підбадьорюєш мене!
Двері тихенько розчинились, у кімнату спочатку просунулась голова в папільйотках, а потім з’явилась і сама тітка Ольга Григорівна в барвистому халаті.
— А ви чому так рано посхоплювались? Ластівки!
— Це я винна, Ольго Григорівно,— сказала Варя.— Розбудила Марійку.
Марійка швидко одяглась.
— Тьотю, у Варі, бачте, погане передчуття. Які від цього ліки, не знаєте?
— Які ж? Хіба, може, гірчиця?
— Правильно! Варюшо, за сніданком посилено нюхатимеш гірчицю! Кров розбиває, дає впевненість у власних силах і підказує оригінальні думки. А взагалі — хіба даремно ми сиділи над підручниками? До речі, тьотю, що сьогодні на сніданок? Подумайте, на письмову дається п’ять годин! Натщесерце не напишеш!
— Ти про сніданок не турбуйся! Все буде, все, і навіть твоя улюблена ліверна. А ти, Варю, ліверну ковбасу любиш?
Варя підійшла до будильника, накрутила його.
— Через три години вирішиться моя доля. От би знати, які будуть теми!
О пів на дев’яту Марійка з Варею одягли найкращі плаття й вийшли з дому. Марійка несла букет бузку.
— Пам’ятаєш, Варю, перед останнім дзвінком мені подарував такого букета хлопчик? Правда, тоді бузок ледь-ледь починав розцвітати. Як швидко крокує весна!
Раптом вона схопила подругу за руку.
— Ой Варю!
— Що з тобою?
— Ні, нічого. Знаєш, здалося, що то стоїть Мечик. Подивись, біля кіоска... Правда, схожий?
— Не дуже. Хоч постаттю справді трохи нагадує Мечика. Ти казала, що завтра його вже виписують з лікарні? Але чому ти так злякалась?
— Чому ж... злякалась? Просто... несподіванка, і все.
Біля школи подруги наздогнали Жукову й Віктора.
— Юленько! Конвалії! — радісно скрикнула Марійка, нюхаючи в руках Жукової букет ніжних квітів.— Ці воскові чашечки нагадують мені звуки музики.
— Декадентство, Маріє,— посміхнувся Віктор.— У всякому разі для сьогоднішньої письмової не буде жодної теми про конвалії. І про твій бузок теж.
— Неправда, буде,— зауважила спокійно Юля.
Марійка швидко глянула на подругу, на Віктора, кінчики вух у неї загорілися:
— Правильно, Юленько! Буде! Якщо вони ростуть у наших лісах, якщо вони викликають у нас радість, значить буде про них така тема на сьогоднішньому екзамені!
В школі відчувалася та атмосфера хвилюючої урочистості, в якій розпочався перший день екзаменів. Усі в святкових убраннях, у педагогів поблискують на грудях ордени, і всюди в класах, у коридорах квіти, квіти й квіти...
Марійка опинилася серед гомінкої юрби школярів, пройшла довгим коридором до свого класу. Тут, біля дверей, уже чекали початку екзамену її однокласники. І дівчина зрозуміла, що не тільки святкові вбрання й безліч квітів створюють у школі атмосферу урочистого свята. Її створює відчуття дуже важливої події в їхньому юнацькому житті. "Головне,— подумала Марійка,— що це не тільки екзамен перед учителями, не тільки звіт самому собі. Це — звіт перед народом, який кров’ю завоював їм, своїм дітям, право вчитися в школах-палацах..."
Марійка розмовляла з подругами, жартувала, проте десь глибоко в серці непомітно проснувся неспокій. Напевне, на неї вплинуло сьогодні нервування Варі. Учениця мимоволі подумала, що й справді можна наробити помилок у письмовій роботі, та й тема може трапитись така важка, що її не подужаєш і за п’ять годин. Вона заспокоювала себе, що тема ж буде не одна, а цілих три — обирай, яка тобі найбільше до серця.
Підійшла збуджена і метушлива Ніна, схопила Марійку за руку:
— Я така рада, така рада! Вчора я розмовляла дома про тебе!
— Що ж саме? З ким?
— З папою, з мамою. Марійко, після випускного вечора ми їдемо на дачу! Власне — я і мама. Батько приїде пізніше. І от я запрошую тебе... Просто буду гніватись на тебе, якщо не поїдеш з нами на літо. Звісно, запрошую вас обох — тебе й Варю. Марійко, Мавко, ти не знаєш, яка там краса! Дача стоїть над обривом, у саду. Внизу — ріка. Будемо втрьох купатись, загоряти, потім — човен... Одним словом, треба ж набратися сил перед вступом до інституту. Нас, як медалісток, приймуть без іспитів. Ти теж так думаєш?
Марійка розсміялась:
— Мені страшенно подобається твоя впевненість, Ніно. Так і треба! А що ж — сумніватись? Руку? — гукнула вона жартома.— Будемо медалістками! Вирішено?
— І підписано!
— Дозволь, Ніночко, тільки не все підписано. Я не можу поїхати на дачу.
— Мавко! Ну як це так? Чому?
Ніна була щиро засмучена.
— Ти знаєш, Маріє, що це для мене удар! Я вже такі плани побудувала, так розмріялась... Не хочу й слухати!
— У мене серйозна причина. Ні, зараз не можу говорити — яка. Але не поїду.
— Яка ж? Лишишся на все літо в задушливому місті?
— Що ж, так треба. Люди живуть у місті і влітку. У нас є парки, сади... Ну, а Варя без мене теж, певно, не поїде. Хай це тебе не вражає так прикро, я сердечно тобі вдячна, Ніночко, але — не можу!
Хоч як заспокоювала Марійка Варю Лукашевич, але потай тривожилась за неї більше, ніж за себе.
Їхні парти стояли поряд.
— Мені буде веселіше,— сказала Варя,— хоч і знаю, що ти не напишеш за мене твір.
...І знову ці напружені хвилини чекання, ця глибока тиша, коли входять члени екзаменаційної комісії і весь клас встає й застигає.
Кожен учень сидить за окремою партою, перед кожним уже лежить зошит, а на першій сторінці у верхньому кутку синіє штамп школи. Так, ця письмова робота — важливий документ, вона ввійде складовою частиною в атестат зрілості.
Олег Денисович оголосив теми екзаменаційної роботи і записав їх на дошці.
Перша тема... Друга...
Серце Марійчине швидко застукало від радості за Варю. Другою темою було: "Образи комуністів і комсомольців у романі Миколи Островського "Як гартувалася сталь".
Якраз учора вона допомагала Варі характеризувати Павла Корчагіна і Федора Жухрая. Недавно Варя вдруге перечитала роман, це була її улюблена книга.
Вона глянула на подругу, їхні погляди зустрілись. Марійка непомітно показала Варі два пальці й запитливо підняла брови.
"Так, так,— кивком голови відповіла Варя, — беру другу тему".
— Третя тема вільна,— оголосив Олег Денисович. Він прочитав, а потім написав на дошці:
Я буду старатись достойно й сміливо,
Правдиво і чесно народу служить.
(Лебедев-Кумач)
Настала хвилина першого роздуму. В зошиті вже виведено чіткими літерами:
Екзаменаційна робота з російської літератури на атестат зрілості учениці 10-го класу Поліщук Марії Климентівни.
А теми ще не обрано. Хочеться написати про Павку Корчагіна, такого знайомого, близького... Про хворого письменника, прикутого до ліжка... Вже складається план твору і мимохіть виникає речення: "Бувають у житті подвиги, а буває життя, як подвиг..." Марійка й сама не знає, звідки це. Чи, може, вичитала колись, чи придумала зараз.
Але інша тема вабить ще більше. "Правдиво і чесно народу служить".
І враз хвилюючим потоком нахлинули дорогі, рідні образи. Постає перед очима горда, світла Зоя. Капітан Гастелло скеровує палаючий літак на ворогів. Виникає в уяві пам’ятник молодогвардійцям у Краснодоні, і на чорному граніті сяють золотом прекрасні слова:
И капли крови горячей вашей,
Как искры, вспыхнут во мраке жизни.
И много смелых сердец зажгут
Безумной жаждой свободы, света!
Марійка відчуває, як гаряча хвиля підносить її, і так згори бачить вона від краю до краю неосяжні простори рідної країни. І вже рядок за рядком складає вона план твору в полоні образів, уявлюваних картин, сповнена то гнівними, то зворушливими почуттями.
Батьківщино моя! Що є могутніше від твоїх гірських хребтів, суворіше від тайги твоєї, прекрасніше від твоїх пшеничних ланів? Багатолюдні й чудові твої міста, повноводні ріки твої, сині твої моря й океани, розкішні плодородні сади. Але найцінніше в тобі, дорожче за всі скарби — твій чудовий народ-богатир!
Так почала Марійка свій твір.
І коли згодом його читали члени екзаменаційної комісії, вони запитували себе: "В чому річ? Здається, що все таке знайоме, і вже десь написано було і про повноводні ріки, і про сувору тайгу, а от прочитаєш твір цієї учениці, і хочеться ще раз його перечитати, і стиснеться серце від хорошої, радісної гордості за наше юне покоління!"
Марійка працювала напружено, вдумливо, іноді викреслювала написане і знову писала, одні слова замінювала іншими, робила численні вставки, дописувала речення над рядками і збоку, і незабаром її чернетку, крім неї самої, мабуть, не прочитав би ніхто на світі.
Вона писала про Пушкіна і Гоголя, про Шевченка і Чернишевського, про Герцена, який поклявся на Воробйових горах усе життя своє служити народові.
"Іноді дивуєшся,— писала Марійка,— як міг Гоголь, живучи в Росії городничих і собакевичів, як він міг говорити про те, що настане час, коли "Європа приїде до нас не за купівлею прядива й сала, але за купівлею мудрості". Яка ж могутня сила викликала в його серці таку палку віру в світле майбутнє Росії? Любов — назва тій силі. Любов до своєї батьківщини, до її талановитого народу. І весь свій блискучий літературний хист віддав великий письменник служінню Вітчизні".
Марійка писала, не відриваючись од роботи. Тільки час від часу вона піднімала голову і занепокоєно поглядала на Варю. Що в неї? Як її твір?
Проте Варя зосереджено писала, мабуть, усіма думками заглибившись у роботу. "Ну й гаразд, усе добре, даремно вона так хвилювалася",— з ніжністю думала Марійка про подругу.
Клас потроху порожнів. Учні здавали роботи й виходили.
Одною з перших закінчила роботу Ніна, трохи згодом подала і Юля Жукова. Виходячи з класу, вона озирнулась і непомітно кивнула Марійці: кінчай, мовляв, швидше!
Але Марійка не поспішала. Робота була майже написана, лишилось тільки придумати закінчення.
"І сьогодні на екзамені на атестат зрілості я з хвилюванням обрала тему "Я буду старатись достойно й сміливо, правдиво і чесно народу служить", бо вона висловлює заповітне бажання кожної дівчини і юнака нашої країни. Спасибі тобі, мудра партіє! Спасибі тобі, народе мій! За все спасибі: за нашу сонячну юність, за любов і ласку, за відкриті перед нами світлі дороги, за те, що, тримаючи в руці "молоткастий" радянський паспорт, ми можемо з гордістю повторити слова великого поета:
Читайте,
завидуйте,
я —
громадянин
Радянського Союзу".
Марійка ще раз переглянула чернетку, переписала твір начисто і, підійшовши до столу, хотіла покласти зошит, але Олег Денисович узяв його з Марійчиних рук.