Уся Полтава з приходом осені, особливо у пору дощів, якось одразу мінялась, ставала бляклою, білі мазанки темніли, і навіть золочені бані церков втрачали свій блиск і ставали вилиняло-синюватими.
Листопадовий вітер наскрізь пронизував місто, вимітав з провулків та пустирів останнє листя, заносив його в непривітні розкислі поля, до далеких козацьких могил, розкидаючи на всі чотири шляхи, що вели з Полтави в неозорий загадковий світ. Він, цей світ, починався десь зразу за висипними валами, які оточували місто ще з часів Шведської війни. У незбагненній далечині, в невідомих краях жили дивовижні люди, які, не лякаючись бога, штурмом забирали королівські тюрми і палаци, а згодом на плахах особливого устрою злітали вінценосні голови під схвальні вигуки натовпу. Проте це вже було давненько, хоч не сходило з вуст і досі. А ось тепер, наприкінці десятого року, все більш вперто твердили, на всі лади повторювали про пришестя на землю антихриста, злого та нещадного; він то поїдом їсть християнський люд, одначе більш полюбляє молодих, до того ж, чомусь дуже охочий до жіночого полу. Антихрист той буцімто таємно змовився з турецькими бусурманами. Тепер ясно, чому турок до цього часу не погоджується на мир, усе тягне, не інакше, чекає на допомогу того самого антихриста, який і прозивається не по-людськи, а якось зовсім чудернацької не то — Бона рогатий, не то — 3 поля вон. Жах божий, Та й годі. Треба, казали розумні голови, побільше на чорний день відкладати хлібця, сушити його, та і сіль теж не завадить, хай буде, вона не зіпсується. Одноока юродива Оннська кричала якось цими днями на паперті Успенського собору, і всі парафіяни чули той несамовитий крик: "Мор повзе по землі, гляньте, який чорний та сліпий... А за ним — єдинорог! Бачу його, дихання злобне чую... Обережно, люди!.." Люди лякливо хрестились і намагалися піти скоріше, щоб не чути утробного, майже звіриного крику, а він переслідував, наступав на п'яти, стукався у вікна. По-всякому тлумачили віщування Ониськи жителі губернського міста і, щоб якось вмилостивити чорні сили, більше жертвували на церковні потреби, а також на користь бідних та юродивих...
Котляревський квапився теж, бо дощ посилювався, пробивав і товсту фризову шинелю, а в такому вигляді незручно з'являтись перед ясні очі начальства.
Ще вчора попередив Капітонича, що залишався у пансіоні на ніч, нехай зранку не чекає на нього, сам подивиться за дітьми, щоб одяглись, взулися як слід, поснідали, а потім щоб і супроводив на уроки, ну, звісно, не гімназистів, хоча їм і далі, а повітовців — дітлашню, бо ці, якщо понадіятись, можуть, забарившись, і запізнитись, а то гайнуть на Рогізну човники пускати, а то ще, не дай боже, зацікавляться "мінами", в яких і дорослому не важко заблукати.
— А ви, ваше благородіє, в Приказ? — спитав унтер, проводжаючи доглядача до воріт.
— В Приказ, Капітоничу.
— Ну і з богом!.. А то хто зна, з чим завтра до різника йти... Борги. І не сумнівайтесь, я пригляну.
Капітонич казав правду: пансіон сидів без копійки, довелось третього дня позичати у місцевого купця Зеленського, а в цей саме час домові гроші лежали в Приказі громадського догляду. Належало їх одержати ще на тому тижні, і Стеблін-Камінський нагадував, та от не встиг, забарився, тепер йди, кланяйся, а Павло Степанович, любий друже, поїхав по губернії, і не буде, вважай, місяць, а може, і довше, а без нього отримати навіть належні суми буде нелегко. Приказні чиновники — відомі крючки, А цей Гуськов, колезький регістратор, що приїхав недавно з Воронежа і заміняв, траплялося, Стебліна-Камінського, невідомо що за людина, чи зрозуміє слово доглядача, а що як відмовить: спізнились, мосьпане, тепер чекайте.
Дощ посилювався, густішав. В таку негоду приємніше сидіти біля добре натопленого коминка, і дітей би краще не пускати з дому, зокрема тих, у кого взуття каші просить. Капітонич, старий служака, повинен би здогадатися. А якщо пустить? Не попередив його — жаль.
З надією на краще увійшов до губернського правління. Тут, поряд з креслярнею головного архітектора Михайла Амбросимова, у лівому крилі будинку були і кімнати Приказу громадського догляду...
Гуськов щойно приїхав і, як стало відомо, обіцяв особисто приймати відвідувачів, ось лише зустрінеться з підлеглими, вкаже, кому що треба протягом дня виконати.
Довелося чекати. Але ж чого не зробиш заради дітей, сорока шести шибайголів, довірених тобі. Якщо треба, кому завгодно вклонишся, навіть перед таким зальотним птахом, як колезький регістратор, шапку вломиш.
Нарешті усі чиновники залишили кабінет, і Котляревського, якого в Приказі багато хто знав як доброго приятеля Стебліна-Камінського, першим допустили на прийом до Гуськова.
Порівняно молодий, років під сорок — з великими плішинами та пухнастими бакенбардами, підкреслено ввічли. вий, він запросив сідати, приготувався слухати. Відзначивши про себе неприємну медово-солодку усмішку, Котляревський коротко виклав своє прохання, вибачився, що не зміг прийти раніше, — був зайнятий, а тепер ось до зарізу потрібні гроші, тому й прийшов.
Колезький регістратор розуміюче покивав і заговорив. Голос у нього був тихий і лагідний. Він, Гуськов, радий допомогти, він усе розуміє, сам був дитинчам, але, на жаль, не може, не має змоги виконати прохання, по-скільки у пана доглядача немає письмового відношення директора училищ пана Огнєва, в якому повинно бути зазначено, що цим довіряється порядкувати сумами, виділеними на утримання вихованців пансіону, доглядачу отого.
Затягнуте та дещо закручене просторікування скоріш розсмішило, ніж розсердило, але Котляревський, нічим не виказавши свого ставлення до почутого, сказав:
— Я, пане Гуськов, уповноважений вести всі справи пансіону.
— Можливо... Але ж я, милостивий пане, нічого цього не знаю, — так само, як і раніше, ласкаво і тихо відповідав той.
— Ваша правда, людина ви в Полтаві нова, пробачте.
Довелось відкланятись, не будеш сперечатись з такого жалюгідного приводу, та ще з людиною, яка за літерою не бачить справи, врешті, з таким більше загубиш, ніж знайдеш, і він, щоб не втрачати даремно часу, зразу ж і пішов.
Лив дощ, настільки густий, що здавалось: у повітрі застигла непроникна скляна стіна. Простував по калюжах, ризикуючи набрати повні чоботи. Такого дощу давно не було, складалось враження: Полтава, якщо злива триватиме, потоне, зникне назавжди.
Поминувши Круглу площу, дістався врешті гімназії, вона. війнула затишком і теплом. Обтрусивши шинель, віддав її сторожу, щоб той просушив у себе в комірці перед грубою, і готовий був іти, коли раптом старий служник вибачився, що затримує пана доглядача, але повинен попередити: його, доглядача тобто, шукав пан директор, хотів посилати за ним, та щось завадило.
— А навіщо йому знадобився, не знаєш?
— Буцімто з вашої вини, ваше благородіє, у класах сьогодні майже нікого нема, порожньо. Ніби ви дітей не пустили на уроки.
Подякував за попередження і подумав: молодець Капітонич, нікого не пустив, і добре зробив старий: в таку негоду інший господар і собаку не вижене.
Огнєв зустрів доглядача сухувато, не підвів голови від паперів, коли той увійшов, але листа до Приказу громадського догляду начеркати не відмовив. А поки писав, кілька разів нагадав, що не завадило б постійно хвалити "отців" міста за такі щедрі пожертвування, треба, щоб і діти про те знали і відчували.
— Не сумнівайтесь, Іване Дмитровичу, пам'ятають і відчувають.
— Ви їм розповідаєте?
— В цьому немає необхідності, вони все розуміють самі: живуть у ледь дихаючому будинку, в ньому в хурделицю вітри буйні гуляють, гроші на харчування доводиться клянчити, у деяких взуття нема порядного. Ось і відчувають.
— Ускладнюєте, — зітхнув Огнєв і тут же завів мову про інше. Йому стало відомо, що доглядач встиг закупити для дому необхідні на зиму продукти, це він, директор, схвалює і не заперечує таких кроків ("Ну, ще б ти заперечував!"). Порядок в будинку необхідний теж, треба, щоб дітям жилося затишно, в умовах, наближених до домашніх ("Неначе цього я й сам не знаю, добродію!"). Але це все ніяким чином не пояснює і не виправдовує іншого вельми дивовижного факту: помічено, що в окремі дні, особливо в негоду, вихованці пансіону класів не відвідують. Огнєв перепочив і продовжував сухо, розмірене, ніби читав з наказу:
— Сьогодні, мосьпане, у класах сидить не більше, як по.два-три учні. Із-за цього випадку мене викликали з дому, і я повинен був залишити найважливіші заняття і в такий жахливий дощ приїхати до гімназії, а все тому, що у вас, мосьпане, непорядок. Хотів було посилати по вас, та ви завітали самі. Ну що ж, добре. Чекаю на ваші пояснення. — Огнєв відклав папери і дивився на бліде — з чого б це? — одначе зовсім спокійне, навіть ледь насмішкувате обличчя доглядача. — Що ж мовчите? — повів нетерпляче бровою директор. — Відповідайте.
— Іване Дмитровичу, я можу запізнитися до Приказу, і завтра вранці ні з чим буде посилати до м'ясної лавки. Вихованці залишаться без обіду.
— Папір готовий. Будь ласка! — простягнув Огнєв напівсписаний аркуш. — Але я не чую пояснень... Це повторюється. Тут, здається, є з ким обговорити подібні кроки. Вчителі скаржаться...
— На мене? Помилуйте, за що? Це що ж виходить; я дітям ворог, а вони — друзі?
— Не за те мова... Чому в класах пусто?
Котляревський глянув у вікно. Дощ періщив, як і раніше, хмари стояли над містом фіолетово-чорні, густі, не скоро іще із-за них вигляне сонце.
— І завтра, коли буде така негода, я нікого не пошлю. — Огнєв мовчав, і доглядач вів далі спокійно і рівно: — Ви ж самі тільки-но казали, що вам дуже не хотілося їхати в таку зливу. А як же дітям під дощем та по нашій грязюці? У кого є чоботи — загубить. А далі що? Чоботи знайдемо, але як бути із здоров'ям? Його так просто не знайдеш, якщо загубити. В мене і так двоє хворіють — застудились. Відпоюю молоком та малиною із зіллям... Діти ж. Доповідали вам про це панове скаржники?
Огнєв кілька хвилин мовчки роздивлявся папери, що лежали на столі. Доглядача він ніби й не бачив, уникав погляду.
— Але ж скаржаться, — процідив Огнєв, — а це означає, що можуть і до його сіятельства дійти.
— О, це було б чудово! Нехай! Може, тоді нам його сіятельство допоможе, якщо ми самі не можемо відремонтувати дітям взуття та одяг.