Сторож впустив його як старого знайомого й лишив тут самого.
Боже, в що можна обернути красу і велич! І як можна зганьбити найкращі людські надії й людські пориви! Боже...
Петро сидить, схиливши голову на руки, й журба та жаль обступає його. Яка мерзость! Яке запустіння! А тут же не тільки "чаділа пласка любов всеімперського міщуха", тут цвіла й інша любов, справжня, велика любов, і цвіли інші серця.
Ми дзвіночки, лісові цвіточки,
Славим день, славим день...
Чорна пляма, накладена новими інженерами й будівничими людського щастя (офіційного щастя), брутальна і немилосердна, заступила світ. Петро не хоче дивитися на неї й заплющує знову очі; очі уперто дивляться внутрішнім зором, не хочуть примиритися з чорною плямою, уперто ігнорують і не визнають її, стирають її геть — нема! — і перед ними знову горить, вічно горить і вічно горітиме, той тріумфальний крик душі, воскреслої з мертвих:
Яка краса відродження країни!!
Ще рік, ще день тут чувся плач рабів!..
Так. І ніяка пляма не в силі того замазати, не в силі заступити цього тріумфу, скропленого людською кров'ю сміливих і дерзких навіть вже після того, як було накладено цю брудну мертву пляму... І прийде час — він ударить блискавицями, розсиплеться громами, спаде дощами буйними й стане райдугою через усю землю...
Петро сидить з приплющеними очима й посміхається... Скільки, скільки їх є по світах, що в їх серцях ще тліє та іскра, ще дзвенить той тріумфальний крик рабів, які раз спробували не бути рабами! І скільки сердець ще горить, запалених від цього смолоскипа... Блукає посмішка по обличчі, йде слідом за мандрівними думками...
Це було зворушливо й смішно з тим магічним підписом, що ствердив лет людської душі, — "О. Олесь". Хто він? І який він? Всі були залюблені в це невідоме ім'я. Всі дівчатка й хлопці, що називалися Сашками, Олександрами і навіть Олексіями — стали називатися Олесями... І навіть Люся якось умудрилася перейменуватися на Олесю... Ціла епідемія Олесів!!.
А думка лине до всіх розпорошених десь, у яких серце вірить, вірить...
Багато пропало, багато заблудило, як ластівок у негоду страшну, і вже не вернуться, але багато їх і летить десь гордим, сміливим летом... безперечно, летять, летять десь!..
В залі холодно, вогко і печально.
В горішні вибиті шиби добивається звук ззовні, десь здалеку-далеку, заблуканий і ледве чутний. Так, ніби бджола заблудила і деренчить у розпачі об шибу... То десь там за мурами, далеко, під сонячним сліпучим синім небом, на шовкових травах і в дібровах шумить... Але чому так тужливо?!. — Петро прислухається до журливого одинокого голосу баритона, що загнався найдалі, перегнавши всі інші звуки, й бархатною ниткою веде мрійну прошву на їхньому далекому тлі, — прошву мужеської пристрасті і смутку...
Я бачив, як вітер березку зломив,
Коріння порушив, гілля покрутив...
Але чому так тужливо?!
І чому він так бере за серце й тягне за собою?
* * *
Гулянка в повному розпалі. В могутньому старезному лісі на крутих берегах ріки, ген по всій довжині і далеко вглиб лісу розташувалася маса народу, ятки з крамом, буфети з горілкою й пивом, і так пивні діжки з кранами на зеленій траві, оточені юрбами пияків, що однією рукою підносили гроші, а другою підставляли кухлі. В кількох місцях на грубих дощаних лавах розташовані оркестри. Помежи віковічними дубами, ясенями та кленами висять довжелезні червоні транспаранти з ударними, "животрепетними", повчальними й моралізуючими гаслами та цитатами, вроді: "СОЛНЦЕ, ВОЗДУХ І ВОДА — НАШІ ЛУЧІПІЄ ДРУЗЬЯ!" "СОЦІАЛІЗМ — ЕТО СОВЄТСКАЯ ВЛАСТЬ ПЛЮС ЕЛЄКТРИФІКАЦІЯ!" "ВПЄРЬОД К КОММУНІЗМУ!" "БДІТЄЛЬНОСТЬ, БДІТЄЛЬНОСТЬ І ЄЩЬО РАЗ БДІТЄЛЬНОСТЬ!" тощо. Транспаранти висять і упоперек ріки, від дуба до дуба на протилежних берегах, — особливий шик! — на довгому-предовгому кабелі. В одному місці, в центрі всієї території маївки через усю широчінь ріки висить транспарант: "ЖІТЬ СТАЛО ЛУЧІПЕ, ЖІТЬ СТАЛО ВЄСЄЛЄЄ, ЧОРТ ВОЗЬМІ! Сталін". Хтось додав "чорт возьмі" від надмірного "усердія", допомагаючи вождеві. Вийшло мудро і динамічно.
Так як їх редагував, мабуть, культпроп обкому, він же й редактор "Червоного Комунара", Страменко, — транспаранти всі написано по-російськи. Інакше й бути не могло. Тут сказався увесь геній "хахла вірнопідданого". І навіть в тім услужливім додатку.
Окремі якісь споруди були на пишному острові, — там ротонда для найкращої оркестри, кольорові великі парасолі, гарний буфет і навіть гарні (привезені) крісла та стільці під напнятим тентом. Там розташувалась еліта суспільства. Острів — це її резиденція маївчана. По острову так само майорять червоні транспаранти, а для відзначення, що це центр довколишнього світу, його часова столиця, — на високій щоглі було пристосовано блискучу дзеркальну кулю (здається, позичену з міського парку). Берег острова заставлений густо гарними човнами, навіть моторовими.
Компанія з Атою й з Павлом хотіла минути острів і проїхати далі, під Доброславівку, але їх угляділи з острова й змусили причалити. Особливо старався завертати човни Страменко; він виглядав іменинником і був уже досить підпилий та надзвичайно веселий. Також на березі стояв Сазонов і Калашников, і всі-всі вельможі, деякі з своїми жінками чи коханками, — і всі завертали човни. Була тут і Людочка Богомазова в екстравагантному купалевому строї. Був і Добриня-Романов з якимись кумпаньйонами, озброєні біноклями (для чого з біноклями?! Ага, щоб бачити краще той берег, до якого можна, докинути палкою!). Страменко теж був з біноклем, цейсівським, військовим, т. зв. "семикратним", в який можна, побачити навіть те, що робиться за тією он далекою горою.
Всі вже були трохи підгулялі (і коли вони встигли!), а чи то так діє вільна природа й позаслужбова ситуація, — панувала досить вільна, панібратська атмосфера...
Кажуть, що перед цим був мітинг, ген там, на тім боці, де рябіє висока трибуна (вже був!) — відкривали свято й виступало головне начальство, а найкраще ніби пописався Страменко, — він говорив про новий побут, про етику й мораль соціалістичну, здорову, а не буржуазну гнилу, про соціалістичну родину й про солідарність світового пролетаріату... А після мітингу начальство переїхало сюди, на острів, зі скромності, щоб не заважати трудящим — і навпаки. Повна свобода всім! Тим більше, що цей острів кілька днів спеціально для скромного начальства обладнувалося. І тепер він — так би мовити, урядова, екстратериторія, фортеця начальства й соціалістичної моралі, едем новітніх пуритан, відмежований від усіх п'яниць по тім боці глибокою водою й страхом, то пак молитовною пошаною.
Аті було чомусь страшенно смішно й страшенно весело, якийсь наглий шибеничний гумор опанував її. Цікаво! Найголовніші равлики! Царі всіх равликів будуть ось тут виступати,— будуть вилазити з мушель і вона буде все бачити, зблизька! Зовсім зблизька! А якщо треба буде, може навіть позичити бінокля! — сьогодні можна — маївка!
Ату привітали всі з такою радістю і щирістю, ніби свою найближчу родичку чи товаришку, й разом з Павлом затягли до гурту найвідповідальніших персон, до найбільших риб. Інших дівчат похапали інші знайомі й незнайомі стовпи місцевого суспільства, розсипаючись в милих репліках на адресу "нашого театру".
Ата сміялася від душі, хоч часом і без видимої причини. А втім, якої ж ще кращої причини для веселого сміху, як ясне сліпуче сонце, милий вітерець, чудесний ранок в міріадах діамантів рос і така знаменита весела компанія равликів!.. Ха-ха-ха!
"Найбільші риби" розташувались "по-пролетарському", зумисне "по-пролетарському", тобто не як удома, а як на маївці, — на величезному брезенті, заставленому наїдками й напитками, і зовсім невимушено... Рогач, наприклад, сидів без піджака, в самій сорочці, з підтяжками наверх, але побачивши Ату, все-таки піджак мусив одягти, — ще, значить не підгуляв. Калашниіков рисувався в самих трусах, пишаючись волосатими ногами. В трусах був і Добриня-Романов, випинаючи своє кругленьке пузце та поблискуючи окулярами. Він погладжував пузце руками й блаженно посміхався. Страменко ще до трусів не розібрався, але був у самій майці, без піджака. Деякі суб'єкти були в шикарних випрасуваних убраннях, в повній формі, але краватки вже в них поз'їжджали набік... Було шумно. Було весело.
Павло упадав біля Ати, намовляючи бути хороброю й не боятися всіх цих "акул", а бути як вдома, — вони не з'їдять, а знайомство пригодиться. Але Ата не потребувала умовляння, — почувалася досить хоробро і зовсім весело, щиро весело. І не мала жодної корисної мети, лише цікавість і шибеничний настрій. А чому б їй справді не загуляти в такому ансамблі?! Хтось наливав для всіх, хтось виголошував тости... Спочатку за Сталіна й за партію... Треба було витягати лице в сувору серйозну, урочисту міну... Потім за речі простіші... Потім "за гарних жінок і ще кращих дівчат"... Ні, робилося справді весело! Ата бавилася. Бувши з природи дотепною й товариською, смішила сусід і сміялась з вдалих їхніх дотепів сама, жваво розмовляла з Павлом і з білявою чепурною сусідкою, досить цікавою особою, недавньою студенткою ІНО, а тепер дружиною чи подругою командира полку... Словом — замаювала.
А Страменко ходив навколо Ати гоголем, із шкіри ліз, щоб чимсь догодити, — так вже упадав і так залицявся!.. "Причепився як реп'ях"... Заводив розумні розмови... Нагадував про візиту до редакції, щось натякав відносно ордена, п'януватим язиком плів якісь нісенітниці, що мали правити за компліменти, а очима просто жер бідолашну дівчину, живцем жер, геть роздягав її тими очима. Аті це не подобалось. Але — що ж зробиш? здурів чоловік...
Ата не зчулася, як і їй в голові зашуміло від випитого вина. Як вона не відбрикувалась, як не хитрувала, а все ж той добрячий Рогач (така слава про нього, як про "добрячого"), досить-таки милий і симпатичний чоловік, присилував, та ще підтримуваний надто енергійно Страменком (що вдався до такої хитрої тактики, до такого посередництва), мусила кілька чарок пригубити, а пару келихів вина й випити... В голові шуміло, і було вже зовсім смішно. Навколо по всьому простору, на всій землі, у всьому ніби світі стояв гул — шуміло свято. Здавалося, що ціла земля закружляла в каруселі...