Стефан Лучка – заступник голови;
10. Кирило Григор – заступник голови.
Безперечно читальня тих часів була центром культурного відродження села. Тепер прослідкуємо фрагментарно за долею тих нащадків, що засновували читальню. Їх діти і внуки мимохідь були залучені до просвітницької діяльності, які тим пишалися і відчували свою перевагу над ровесниками.
Для наглядності зупинимося на перших п'яти прізвищах засновників читальні. Отець Ганкевич виховав шестеро дітей. Два сини воювали в УГА. Один з них Йосиф – загинув на фронті. Дівчата повиходили заміж і покинули село. Сім'я Ганкевича приваблювала студентів Львова і дітей інтелігенції з прилеглих сіл. Одна із дочок вийшла заміж за Сидора Голубовича, політичного діяча ЗУНРу. Помітного сліду в долі чи навіть пам'яті села сім'я Ганкевича не залишила, а жаль.
Друга родина Чигринових таки залишила помітний слід. Голова громади Іван посприяв утворенню в селі читальні "Просвіта" і зібрав у перші дні діяльності 100 злотих на бібліотеку при ній. Його внук названий теж Іваном, виховувався на тих книжках. У 1940 році маючи неповних 19 років він став членом ОУН,Іван не заплямував у своїй революційній діяльності підпільника роду Чигринових. Такою була і його сестра Анна. Депортація сім'ї в Сибір не зломила їх .
Чи такими патріотами будуть правнуки Івана Чигрина? (Прізвище Чигрина записано через "е" в доповідній записці від Деренівської Управи) Побачимо...
Третя сім'я Тихоліза Івана. Його син Микола Тихоліз, у свої 19 років став воїном УГА, виховав сина Івана, що в молодості теж вступив у ряди допоміжної чоти патріотів. Про особливу роль у визвольних змаганнях за побудову української держави Тихоліз Теклі описала з любов'ю викладач Львівської політехніки – Софія Пістун.
Доля четвертої сім'ї – Миколи Вовчка стає найбільше трагічною. Його внук Василь був найбільш освіченим у селі ї заснував осередок ОУН. Він загинув у нерівному бою за волю України як член районного проводу ОУН. Дочки його виховувалися без батьківського тепла у свєї тітки. В дитинстві вимушені були називати мамою свою тітку. Тепер вони проживають за межами Тернопільщини, та зберегли добру пам'ять про рідних і названих батьків.
П'ята сім'я, – Прокопа Кравчука є однією з найстаріших у селі. Його син Микола в молодості воював у лавах Галицької армії. На долю внуків – Теклі і Степана випала теж тяжка доля. З дитячих літ вони захоплювалися патріотичною літературою з бібліотеки дідової читальні й стали безкомпромісними націоналістами, пов'язавши своє життя з товаришами підпільної організації ОУН. Степан у 15— річному віці став членом "Юнацтва" ОУН. У 1944 році став активним членом воєнізованої сільської самооборони. Маючи природний організаційний дар, він був вожаком у своїх ровесників. Степан тягнувся до знань, до професійної кар'єри. У 20-тирічному віці був приназначений начальником Деренівської залізничної станції. Всім підпільникам прилеглих сіл оформляв квитки на проїзд у потягах, ризикуючи своїм становищем. У 1948 році його призвали до Червоної армії. Нелюдське ставлення до українців спонукало його до організації з однодумців групи спротиву та самозахисту. Організація була розкрита і Степана засудили на 25 років у таборах ГУЛАГу, де він познайомився з Митрополитом Йосифом Сліпим і сином генерала Шухевича – Юрком. Звдяки комунікабельності, доброму музичному слуху та голосу, він став душею табірників. Про це згадує Юрій Шухевич.
20 років табірного життя не зломили Степана. (П'ять років "свободи" подарувала йому "гуманна" совєтська влада). І ось він усміхнений життєрадісний, (немовби приїхав із міжнародних гастролей) виспівує з Оленкою, дружиною Василя, колишнього однодумця з юнацьких літ, пісні воєнного часу на кухні однокімнатної квартири. А діти гостинних господарів, Олег й Зеня, з розкритими устами вслухуються в слова пісні: "Ось тут зібралась бідна голота…", "А хто з нас, браття, буде сміяться, того будем бить…"
– А що далі робити? – запитують себе товариші.
У будівельному технікумі секретар приймальної комісії абітурієнтів Шевчук з недовір'ям слухає Василя.
Як? Просидів аж двадцять років ?
Так! І ти мусиш йому допомогти, не тільки здати вступні іспити на заочний факультет, а й вести його аж до диплому. Грошей не буде. Це твій борг перед політичними в'язнями за твоє членство в компартії.
Веди його сюди, нехай подивлюся на твого героя.
Степан зайшов. Лице обвітрене сибірськими морозами, випромінювало енергію і доброту. Шевчук вийшов з-за столу, підійшов до Степана, подав руку і довго вдивлявся в лице абітурієнта.
Двадцять років…, – прошепотів Шевчук.
Добре, ідіть пишіть заяву, а …біографію …того не пишіть. Працював на будівництві, – засміявся, – Василь знає як треба писати…
Писати про сестру Теклю важче, бо доля не пестила її ще з дитячих літ. Красива, енергійна, як і всі дівчата села, виконувала сільськогосподарські роботи на батьківському полі. Вечорами вишивала для себе і брата святкові сорочки, бо ж була учасником спортивного товариства "Луг" і церковного хору. Війна перервала ті мрії про щасливе дівування, бо кохати підпільника Таласа Івана в час совєтської окупації було небезпечно. Потрібно скриватися від людського ока. А потім… вагітність. Вагітність в екстремальних умовах психологічно негативно впливала на вагітність. Ще важче виховувати було самій двох дітей. Постійна боязнь за коханого, дітей, батьків, брата. Яким потрібно допомагати – нагодувати, одягти, взути і обігріти теплом. Недоспані ночі, тривожні дні і вечори – прийдуть, заарештують, висилять в Сибір. Людське співчуття не знімало болю але жити треба Жити і з тривогою споглядати як скапує життя її дітей що, росли без батькової опіки. Прізвище Таласа Івана занесено совєтською владою до списку "вороги народу". А дітям презирливо кинуто "бандеровци".
Чи хтось, хоч тепер, згадає про ці страждання, які винесла на своїх плечах Текля – внучка першого бібліотекаря, який своїм патріотизмом торував хресну дорогу для своїх внуків і правнуків?
Та хіба така доля спіткала тільки п'яти родин засновників, читальні "Просвіти" ?
Прослідкуйте долі родин 30-ти підпільників, що взяли зброю в руки для боротьби з окупантами, або долі 35-ти політичних в'язнів села, що в тюрмах і таборах згубили свою молодість.
Нарешті згадайте поіменно родини, які за політичну діяльність своїх дітей чи сусідів перенесли нелюдські страждання в далекому Сибірі. Хто їм компенсує втрачену молодість, втрачене життя.
Хочеться вірити, що наша влада спроможеться згадати про тих, хто присвятив своє життя боротьбі за українську державу. Возвеличить їх, хоч тепер забезпечить їм старість.
Вимагаємо від Росії і колаборантів каяття, морального і матеріального відшкодування за геноцид.
За все в житті треба платити
Біля церкви св.Духа, що на вулиці Коперника у Львові, зібралися батьки, родичі і друзі вихованців Духовної семінарії.На площі вишикувалися семінаристи. З корпусу вийшли викладачі і ректор Йосиф Сліпий. По вулиці проїхав трамвай і своїм дзеньканням нагадав, що він тут основний. Навіть ректор мусить на хвилинку замовчати, коли проїжджає трамвай біля Духовної семінарії.
– Дорогі мої вихованці, ви зуміли в час літніх ферій одружитися, створити сім'ї. Я вас поздоровляю і благословляю на працю в парафіях, де ви станете прикладом християнської моралі які і будети нести нашому народові, та прищеплювати любов до християнських цінностей серед своїх парафіян…
Найтяжчу дорогу обрали ті, що відмовилися від подружнього життя і присвятили себе тільки службі Христові і рідному українському народові. Можливо в цю хвилину у декого з вас виник сумнів щодо вибору аскетичного життя у целібаті то можете вийти і сьогодні не висвячуватися, а через рік прийти сюди одруженими для висвячення.
Організовані колони виходили маршем з площі до церкви св. Юри, де мало відбутись висвячення. В колоні йшов Іван Збаращук з надією, останньою надією, що його мрія – Дарка, дочка отця Глинського, покличе його. Вона стояла з батьком і сестрою Ольгою, не відриваючи від нього очей. Вона, як і він, знали що батько проти їхнього шлюбу. "Знайся кінь з конем а віл з волом". Не може родовитий священик Глинський згодитися на шлюб своєї улюблиної дочки Дарці з хлопським сином Іваном. Що скажуть люди, його товариші, як сват Данило, хлоп з хлопа, буде сидіти при всіх за столом на Різдво, чи інших оказіях. "Такого сорому мені не перенести", навертається одна думка, а друга насторожувала, навіть лякала: "Згодься, бо колись пожалієш". Наступав кульмінаційний момент, Дарка й Іван чекали дива. Колона проходила мимо них, Дарка не стрималася. Істеричний крик заглушив дзенькіт трамваю:
– Іване, не йди…, що ти робиш? Схаменися! Я…я…,– захлинулася в сльозах.. Батько стиснув сильно руку дочці. Оля пригорнула сестру до себе і разом заплакали. Іван вийшов з рядів колони.
– Це залежить від тебе!…– Глинський опустив очі. Товариш потягнув Івана в стрій колони.
– Візьми себе в руки, хіба ти не бачиш тирана, він не поступиться. Бог його ще покарає. Побачиш…
Довге життя прожив у целібаті Іван Збаращук, працюючи священиком у с. Довге, Кобиловолоках, Теребовлі, Микулинцях. Він навчав парафіян християнських заповідей, виконував заповіт свого наставника – ректора духовної семінарії о.Йосифа Сліпого.
Літом 1988 року після панахиди на спільній могилі підпільників, колишніх своїх товаришів, виступив отець Іван Збаращук з промовою, в кінці якої сказав:
– Ви загинули як герої, а я.., а я, – спазми стиснули горло.– Я відступник, я зрадив свою греко-католицьку віру і перейшов на православну. Простіть мені, мої односельчани, простіть мені, товариші в могилі, зраду своєї віри. Я слабодух, побоявся тюрми, побоявся випробування долі. А мій наставник, мій краянин Йосиф Сліпий не побоявся, не зрадив Віри. Двадцять тюремних років не зломили його. Народжені плазувати, літати не можуть. Я зрадник, простіть мене сусіди, простіть мене, діти…
Хлопці, що стояли поруч, підхопили його під руки і посадили на стілець. Він весь тремтів, по блідому лиці котилися сльози. Перед очима стояв образ Дарки.
– Якби вона…якби вона була біля мене я не зазнав би такої ганьби…, – шепотів сам до себе з закритими очима.
Опісля про тих, що лежали в могилі, промовляв голова Теребовлянського РУХу.