Там сильне склепіння, і буде безпечно. Ми туди зараз повиносимо з хати що цінніше й небагато забирає місця. ' Олексій каже:
— Я піду подивитись, що в городі діється.
Небезпечно тепер по городі ходити, там тепер така глота, що не дай Боже! Тебе там роздавлять.
Таки піду, батьку, не видержу. Може, мені вдасться при такім розгардіяшу перейти вал та перескочити мур. Я вже тут багато дечого побачив і довідався, буде що гетьманові розказувати. Спасибі вам, панство, за хліб-сіль, за щиру гостину...— Він поцілував старих у руку, попрощався з усіми.
Хай тебе господь супроводжає, коли так наперся йти. Поздоров від нас усіх пана гетьмана і скажи, що ми його, мов спасителя, вижидаємо.
Олексій вийшов тайними дверима і пішов на ринок. Тут було ясно, мов удень. На вежі ратуші товпилися люди. Народ бігав, мов мурашки, коли їх кийком розпорпаєш. На дахах сиділи люди з гаками і довгими жердками й гасили падаючі іскри, а горіючі куски скидали вниз. Деякі будівлі вже горіли... Та в цій цілій роботі не було ладу. Кожен робив те, що вважав за добре для себе. Олексій пішов до західного муру. Переходив попри кафедру. Тут гули органи і лунав тривожний жіночий спів. Вийшов з другими на мур і побачив те пекло, якого лиш догадувався. А те, що побачив, переходило його уяву: одно огненне море без острівця, без прогалини, навіть жива деревина горіла; мов смолоскипи.
Понад пожарищем літали налякані птиці, прощаючись з своїми гніздами.
Та тут не можна було довго устояти, бо вітер навівав горяччю, що дух захапувало і парило лице.
Олексій зіскочив з муру і втікав зі стисненим страшним болем серцем. Перейшов попри Галицьку браму і подався до арсеналу... Він загадав дістатися тепер до бернардинського! кляштора і роздивитися, що тут робилося. Ця сторона міста була найменше загрожена і від пожару, і' від козаків, бо її обороняв могутній кляштор. У тім куті стрінув якесь рондо. Старшина розумів трохи латину, і Олексій просив його, щоб поміг перебратися через мур до кляштора. Його прислали сюди за ділом, а йому як монахові невільно поза муром кляштора ночувати.
Старшина повірив. Показав, де можна через мур перелізти.
Олексій переліз через мур один і другий, перейшов вал і побіг під хвіртку кляштора та застукав до неї.
Хто там? — запитав дверник.
Frater minor е regula saneti Bernhardi Заскрипів у замку ключ, відчинилася хвіртка. Олексій
опинився на кляшторнім огороді.
— Ти звідкіля írater?
Йду із Замостя від князя Яреми Вишневенького,— каже по-латині.
Ти не знаєш польської мови? — питає дверник по-латині собі ж.
Не знаю, я нетутешній. Моя вітчина Флоренція. В Замостя привіз мене князь Замойський, і я там учителюю в конвікті. Сюди я пішов добровольцем, бо кожен боявся на таке пускатись.
— Ходім до гвардіана2.
Ксьондз-гвардіан сидів якраз у рефектарі3 при вечері. Було тут, крім монахів, багато шляхти, котра почувалася тут безпечніше, як у городі,' котрий вважали за пропащу позицію. Врешті тут давали краще їсти, а там, може, прийдеться незадовго їсти конятину.
Олексій увійшов сюди, вклонився з порога і привітав голосним:
— Laudetur Jesus Christus! Pax huis domu!4 Підійшов до гвардіана і поцілував його пухленьку руку.
Він помітив, що тут ні раз не бентежились тим, що в городі діялось. Тут, очевидно, за тими кріпкими мурами почували себе всі безпечними.
Хто ви, фратер? — спитав гвардіан, придивляючись йому пильно. Олексій говорив по-латині:
Отець Анаельмус із Замостя.— І став говорити усім про своє посольство.
— Де тепер князь Ярема?
1 Менший брат з ордена св. Бернгарда (так називають себе бернардини).
2 Ігумена.
3 їдальні.
4 Слава Ісусу Христу! Мир дому цьому! (Лат.)
— То невсипущий чоловік, дуже тепер у нього праці, бо ладить велике військо і саме прислав мене сповістити ваші милості, що незадовго прийде на поміч. Коли б лише ще тиждень город видержав, то Хмельницький матиме війська князя на спині. Князь велів вам сказати, що як лише ворог заметушиться і стане уступати, городянам треба негайно зробити вилазку і взяти його у два вогні. Я чслуга божий не розумію воєнного діла, я лише передаю слова його милості князя, а вашмосці як воєнні люди вже знатиме, як це зробити. В городі вже про це знають від мене...
Зараз запанувала між приявними велика радість. В тім убогім обідранім монаху бачили усі вістуна недалекої побіди. Олексій помітив, що йому повірили, і тепер не грозить йому нічого, і що~тепер не дуже-то будуть йому заглядати в зуби. Він знав, що в такій біді людина повірить легко у те, чого собі бажає.
Чи князь багато війська вже зібрав?
Коли я виходив із Замостя, то було ЗО 000. Тепер уже, певно, буде більше, бо я виходив перед десятьма днями. Князь рахував на п'ятдесят тисяч добірних жовнірів, найбільше німців. Всі там дивувались, звідкіля у князя стільки грошей узялось, бо всі знали, що князь на Україні усю свою фортуну втратив і вийшов худопа-холком.
Пани знали добре, звідкіля у нього гроші бути. Знав це й Корнієнко, бо довідався від Красовського. Один шляхтич каже:
— А злі язики щебетали, що князь утік з грішми у Польщу, а він що обіцяв, то і додержить.
Корнієнко попросив, щоб цю фразу перекласти йому по-латині, бо як чужинець, польської мови не розуміє. І<оли це почув, зараз дуже схвилювався.
— Хто посмів такого доброго католика, яким є князь, у такім плюгавстві обвинувачувати, щоб він міг недодержати даного слова? Я не знаю другого такого чесного чоловіка, як князь, на світі. Який він примірний католик, як не любить шизматиків і коли ще упорається з тим люципером Хмельницьким, то, певно, всіх вигубить і тоді в цілій Польщі буде одна віра — римсько-католицька.
Олексій говорив палко і плавно, начеб боронив найкращої справи. А князя Ярему він знав дуже добре і що говорив про нього, то все була правда.
Всі йому повірили. Пани раділи, що незадовго скінчиться облога і вони повернуть до своїх маєтків, а міщухи мусять засоромитись, що посміли помовляти таку шляхту о нещирість.
А що ти, фратер, робив у Замостю?
Мене привіз з Флоренції князь Замойський до свого ліцея вчити латини.
А як же ти фратер перекрався сюди через купи
ворогів? ,
— Лише чудом Божим. Мене супроводжав святий Ян з Дуклі, оскільки мені відомо, ваш патрон (він це чув у костьолі на казанні), до котрого я особливо молився. Я перекрадався безлюдними місцями, бо мене остерегли, що небезпечно попастися в руки населенню, котре скрізь шизматицьке, а католики повтікали. Ночував я в полі або в лісі на деревині, живився лісними овочами і корінцями. Не раз було таке, що переїхала попри мене татарська стежа, а я пересидів під кущем або перележав у траві, і їх засліпило, що мене не побачили...— Він замовк і дивився в стелю, начеб справді побачив там святого Івана з Дуклі і до нього молився, бо шептав стиха.
Настала тишина, гвардіан шептав молитву, всі хрестились.
— Як же ти, патер, міг так у голоді йти такий світ? — питає один грубий шляхтич, по котрого статурі можна було пізнати, що голод для нього — найбільший ворог.
Олексій прокинувся з задуми.
— Це зробила вправа. У нас в монастирі в Італії монахи дуже заховують монаший устав і вчаться в видер-жимості, в постах, в молитві і невигодах. Такі проби мусить кожен із нас перейти ще в новіціяті бо коли не те, його з монастиря як недостойного видалюють. Нетерпеливий ніколи добрим монахом не може стати.
Шляхта поглядала з усмішкою на тутешніх монахів того самого уставу святого Бернгарда, по котрих зовсім не було видно, щоб у таких чеснотах надто вправлялись.
Аж тепер нагадав собі гвардіан обов'язки господаря і наказав пришельцеві принести їду. Та патер Анзельмус їв дуже скромно, не брав м'ясних страв, хоч того дня не було посту.
Опісля гвардіан прикликав одного братчика і шепнув йому в ухо, і той повів Корнієнка в келію на супочинок, бо всі признали, що йому треба відпочити.
Опинившись тут, Олексій відітхнув свобідно. От, слава Богові, якось досі щастило. Ще тут придивиться, а потім перескочить через мур та й до своїх. Поклавшись у "постіль, довгенько не міг заснути. Страхіття того дня, які
1 Між новиками (лат.).
бачив, не дали йому спокою. При тім він обдумував, як йому завтра поводитись, що йому робити? Треба знову пускати туману, та він це потрапить. От так, начеб грав роль у якій містерії. Та що би було, коли б бернардини заставили його службу Божу правити? Таж він показував себе вже патром, бо й гуменце на голові дав собі виголити. Служби правити він не вміє, і тим, певно, би себе зрадив. Він не був певний, чи такі гуменця на голові мають лише священики, чи й братчики теж? Він скаже, що має в тому як перешкоду уставу, щоб не правив, і йому того не можна, поки не висповідається. А як скажуть сповідатись? То й висповідається й скаже, що вбив чоловіка, а того священикові невільно робить. Якось воно буде!
Рано прокинувся, помоливсь і пішов до рефектаря снідати. Тут знову розказував шляхті про князя Ярему, про його подвиги на Україні в справі католицтва і гоніння православ'я та величав його. Про службу Божу ніхто йому не згадав. На те не було часу, бо в кляшторі стільки було народу, що монахи мали з тим багато роботи, а Олексієм ніхто не турбувався. З того він користав, ходив усюди, придивлявся до всього. На його думку, кляштор був сильною фортецею і нелегко прийшлося б її взяти. Зайшов аж на башту дзвіниці і бачив руїну вчорашнього пожару. Від пожару врятувала Львів сильна злива, яка пішла вночі. Помочило в городі криші, пригасило пожар на передмістях. Ціле галицьке передмістя вкрилося густим гризучим димом, що вижирав очі, не давав дихати. Димом заносило аж до города, а з ним і немилий сморід зі спалених трупів людей і звірят. Нещасні погорільці сновигали по пожарищі, шукаючи чого, чим би поживитись. Чимало їх дісталося до кляшто-рів за валами і на Високий замок, перейшло їх багато ще й на краківське передмістя. А біднота не знала вже, що робити, а як не було вже сили лазити, лягала під валами города й дожидала з резиґнацією кінця.
Це варварське божевільне спалення передмістя ні в чім не поправило, а, скоріше, погіршило становище міста. Подумати лише, що ті запаси харчів, які люди зібрали під осінь, були б тепер дуже придались, а це пішло з димом. Городові загрожував голод, бо припасів не придбано, а тепер, коли Львів був з усіх боків щільно замкнений, нізвідки було поживи добути.
Тепер пізнали райці, що зробили велику дурницю, ну й, як усе було в таких випадках, шукали за винуватцем.
Ніхто не хотів до вини признатись.