Його щоденна нервова напруженість набагато вища, ніж та, яку відчувають народні депутати і державні посадовці. Але народний обранець і чиновник вважають, що вони за свої "труди" заслуговують на особливий статус зі щомісячним нарахуванням стовідсоткової надбавки за інтенсивну роботу, із безкоштовними путівками і підвищеними пенсіями, а працю вчителя вони помічати не хочуть. Результат роботи чиновників ми бачимо — зруйнована економіка, політична криза, корупція — і вже знаємо, яку величезну справу зробив для держави Учитель. Час правильно розставити акценти. Піднімімо ж нарешті наших наставників юні на ту висоту, на яку вони заслуговують, і вони піднімуть державу.
Бідність — не гріх, а велике приниження
Бідність і багатство — протилежні, але нерозлучні поняття, як і ніч і день, добро та зло, сум і радість. Без бідності важко зрозуміти, наскільки ми багаті, а без багатства — наскільки бідні. Більшість соціологів схиляється до того, що ці два поняття відносні. Бідність в Україні бідніша за бідність у США і країнах ЄС, зате, мабуть, багатша за бідність у Сомалі, Ефіопії чи Гондурасі. Люди можуть бути бідні за стандартами економічно розвинених країн і заможні за стандартами країн, що розвиваються. Звісно ж, донецький бізнесмен, народний депутат України, власник футбольного клубу "Шахтар" Ринат Ахметов зі своїми кількома мільярдами доларів — бідняк у порівнянні з засновником корпорації Microsoft Біллом Гейтсом, багатство якого становить понад 56 млрд дол. Тобто є люди багаті, дуже багаті і вкрай багаті. За такою ж шкалою класифікуються і бідні. Та все ж має бути межа, за якою відносна бідність закінчується і починається бідність абсолютна. Українська народна мудрість намагалася зафіксувати найнижчий життєвий рівень із допомогою прислів'їв та приказок. Наприклад: "Ні кола, ні двора, один сіренький коток та на шиї мотузок" або "Ні хліба куска, ні солі дрібка, ні страви ложки, ні води трошки". Сучасні соціологи визначають її так: "Бідність — це неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству протягом конкретного періоду". "Бідні — це люди, які не можуть відтворювати не лише соціальні, а й свої фізичні потреби", — вважає директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін. Згідно з офіційними даними, показник відносної бідності в Україні протягом 2010-2014 років становив в середньому 26,4-28 відсотків (12-14 мільйонів громадян), в сільській місцевості — 36,8 відсотка, а рівень крайньої, або абсолютної бідності, — 13,6-19,9 відсотка. Це чи не найвищі показники у Європі."Як же утворюється бідність?". Насамперед унаслідок пограбування слабших сильнішими та неефективної соціальної політики. Проте в Україні рівень визискування людей набув характеру геноциду. Такий показник, як розмір частки заробітної плати у структурі собівартості виробництва продукції, є не просто техніко-економічним, а й соціальним, бо фактично визначає рівень експлуатації у суспільстві. Тобто чим нижча частка заробітної плати, тим вищий рівень експлуатації. Так от, в Україні частка заробітної плати в структурі валових витрат становить усього 12-15 відсотків, тоді як у розвинених країнах світу — 35-60 відсотків. За радянських часів цей показник становив 33 відсотки. Згідно з даними Міжнародної організації праці, середня заробітна плата українців 2015 року становила 4299 грн (174 євро). В той час як у Польщі, Словаччині, Чехії — близько 1000 євро, навіть у Румунії — 450 євро. 2015 року мінімальна заробітна плата в Україні впала до 51 долара, тоді, як до 2013-го вона становила 150.
Дехто із соціологів твердить, що частка заробітної плати в собівартості продукції аж ніяк не може бути вища, бо в Україні дуже низька продуктивність праці, велика енергозатратність і таке інше. Але ж усе це не заважає власникам підприємств одержувати надприбутки. Вони не витрачають оборотні кошти ні на інновації, ні на соціальну сферу, ні на збереження довкілля, ні на перепідготовку кадрів, лише на самих себе любимих. Маючи рентабельність виробництва 100-1000 відсотків (менше буває лише в АПК) та одержуючи мільйонні прибутки, вони встановлюють своїм працівникам заробітні плати на рівні, який визначився на внутрішньому ринку праці. А він, той рівень, є найнижчим у Європі. Робоча сила у нас найдешевша не тому, що вона і справді найменше коштує, а тому, що такою її зробили роботодавці. Тобто фактично існує злочинна змова роботодавців проти людей найманої праці. Причому провідна роль у цій змові належить державі, бо заробітна плата на приватних підприємствах визначається, виходячи із мінімальних заробітних плат, які періодично встановлює держава. Переважна більшість людей погоджується на такі умови праці за принципом: "Краще синиця в руках, ніж журавель у небі", тобто краще хоч якась копійка, ніж нічого. Бо в їхній пам'яті ще зберігся жах голодних 1990-х, коли підприємства та установи місяцями, а то й роками не виплачували своїм працівникам заробітні плати. Немає сумніву, що в такий спосіб нові господарі життя, так звані "прихватизатори", виховували для себе робочу силу, яка за своїм становищем і психологією нічим не відрізнялася б від рабів. Чи були такі люди, які не погодилися грати за цими правилами? Були. І немало. Але всі вони (понад 7 мільйонів) опинилися за кордоном у ролі остарбайтерів. Зверніть увагу, що ні держава, ні роботодавці і пальцем не ворухнули, аби їх затримати. А навіщо? Якщо дефіцит робочої сили можна компенсувати за рахунок мігрантів із Китаю, В'єтнаму, африканських країн. Їм можна платити ще менше, і до того ж вони байдужі до політики.
Проблема нелюдської трудової експлуатації в Україні — як більмо в оці. Її не приховаєш, бо вона визначається з допомогою конкретних цифр. Але українські політики звертаються до цієї теми дуже рідко, лише в крайніх випадках, коли дуже припече, а якщо бути точнішим, коли на кін поставлено перемогу на парламентських чи президентських виборах. Така забудькуватість пояснюється дуже легко: 90 відсотків народних депутатів — великі роботодавці, для яких збільшення частки заробітної плати в структурі виробничих витрат дорівнює смерті, бо, відповідно зменшаться їхні надприбутки.
Як не дивно, проблему боротьби з бідністю на урядовому рівні вперше порушив 2007 року Віктор Янукович, звісно ж, це було перед достроковими парламентськими виборами. На розширеному засіданні колегії Мінсоц— праці він зауважив, що частку заробітної плати в собівартості продукції слід поступово збільшувати не лише задля підвищення життєвого рівня населення, а й для того, щоб розширити джерела надходжень до Пенсійного фонду. Все дуже просто: чим більша зарплата в людей, тим більші пенсійні внески. Від цієї новації було б добре і найманим працівникам, і пенсіонерам, і державі. Вочевидь, мали б від цього користь і роботодавці, бо більші зарплати і пенсії спричинили б споживчий бум, відтак — бурхливий розвиток економіки. Проте революційна теза В. Януковича не мала розвитку, не втілилася в урядові та законодавчі рішення, ніде більше ним не висловлювалася і згодом забулася.
Вдруге ця проблема сплила в грудні 2007 року, коли до Верховної Ради було подано законопроект №1172 "Про внесення змін до деяких законів України", авторами якого були народні депутати К. Ващук та О.Зарубін— ський. Проект пропонував законодавчо визначити мінімальну частку заробітної плати в структурі собівартості продукції на рівні не нижчому за 30 відсотків. У червні 2008-го під час розгляду у першому читанні цей документ із тріском провалився. "За" проголосували лише 49 народних депутатів із 445 присутніх у сесійному залі: два від Блоку Юлії Тимошенко, 27 — від КПУ і 20 — від блоку Литвина. Зважаючи на склад парламенту (90 відсотків роботодавців), ця законодавча ініціатива практично не мала шансів, проте додала комуністам і "литвинівцям" іміджу захисників пригнобленого народу. Прикметно, що ні ті, ні другі, ні треті протягом півтора останнього року до цієї ідеї більше не поверталися. Не піднімали їх на свої прапори і кандидати в президенти під час останніх перегонів. Бо, мабуть, спонсори(роботодавці) не веліли їм цього робити, мовляв, погралися у народолюбців — і досить.
Проте стверджувати, що влада геть забула про проблему боротьби з бідністю, було б неправильно. 26 лютого 2010 року президент України підписав указ №274 "Про невідкладні заходи з подолання бідності", яким зобов'язав уряд протягом трьох місяців розробити проект загальнодержавної програми подолання та запобігання бідності в Україні на 2010 — 2015 роки. Мінпраці розробило її у визначений строк. Проте зміст цього документа обурив не лише опозиціонерів, а й Федерацію профспілок України, котру не запідозриш у нелояльності до влади. Лідери ФПУ у зверненні до Президента України назвали проект набором порожніх гасел, які неспроможні забезпечити реалізацію завдань, передбачених його Указом. На думку профспілок, цей документ вийшов такий сирий і недосконалий через те, що Мінпраці проігнорувало їхню пропозицію створити тристоронню робочу групу по доопрацюванню проекту закону України "Про затвердження Загальнодержавної програми подолання та запобігання бідності в Україні на 2010-2015 роки", включивши до неї представників Спільного представницького органу всеукраїнських профспілок та профспілкових об'єднань.
Даремно апелювали профспілки до президента як до найвищої інстанції. Ця програма просто не могла бути конкретною та узгодженою із соціальними партнерами. Бо якби вона була розроблена за стандартами Міжнародної організації праці із вказанням конкретних законів і постанов, які слід ухвалити, з визначенням соціальних завдань та механізмів їх досягнення, то цей документ одразу вступив би у суперечність із курсом так званих економічних реформ, що полягають у закручуванні соціальних гайок. Якби влада і справді хотіла боротися із бідністю, то у бюджеті протягом 2010-2015 років передбачила б кількасот мільйонів гривень на підтримку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів та сільськогосподарського дорадництва, котрі своєю чергою могли надати дієву допомогу сільській бідноті, не намагалася б знищити малий та середній бізнес, переглянула і затвердила б нову вартість споживчого кошика, яка не переоцінювалося з 2000 року, і відповідно до цього збільшила б розміри прожиткового мінімуму і мінімальної заробітної плати.