Заплаче було, бідна, одна в кутку на печі сидячи, та й годі.
Такі безперестанні бучі та гризня доливали отрутою й без того вже отруєне життя Чіпчине. У своїй хаті він був як чужий: вона йому остогидла. Йому було в ній душно, тісно, серце забажало волі, душа — простору. Він почав згадувати старе товариство...
Грицько з своїми завсідними жалобами на втрати, з своїми розмовами про недостатки, про худобу, з своєю жінкою — тихою й доброю молодицею, — з усім напрямком свого тихого пахарського життя, — здавався йому тепер нудним, сумним. Він слухав його жалощі, позіхаючи, а думка, рядом з розмовою, малювала йому інший побит життя — ще до заручин... Там хоч і горілка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п'яних очей казна-що, — та все те жило, мучилось, любило, кляло... То життя було, хоч і під п'яною облудою. А тут — тихо та сумно, як у болоті; сонно, німо, як серед мертвого царства, а дома — гірше, ніж у пеклі!
Щоб хоч трохи одвести ту самотню тугу, Чіпка почав перекидати лишню... Та добре тому пить, чий хміль спить... А Чіпчин хміль не спав; він його ще дужче мучив, як огнем пік і без того палке серце... Він тоді сердився на всіх і на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще Галя має над ним волю; він її усе ще кохає й поважає. Оже іноді й їй доставалося. Він доскіпувався до неї: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досі не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очі: то сяку, то таку всячину видере та й присікається...
Галя слухала все те, іноді одмовляла, іноді мовчки плакала, а іноді чогось боялася... А спідтиха-тиха серце їй щось недобре віщувало, боліло, нило...
— Чіпко! — іноді вночі, як усі поснуть, вона обізветься до його. — Що з тобою сталося?.. Ти почав вередувати всім... Все тобі не любе, не миле, все остогидло... Невже правда, що все остогидло?..
Те питання було йому гіркою докорою. Він почував себе винуватим перед Галею; він даремно присікувався до неї... Тепер її журливий голос разом голубив і докоряв його.
— Галю, рибонько моя! — шепче він, — тяжко мені... важко... Сам не знаю, де б я дівся, куди б себе запровадив?.. Хоч би діти були... Може б, вони розважили мою тугу... чи не розлепетали б вони мого суму?..
— Чого ж тобі важко?.. Хіба тобі й коло мене важко?.. І зо мною сумно, Чіпко?
— Ні... ні. Галочко!.. з тобою мені весело... коло тебе мені так легко... Хоч би матері не лаялись, хоч би вони в миру жили... А то — щодня гризня, щоденна лайка...
— Чи я ж винна тому, Чіпко? Я б сама рада, коли б вони помирилися, поєдналися... Так же бач... нічого не вдію! Така вже в обох натура: кожна кожній не хоче й на крихту вступити.
— Ой, ні... Ні, Галю, не те... не те... Я боюсь, коли б я не занапастив твого віку, — перескакуючи на друге, шепче Чіпка. — Я б оддав половину життя свого, аби ти була щаслива... Так же, бач: немає щастя, немає добра! Якесь лихо з самого малку мене окривало, — з самого малку воно вчепилося за мене, ніяк я від його ні одіб'юся, ні одгребуся! Як той ірод, залізло в саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усім... Он — колишнє товариство (недавно бачив) — веселе, щасливе...
Галя почула — звідки вітер віє, куди хилить... Вона бачила, що чим далі, то все Чіпка від неї одходив та одходив... Вона бачила — серце їй правду казало, — що не вдержати уже їй Чіпки біля себе, що йому остогидло таке життя — не вдовольняло його... І вона тихо-тихо, потай од Чіпки, нишком плакала... То вона спускалася в своє недавнє щастя, роздивлялась на його, перевертала, розглядала без того гарячого пошибу перших любощів, котрий перше не давав їй ясно глянути на життя їх, — розбирала поглядом сторонньої людини. Після таких розглядин та рахування самої з собою вона перелякалась своїх думок... Вона справді не була щасливою, не принесла й Чіпці щастя: вона не була матір'ю — та чи й буде!.. І, падаючи перед образом, молила Пречисту зглянутись на й сльози...
А тим часом Чіпка робився все смутніший, зліший, нетерпеливіший...
— Ти б, Чіпко, коли тобі обридло так жити, кликнув товаришів, погуляв би з ними: може б хоч трохи розігнав свою тугу, — раз сказала йому Галя, бачивши непереливки.
Вона захотіла ввійти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклі харцизяцькі душі, п'яні голови любові до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дівати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульні, в горілці; п'яним головам одрадна була несамовита сваволя, котра б не знала ні в чому припону, заборони, буйна та шумлива, як самий хміль... їх не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного життя! Не з її м'якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з її розумом жіночим, тонким та гнучким, руйнувати було ту башту кріпкої волі... Туди треба було не жіночого серця, люблячого, теплого, а каменю дебелого та холодного, що його ніколи іскра любові ні розтопить, ні нагріє... Тієї волі не звоюєш слабою жіночою рукою!
Галя побачила, що вскочила з Чіпкою, як риба в невід, і... заплуталась... Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися... Шурхнула, як пліточка, в першу дірку — і вискочила на чисту воду... а Чіпка зостався в неводі!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та він того уже не чув, не бачив. Він тепер знай співає про неправду людську; кляне земство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли всі небагаті люди; бідує з кріпаками, будить у них жаль, що вони одурені, що їм одвели нікуди невгодні землі; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкетує з ними — і часом, заливши очі, викрикує, що час би й покарати... А прийде додому — і п'яними руками пригортає до п'яного серця свою Галю, не примічаючи палких сліз на її очах та смутку на змарнілому личку...
Настали часи інші, завелися порядки другі в Чіпчиній хаті. Привітна й тиха своїм спокійним сімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п'яної, несамовитих реготів, співів... Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала їх на старість, допомагала зятеві в його затіях.
Оце в суботу, під неділю, або в свято завернуть до Чіпки старі товариші: Лушня, Пацюк і Матня. Уродиться боклаг горілки, страва всяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб'ється, сидить мовчки; дивиться, як її чоловік гуляє; слухає, що верзуть його товариші. А Мотря — аж на піч залізе, щоб хоч не бачити того нічого...
Чіпка сидить з товариством за столом: чарка літає за чаркою, задурює їм голови; крики, співи та реготи окривають усю хату, вириваються крізь вікна надвір... Іноді зачне хтось баляси точити, про свої походеньки розказувати. Явдоха слухає, сміється, радіє; Галя — сумує; Мотря — спльовує на печі мовчки... "Хоч би смерть швидше прийшла, — думає вона, — щоб ні чути, ні бачити такого!.."
Найбільше Лушня розказував. Як музика, тільки поведе смичком по струнах, — і заговорять вони то зично-радісно, то журливо-плакучо, так він своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно — всі за животи беруться та регочуться; почне друге — жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози... Частіше всього він любив згадувати про своє молоде життя, про свою матір. Оце й зачне було:
— Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила, — зараз бити... А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить... Я вже бувало і сим, і тим боком... углядить — так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п'явка, кругом обів'є руку... Я закричу не своїм голосом та до неї: і "мамочко"! і "голубочко"! "не буду... не буду!" Обнімаю її... однією рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона, немає шматка... Тоді й пожалує і їсти дасть... А так — за цілий день не їстимеш...
— Була колись і цьому правда! — журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.
— От хай мене хрест поб'є, коли неправда! — Та потім каже: "Ти не думай, сину, що я тебе по-дурному б'ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш... Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить... А в пана — вишукай, а вкрадь!.."
— Бо пан з людей надрав, — уверне Чіпка... — У пана своє одбери...
— Еге ж... Пан усе набрав в людей, пан і людей брав... От мою матір — адже взяв! Та, спасибі йому, й мене на світ пустив...
І почне було розказувати, як його матір привели в двір, у горниці до пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, "Тимошка — добрий молодець...".
— Пан радий — мені радий, і матері радий... держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мене іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати: закутає в теплі одіяла; схилиться наді мною — і довго-довго дивиться, а потім — ще довше цілує... Розкіш мені була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже — прогнали з школи... Як угледів це: "вон! вон з двору! щоб і духу не чутно було!" Пішла між ними гризня та лайка щоденна: мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича... Увірвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевів нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас і поселено. Ото як перевели нас, — трохи угамувалось у горницях... Нічого! Живемо ми собі вдвох з матір'ю; до нас частенько й старий пан забігає; матір жалує; мені гостинці носить... Коли це, кажуть, панич жениться. І оженився. Узяв собі дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу в рот заглядав, з язиком здоровкався... Як ото одружився, так і похмарило одразу всім. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на стані!.. Та й старому панові, видно, не медяно стало: посивів старий, з тіла спав, на виду подався, почав перекидати лишню... Бувало встане вранці, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима. А Якимові наказано: як тільки забачить, що пан повернув за кузню, — щоб зараз біг і казав їй...