Налив в склянку коньяку, випив. Підморгнув своїй жертві. Поворушив у грубці розжарені металеві причан-далля. Хрипко озвався:
— Ніколи б не подумав, що таке прегарне дівчисько витримає оці муки. Справжній мужчина. Хвалю! Ну що, попрацюємо ще чи й так скажеш?
— Що сказати? — шепоче Оленка.
— Не дратуй мене, — ричить кат. — Не змушуй повторювати процедури! Пожалкуєш!..
Оленка заплющує очі, знесилено всміхається. Які вони смішні, жалюгідні, прислужни-ки диявола. Нічого нового не придумали за довгі тисячоліття, окрім мук і тортур. Нічого, окрім голгофи! Все вже було. Був Кампанела, Бруно, Галілей, були мільйони страдників, котрі відстоювали правду. Вони звідали безодні муки, вони проклали стежки поміж крива-вим виром, лишили мені запоруку терпіння. Печи, кате, муч, ти нічого не візьмеш, лише зло-бу свою умножиш, а в ній і сам потонеш.
Тріщить шкіра, пахне смаленим. А болю нема. Оленка вже ніби відділилася від свого тіла, дивиться на нього десь збоку. Їй не страшна жодна темна сила. Вона вільна, і полетить, куди захоче.
Кат з люттю пожбурив розжарені щипці в полум’я, плюнув. Закурив сигарету. Почав мити руки під умивальником. Старанно витер вишиваним рушником рудоволосі товсті пальці.
В трюм, низько згинаючись, ввійшов фон Шварц. Недбало глянув на ката, довго дивив-ся на прив’язану до стовпа Оленку. Повіки її затріпотіли, відкрилися. Затуманений погляд ковзнув по обличчю офіцера. Вуста здригнулися, жалібно всміхнулися. Вона впізнала його.
— Фрейлейн, — глухо сказав фон Шварц. — Пожалійте свою молодість. Я забуду все… ваш обман, ваші злочини. Можу збагнути — ви захищали свої ідеали. Це мужньо. Це — героїчно! Але тепер? Навіщо це вам, коли життя таке прекрасне, таке неповторне. Видай-те спільників, і я подарую вам життя… і свободу.
Вона заплющила очі. Мовчала. Офіцер одвернувся, сухорляве його обличчя перекоси-лося гримасою.
— Що нового?
— Нічого, — буркнув кат. — Всю ніч бився з нею. Мовчить.
— Погано старався, — сухо визначив фон Шварц.
— Все, що міг, — розвів руками кат, — Я не бог. Уже з колоди можна було б щось ви-палити. А вона — як мертва.
— Мертва і є, — різко сказав офіцер. — Завтра повісимо. В центрі села, щоб усі бачи-ли. Передати її в комендатуру поліції.
Слова фон Шварца досягли слуху Оленки. Її не замучать у трюмі дебаркадера, її виве-дуть ще на чисте повітря. Як добре… Ще раз побачити небо, дерева, вдихнути дніпровського вітру, глянути в очі людям, рідним людям.
Терпи, терпи, Оленко! Голгофа — страшний шлях. Тільки ж усяка голгофа має кінець.
Її вели селом. Тим шляхом, де вона колись ішла з Миколою до сільради записуватись у книзі одружень. Тоді теж була весна. Так само виповнював береги Дніпро, так само виспівували в небі жайворонки.
Катре, де ти? Ти заздрила мені в той день, ти кинула докір Миколі. Не гнівайся на мене, сестро. Привітай мене сьогодні, як любу подругу. Чому ж не вибігаєш тепер на вулицю, не поздоровиш з весіллям? Останнє весілля!
Руки в Оленки зв’язані. На грудях дощечка з написом "Диверсант і бандит". На щоках і руках синяки. Коса розпущена на спині. По боках поліцаї, жандарми. Фашисти недбало по-глядають довкола, а поліцаї хмуряться, дивляться в землю. Вони впізнали Оленку, вони зга-дують юну дружину Миколи Горенка, вони пам’ятають учительку дитбудинку. Деякі з них співали в хорі поруч з нею, виступали в концертах. Невже забули? Невже так швидко могли змінити людське обличчя на зміячу личину?
Плачучи, йшли люди на майдан, до сільради. Їх поліцаї виганяли з хат, щоб дивилися на страту. Щоб зареклися йти до лісу, допомагати лісовим хлопцям. Жінки ламали руки, причитували. Лаяли поліцаїв. Ті відмовчувалися або стиха огризалися.
Оленчин погляд — понад хатами. Страх, ненависть, жага життя — все відійшло далеко-далеко. У серці спокій, у кожного своя дорога. Як добре, коли пройдеш її, не спіткнувшись. Вона оглядає свою коротку дорогу життя. Їй нема чого жалкувати. Вона пройшла свою стеж-ку, як і належить людині.
А втім… жаль! Жаль недожитого, недобаченого, недотвореного. Скільки ще дитячих блискучих оченят ждало б її по війні в стінах школи? Скільки пісень нею недоспівано? Скільки б Миколиних симфоній прозвучало в просторі? Жаль стріли, що не долетіла до цілі!
Інші продовжать шлях. Діти йдуть на зміну. Ось вони стоять на майдані, туляться до материних спідниць, тривожно й злякано дивляться на зв’язану вчительку. Хай бачать, нехай у серці збережуть страшне видовище. Виросте в юних душах полум’я протесту проти фаши-стського дикунства й насилля. Дивіться, дітки, дивіться… Ваші діти вже не побачать такого, якщо ви не забудете жаху цих днів.
Свіжообтесана шибениця височіє на майдані. Теліпається зловісна петля на вітрі. Поліцай нашмульговує її милом, пробує зашморг. Над майданом панує похмура тиша. Тільки ледь чутне хлипання жінок порушує її.
Оленка в супроводі конвою пройшла натовп дітей, дідів, жінок, наблизилася до помос-ту. Рівним кроком піднялася по східцях. Оглянула односельчан. Побачила суворе обличчя фон Шварца, котрий незмигно дивився на неї, ніби вимірював глибину її спокою, терпіння, мужності. Вона кресонула його поглядом, одвернулася.
Спокійно, спокійно, Оленко! Вже небагато, зовсім недовго!
Дідусю, Миколо! Дайте мені сили, дайте мені мужності пройти достойно цю тяжку сте-жину до кінця…
ЗУСТРІЧ І РОЗЛУКА
Роздираючи сукню в шмаття, бігла Марія до своїх. Швидше, швидше! Аби тільки встигнути! Серце вискакує з грудей, коле в легенях.
Вона на одну мить зупинилася, притулившись до дуба, відсапувалась, тримаючись до-лонями за груди. Знову побігла далі. Вже недалечко. Аби не впасти на дорозі, вже ж зовсім близенько. Густа ліщина, кущі терну, чорні купи колишніх лисячих нір.
— Стій, хто такий?
З-за кущів виступив Васько. Він упізнав Марію, стривожено кинувся до неї.
— Що трапилося, тьотю Маріє?
— Командира, — ледве вимовила вона, вхопившись за його плече.
Васько притулив долоні до вуст, закричав совою. В кущах з’явилися постаті. Попереду Микола. Він помітив Марію, махнув привітально рукою.
— Де ти забарилася? — озвався до неї. — Незабаром вирушаємо до щорсівців.
Дівчина підбігла до нього, схопила за руку. Перевела подих:
— Бачила людей із Сміянів. Там сьогодні вішають дівчину. Партизанку. Треба вируча-ти!
— Із Сміянів? — побілів Микола, — Хто вона?
— Розвідниця щорсівців. Миколо, треба будь-що допомогти!
Микола тривожно дивився на Марію, не міг угамувати дивної тривоги, що раптом пой-няла його. Сміяни! Чому вішають в Сміянах? Хто вона? Чи знайома? Давно вже треба було побувати там, дізнатися про діда, матір, та все побоювався, щоб не навести на слід, не при-чинити лиха. І ось тепер…
— Нас лише чотирнадцять, — з сумнівом роздумував Микола.
— А німців з поліцаями не більше як півсотні, — наполягала Марія. — На нашому боці несподіванка.
— "Артисте", ми підемо! — озвався Стецюк. — Навіщо мені моє життя, коли молоду дівчину вішають?
— Ми готові! — підхопив Васько.
Микола оглянув партизанів. Погляди друзів не опустилися долу. Вони спокійно й віддано дивляться командиру в очі. Не він наказує, наказує їхня совість.
— Маріє, коли має бути страта?
— Сьогодні, о другій годині. Біля сільради.
— Двадцять кілометрів, — прошепотів Микола, внутрішнім зором охоплюючи шлях через болота й ліси, — Чи встигнемо за чотири години?
— Встигнемо! — гаряче запевнив Васько, аж підскочивши від нетерпіння, — Веди нас!
— Треба було б повідомити щорсівців. Так було б надійніше. Хто зна, чи відають вони, чи ні? Сергійку, доручаю це тобі. А ми — вперед.
— Єсть!
Ні секунди не затримуючись, Сергій метнувся бігом по стежині. Зник у чагарях.
Мовчки, дружним ланцюжком біжать партизани. Напружений подих, чіткий крок. Бо-лото. Низькоросла посадка. Очерети.
Ось тут вони з Оленкою пливли на човні весняними водами. Незабаром знову завирує течія — ген як палився повінню Дніпро. Оленко, де ти, кохана, тепер? Чи знаєш, де твій Ми-кола, чи ждеш його?
Високі вікові дерева. Цей ліс уже перед селом. Тут вони йшли в сутінках, зморені важ-ким плаванням. Оленка куняла, а дід розповідав Миколі про свої мандри. Доле, що це? На рідному обійсті чорніє пожарище. Що сталося з рідними людьми?
— Маріє, — на ходу крикнув Микола до дівчини, що бігла вслід за ним. — Що тут ста-лося? Пожежа чи що?
— Карателі, — озвалася Марія. — Тут нібито жив старий моряк, дід Сміян. Мені люди тутешні казали, що він був старостою.
— Старостою? — мов луна відгукнувся Микола.
— Атож. А помагав партизанам. Німці дізналися, оточили в хаті. Відстрілювався. Його й підпалили.
— Підпалили, — судорожно витиснув Микола, не стишуючи кроку. Крізь сльози бачив почорнілі верби, акації, недогарки шул. Усе, все зметено нещадним вогнем: хату, землянку, повітку… Матінко, а ти? А з тобою що? Невже й тебе убили нелюди?
Далі, далі. Не розпускатись. Зціпити зуби, в кулак серце. Життя неможливо убити, во-роже! Земля схоронить руїни, виростить квіти, вигодує нових богатирів.
Поза горбами. Поза млинами. Мимо колючих заростів акації. Вузенькими вуличками. Он уже мріє церква. Видно натовп, шибеницю. О прокляті, що ви принесли на рідну землю?
Партизани тримають зброю напоготові. Їх уже ніби й не тринадцятеро, а сто, тисяча, леґіон. Хай там буде дивізія ворогів, їх ніщо не зупинить!
Петля нависає над дівчиною. Вона щось кричить селянам. Офіцер махнув рукою. Та з-за колгоспних хлівів і комор вихором вирвалися партизани. Загриміли постріли. Впав на помості кат-поліцай. Натовп закричав, залементував, кинувся врозтіч. Затріщали тини.
Офіцер біля шибениці щось люто крикнув, зацьковано оглянувся. Німці ланцюжком відходили в городи, відстрілювалися. І раптом Микола остовпів. Світ перед ним померк: він упізнав Оленку. Ніби в сповільненому кінематографі, пропливли перед ним страхітливі подробиці подій: офіцер вистрілив у Оленку — вона впала навзнак, на зв’язані руки. А в на-ступну мить удар у скроню кинув Миколу в непроглядну пітьму! Закрутилися, завертілися перед його очима блискучий плин Дніпра, соснова шибениця, закривавлена постать дружи-ни.
— Оленко! — простогнав він, падаючи.
Щось стисло, здушило його, відрізало від ясного світу…
Бій на майдані вже затихав. Поліцаї розбіглися по городах. Німці, котрі лишилися живі, втікали за село.