– У мене цих грошей повні трюми.
Валя гірко посміхнулася: ніколи не мав він грошей. Ні "калимів", ні "лівих" підробітків. Вся Холодна гора знала випадок, коли Тиміш "затопив у пику" піжона з восьмої квартири, який, даючи йому зіжмакану десятку за якийсь там-ремонт, сказав:
– Бери, морячок, або півлітру всушиш, або на машину складай...
Більше ніхто на Холодній горі не насмілювався давати "калима" Тимоші Трояну.
Лєра влаштувала Марту на тій же пошті, де працювала сама. Посадили Марту біля віконечка видачі листів "до запитання". Хороша робота! Сотні людей щодня звертаються до Марти. Багатьох вона вже знає і шукає листи, не вимагаючи посвідчень. Вона бачить щасливі й сумні обличчя, очі, що світяться радістю, вчитуючись в аркушики паперу, і заплакані... Ось цю дівчину – Коваленко Л. Г. – Марта знає ще з осені... Майже щодня приходить вона і з надією питає Марту:
– Нема?
– Нема...
Потім Марта помітила, що вона вагітна.
– Нема?
– Нема, – зітхала Марта.
Дівчина більше не з'являлася...
Інколи надходили й Марті листи: від мами, чи від Асі, чи від Марійки. Та від кого чекала найбільше – не було.
А все Лєра. Якби не вона, то Марта ніколи б не наважилася написати листа Запорожному, так ні ж, ушпинилася: напиши та напиши... І написала, а що – хоч убийте, не пам'ятає Марта. Наче в чаду писала щось про піщаний курган, про ялинки біля ганку... Послала не на Вигонівське лісництво, а в Степовий лісгосп, щоб йому передали... І відповіді нема. Уже минуло чотири дні – і нема...
– Чудна, – заспокоювала Лєра. – За чотири дні той лист і до хутора не дійшов.
– Слухай, Лєро, а що я писала йому, га? – запитала Марта.
– А ти не пам'ятаєш?
– Ні... не все пам'ятаю...
– Він зрозуміє, – заспокоїла Лєра. – Якби я отримала такого листа, то вже сьогодні була б у Харкові.
– Бре...
– Клянусь... Ти ж бачила, що я плакала, коли ти мені читала... І мені щось Петро не пише...
– Позавчора ж був лист, – нагадала Марта.
– А він казав, що буде щодня писати... Я оце вирішила, Марто, коли він повернеться з відрядження, – розкажу йому про все... Бо мені вже набридло ходити в ту... консерваторію і вивчати напам'ять афіші оперного театру... Покине мене Петя, – сумно промовила Лєра.
– Не покине, Лєрко, ніколи. От побачиш! – заспокоїла подругу.
...Лист прийшов з вечірньою поштою. Марта нетерпляче розірвала конверт і похолола від несподіванки: писала Ярина.
"Марто, твій лист, який ти писала Іванові, потрапив до мене випадково. Він абсолютно не здивував мене, бо все, що ти написала, я знаю. Ти сама говорила мені колись на хуторі... Пам'ятаєш? Не думай, що я відьма, що я кричатиму на весь район і рватиму на собі волосся, проклинаючи тебе. Не буду. За ці два роки, що я живу на цьому засланні з Іваном, я багато дечого передумала і пережила. Ти ж живеш тільки своєю давньою дівочою мрією і першим коханням. Я вірю, що ти любиш його, і він, Марто, знає про це, хоч приховує сам від себе. А я відчуваю, бачу, як спалахують його очі, коли хтось згадує твоє ім'я... І ще я знаю, що восени, на твій день народження, він їздив на Овечий і вирізував на стовпчику біля ганку якісь зарубки... Мені все розказала Ганна Карагачева... Ми живемо дружно, але якось холодно, байдуже... Може, в цьому винна я, а може, ти... І він звик до цієї байдужості, чи, може, шукає забуття і душевного спокою в своїй каторжній праці, в цих лісах, які стали для нього всім: любов'ю і горем, щастям і радістю... Я тобі пишу про це, бо й мені тяжко, Марто, бо я теж мушу щось робити, щось вирішувати, бо так далі жити не можна... Тобі добре, бо ти в мріях, хоч і в тяжких, а я в глухому забутому степу. Твого листа я передала Івану. Я не ображаюся на тебе. Ярина Поливана".
Марта зачекала, поки Лєра здасть зміну, і вони разом вийшли з пошти.
– Що він пише? – допитувалася Лєра.
Вони зупинилися біля театру оперети, і Лєра взяла лист. Прочитала й повернула подрузі.
– Що ти скажеш, Лєро?
– Треба подумати. – Лєра йшла деякий час мовчки, а потім сказала: – Вона, ця Ярина, його не любить.
– Не вигадуй, Лєро.
– Якби кохала, то не написала б такого... поміркованого листа. Вона втече від цього нещасного Запорожного і зробить винуватою тебе, – вирішила Лєра.
– Ти божевільна, Лєрко!
– Можливо, але розумна.
Дівчата розсміялися.
Лампочка в коридорі перегоріла і Лєра довго не могла знайти дверей.
– Тимоша, давай світло! – гукнула вона.
– Народ прийшов з роботи! – почувся веселий голос Трояна. – Валю, на бак!
Двері широко відчинилися, і Лєра побачила усміхнене обличчя капітана Рибакова.
– З-звідки ти, Петю? – аж похитнулася Лєра.
– З аеропорту...
– Як бог, – сказав Тимоша Троян. – Свистати всіх на верх!
* * *
Мартиного листа привіз Каїтан і віддав його Ярині, бо Іван десь був у степу. Спочатку вона й не думала читати, зрештою, лист адресовано Івану, але цікавість перемогла.
"Здрастуй, Запорожний! Я ніколи не писала тобі, крім тієї записки. Пам'ятаєш? Ти для мене наче взагалі не існуєш. Я не знаю, чи ти є, чи я вигадала тебе. Але ростуть біля моєї хати ялинки, які ти подарував мені, є піщаний курган і степ, сходжений нами, і ліс, посаджений нами. Отже, ти є. Я тікала від тебе і від себе, коли вже не могла володіти собою. Але не втекла. Я приїхала до Сергія в Харків, ми мали одружитися і виїхати до Німеччини. Я вже було погодилася, але ти не пустив мене, Запорожний. Спасибі, що не пустив, бо я зненавиділа б себе за те, що обманула б Сергія.
Минає п'ять років, одколи я побачила тебе вперше і відчула, що полюбила. Тисячі разів я проклинала це кохання, і тисячі разів я була щасливою. Знаєш?
Мама писала про тяжке твоє життя і про те, як страждає Ярина. І мені хотілося б допомогти вам обом, але я не знаю як. Я пишу це тобі як друг. І тільки. Я хочу тобі допомогти, Запорожний. Напиши – і я стану ланковою, трактористкою, буду садити твої ліси аж до краю землі або пастиму отари з Бериком Джусуєвим. Поклич мене, бо мені тяжко і я не можу дати собі ради. Не будемо боятися бабських пересудів і прокльонів твоєї Ярини. Може, завтра я пошкодую, що написала тобі цього листа, але сьогодні я не могла не написати його, бо мені, як ніколи, потрібна зараз віра в людське щастя і в те, що я не одна на цьому білому світі. Марта".
Ярина не відчула ні обурення, ні ревнощів, лист схвилював її своєю щирістю. Та й читала його не та колишня, трохи самозакохана Яринка, що крутила голови кам'янським парубкам, а жінка, яка вже знала смак гіркого, як полин, настою невлаштованого степового життя. Читаючи, вона вдумувалася в кожний рядок Мартиної оповіді і питала саму себе: "Чи написала б так я?" Ні, чесно призналася Ярина. Отже, є сильніша любов, ніж її, Яринчина. Власне, вона вже й сама не знає, чи любить Івана, чи міркує, як і кожна жінка: дитина мусить мати батька...
Тоді, коли Ярина прибігла до Івана, вислухавши Маринину розповідь про те, що довелося пережити йому в перші роки на Овечому, вона сказала правду, що ніколи не залишить його. Він постав перед нею не в мученицькому ореолі, а в шалі праці і боротьби. У ті хвилини серце Яринки було переповнено любов'ю й гордістю за нього і за його діло. Вона бачила Івана не звичайним стомленим лісничим, а людиною, яка відроджувала Гілею... Вона вірила в це, але...
Але знову почалися будні. Нелегко розставалася зі своєю високою вірою Яринка, вона боронила її від самотніх ночей, від дрібниць побуту, від власних сумнівів і бажань. Та, мабуть, віра була тільки спалахом.
Іван не знав, а вона вже кілька разів складала свої речі, зодягала Михайлика, щоб виїхати з цього степу додому, до людей, до своєї школи, праця в якій тепер здавалася для Ярини найбільшим щастям... Потім вона знову розвішувала плаття на жердці, роздягала сина й виглядала Івана...
Ярина не могла дочекатися Запорожного, щоб віддати йому листа. Вона відкинула геть думку, щоб влаштувати йому сцену ревнощів, скористатися з цього і виїхати з лісництва. Це було б принизливо. Що ж він скаже?
Вона вже спала, коли повернувся зі Степового Іван. Засвітив лампу на кухні.
– Спи, Яринко, я сам підігрію чай.
– Там тобі лист. Я думала, що від мами, й прочитала. Пробач... На столі лежить.
Ярина чекала, що він скаже. Можна було б уже прочитати того листа двісті разів, а він мовчав.
– Зніми чайника, бо розплавиться, – сказала Ярина, щоб нагадати йому про себе.
– А я його й не ставив...
Мовчання.
– Прочитав? – не втерпіла Ярина.
– Прочитав.
– Чого ж мовчиш, згадуєш?
– Згадую.
– Шкода?
– Шкода.
– Чого ж одружився зі мною?
– Бо ти... була.
– І все?
– Хіба цього мало?
– їй, напевно, тяжко. Ти напишеш їй?
– Не знаю.
– Щось треба робити, Іване.
– Щось треба робити...
* * *
Ото правду люди кажуть, що нема більшої біди, ніж лиха жінка й тісні чоботи. Ну, з жінкою ще можна помиритися, а що ж робити з цими клятими чобітьми? І хром добрячий, і ранти є, а тиснуть так, що ступити не можна. Правий ще нічого, а лівий, чорти б його взяли, мабуть, до крові ногу роз'ятрив. А коли купляв на базарі в Рибальському, то наче по мірці були. На радощах забув свої старі чоботи біля рундуків, а тепер хоч плач. Уже кілометрів сто відміряв – думав, розтопче – куди там! Наче вони з бляхи викроєні... О, вже й правий почав муляти: задник натирає давню рану. Хоча б до села чи до якого хутора дошкандибати, віддав би ці чоботи й за будь-які шкарбуни. Та нема села. Степ та степ.
Можна було б і в старих прийти додому, думав собі чоловік, так хотілося ж, щоб хоч якийсь фасон мати. Якщо чоботи на тобі нові, хромові, то й вигляд інший. Одразу люди побачать, що ти не зайда, а чоловік хазяйський, бо не кожен ходить у будень у хромових чоботях.
Чоловік вийшов на розбиту машинами дорогу й сів на узбіччі. Земля була вогка й холодна – не встигло ще прогріти її сонце. Що ж, і не так ще було, вирішив чоловік і скинув чоботи, витягнув закляклі ноги, наче на світ народився. Потім онучею витер до блиску хром, зв'язав чоботи за вушка, перекинув через плече й пішов далі. Хай краще ноги заклякнуть від холоду, ніж мучитися в тих недомірках.
На дорозі показалася машина. Чоловік підняв руку. Шофер пригальмував.
– Це дорога на Овечий? – спитав чоловік, поправляючи лямки речового мішка.
– Нема тут ніякого Овечого, – чвиркнув крізь зуби шофер.
– Як нема? Хутір був...