то й корова ся хай твоя буде, шукай, молодайко, дурніших од себе, — наступала Уляна. — Любиш ти гроші брать, дак люби ж і молочко оддавать". Тоді дістала жінка з-за пазухи каламарчика з молоком, простягла Уляні: "Щось ти, тітко, знаєш, ой знаєш. Затеє з молоком теперечки будете, се правда".
А як привели корову до дворища свого, розіслала Уляна у воротах пояс червоний, на пояс поклала хліба та солі, аж тоді корову у двір завели. І дала Уляна корові хліба з сіллю, і з'їла корова той хліб охоче. Пораділа Уляна, бо то — знак добрий. І обсипала Уляна корову маком, примовляючи: "Хто оцей мак ізбере, той у нашої корови молочко одбере. А як виросте дуб на церкві униз гіллям, уверх корінням, і хто буде його ламати, той буде мою корову терзати". І ще три дні Уляна корову до череди не пускала, поїла водою непочатою з криниці Семирозумової. А як уперше вела до череди сільської, через вогонь перевела з примовкою такою: "Гей, руда скотино, іди за густим молоком, за густою сметаною!" І навчала Уляна невістку Марусину: "Не криши, дочко, над молоком хліба ножем — корова не стоятиме в доїнні. І боханця, помазаного сметаною, не ріж ножем, бо в корови дійки порепаються. А в той день, як найдеться в корови теля, нікому нічого не давай, а то буде теля блудити". І вже не посміхалася Марусина недовірливо на ті слова, як раніш було, коли тільки прийшла в дім Кузьми, а в пам'ять науку Улянину відкладала, як добро в скриню.
А робив того літа Кузьма у писаря сільського, що будував хутір у полях, над річкою Жеведесою. З тих пір називають це урочище Писарівщиною. І віддав йому писар сільський свою частку лугу за Страхоліссям, бо ще він худобою не обвівся, а в Кузьми — і корова, і коняка. Скосив Кузьма ту частку, і стояло сіно в корицях, бо все не було коли про нього подбать. А однієї літньої днини таки поїхали Кузьма з Марусиною в луги, щоб забрати сіно. І вклали вони доброго воза, рублем пов'язали. Кузьма зверху стояв, а Марусина вилами оберемки подавала. І узявся Кузьма за край рубля, перевісився, руку подав Марусині. Легко забралася Марусина на вивершеного воза з сіном, бо ще молода була і дужа. Схитнувся віз, і упала вона із сміхом гарячим на чоловіка, обійняла міцно і на себе перекинула, сміхом своїм ошпарюючи, наче кип ятком. "Тю на тебе, ненаситна, — боронився Кузьма, — ти б і на вигоні посеред села любилася!.. Люди ж побачать…" — "На жнивах люди…" — відповідала йому розпалена Марусина. Підвів голову Кузьма, озирнувся: і правда, ніде ні душі, тільки лелека, ногу підібравши, на копиці, та маківка пакульської церкви з-за пагорба визирає, та сонце сміється гарячим сміхом Марусини. І пахло сіно сотами джмелиними, і Марусина солодко пахла. І припав він до тіла жінчиного, як у ніч ту, найпершу, після весілля, у домі новім, для Марусини збудованім. І застогнала Марусина жадібно, і закричала криком солодким, аж лелека злетів із копиці та закружеляв у небі, навколо сонця….
І гукнула Марусина у хвилину жаги шаленої, здригаючись під Кузьмою, наче віз уже рушив по купинню болотному, і гукнула Марусина, вдивляючись у небо хмільними од любові очима: "Янгола бачу, святого янгола!.." Засміявся Кузьма, од жінки одриваючись: і в отакі, самозабутні, хвилини любощів колишнє послушництво монастирське відлунювало в ній. Одкинувся він на сіно горілиць: лелека кружеляв над ними, в самім чолопочку високого неба. Дзвеніло у вухах йому, і дзвін той не минав, як це було раніше після любощів з Марусиною. Дзвін — тривожний, сполошний — од села линув. Підвівся Кузьма на возі з сіном, озирнув пагорби, за ними — Пакуль, чи не димить ніде. Чистим було небо літнє. "Се янгол нам дитятко ніс", — казала Марусина, осмикуючи спідницю. Голі ноги її були — як дві ріки молочні з берегами сахарними. І згадав Кузьма слова сільського писаря, який газети читав: "Будуємося, а чи будемо жить? На війну, як на грозу, збирається, Кузьмо Несторовичу".
І поїхали вони в село, назустріч дзвонові сполошному. І мовчали обоє усю дорогу, і тулилася Марусина до чоловіка лагідно й журно, наче розлуку душа віщувала. А як під'їхали до двору свого, Уляна вийшла з воріт, і очі її печальні, і голос її переривався: "Война, дєтки мої, з германцем война…"
Дак Уляна Несторка — тая ранєй про усе знала, калі і що. Од Семирозума, покійного давно. Йон з того світу їй являвся. В уборі коштовному, у ризі золотій. І з білого оболока в небі серед поля до неї гомонів. Сама признавалася. А були дні, калі з кожного листочка на дереві чи кущі його лице на неї гляділо. Бо йон десь коло самого Бога тади перебував, і Книга часу перед ним була відкрита. І йон усе наперед знав, а душа за своїх родаків на землі боліла, то й стелив соломку, щоб м'якіше їм, як падать доведеться.
То усе — баляндраси людяцькі та забобон темний.