Наймудріший філософ, найвищий поет повинен благоговіти перед ним, яко перед чоловіколюбцем. Я ніколи не покину жалковати, що мені не довелося спізнатися з ним особисто. В знайомості особистій інколи покажеться така привабливість, що жадне перо не вдатне її списати".
Я наумисне подаю оцю довгу виписку: вона не тільки цікава, вона вельми характерна про Рєпніну і про Шевченка: з неї знати нам Тарасів погляд і думки про Гоголеві твори, властиво, погляд на реальне змальовання художником Гоголем життя реального.
"Молюся Богові і не трачу надії, — писав далі Шевченко в тому ж листі, — що коли-небудь буде край мого нещастя. Тоді поїду в Седнев 591 і там змалюю в церкву образ "Смерть Спасителя 592.
591 Себто до Лизогуба.
592 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 269. /301/
Надію вернутися на Україну голубить Шевченко і в своїх віршах того часу:
Ось для чого мушу
Жить на світі, волочити
В неволі кайдани:
Може, ще я подивлюся
На мою Вкраїну...
Може, ще я поділюся
Словами— сльозами
З дібровами зеленими,
З темними лугами,
Бо немає в мене роду
По всій Україні:
Та все-таки не ті люде,
Що на тій чужині.
Далі поет благає Господа підтримати в душі його надію,
Бо серце холоне,
Як подумаю, що, може,
Мене хоронять
На чужині...593
Надію Тарасову більш за все гріла тоді заповзятість його приятелів оренбурзьких, що прирадили собі ужити всіх можливих заходів і клопоту, щоб досягти коли не повної амністії Тарасові так хоча пільги і скасованая заборони йому писати й малювати.
Приклонник і приятель Тарасів — Сергій Левицький, щирий українець, що служив тоді на добрій посаді в Оренбурзі, поїхав до Петербурга, може, в своїх особистих справах, але ж, як побачимо, він мірковав клопотатися в гтолиці і про Шевченка. Останній через його послав листи до академіка Остроградського, до художника Чернишова, до княжни Рєпніної і до професора Бодянського. Була сподіванка, що московські і петербурзькі земляки, приятелі і знайомі Тарасові та й взагалі добрі люде запоможуть в сій справі. Здається, найбільш уповали на запомогу Михайла Лазаревського 594 (Федорового брата):
593 Кобзар. — [1876]. — Т. II. — С. [142]. ["Заросли шляхи тернами..."]
594 Михайло Лазаревський — з Конотопською повіту, як і всі брати його: Василь, Хведір і Олександер; родився р. 1837; скінчив ліцей у Ніжині, помер р. 1866.
він був на службі "чиновником особых поручений" у столичного губернатора, зна-/302/чить, яко людина, добре ознайомлена з звичаями столичної бюрократії, знає і напутить, до кого і як вдатися. Їдучи через Москву, Левицький побачився з професором Бодянським. Останній дав йому рекомендацію до земляка Редькіна, що служив тоді при міністерстві внутрішніх] справ. 6 березіля Левицький, між іншим, писав до Тараса: "Ледві я достукався до Бодянського; зате, коли сказав, що я від вас і маю до його лист, дак він так зрадів, немовби я говорив з ним про брата його або про чоловіка, найближчого його серцю. Довго розмовляли про Оренбург — як там жити, найпаче вам. Жалковали і тужили за вами укупі і, набалакавшись, розійшлись немов кревняки".
Редькін теж ласкаво повітав Левицького і теж розпитував, як жити Шевченкові, але, мабуть, не подавав надії на поліпшення долі страдальника і не взявся клопотати за його. Принаймні Левицький в своєму листі писав: "Мені здається, що сей Редькін не те що Бодянський 595; знати, що він чогось боїться, або, може, він перейнявся паскудним петербурзьким духом" 596. Бутаков тоді вже був у Петербурзі. Левицький побачився з ним, і він сказав йому, що "справа розпочалася і він рушив знайомих дам, щоб вони прохали за Тараса кого треба". Взагалі, писав Левицький, в Петербурзі є чимало людей, що згадують про Шевченка. "Є між ними Головко, магістр з Харкова. От душа правдива: скоро зійдемося, перше слово про вас. Хлопець він дуже розумний; шкода тільки, що своєю правдивістю наробить того, що і його зашлють, він і тепер вже під доглядом поліції. Він каже, що хоч вас і не стало, але знайдеться 1000, готових стояти за все те, що ви говорили".
Не вгадати, які б були добутки з клопоту Левицького й інших, коли б в сій справі не нашкодив був стільки тяжко, скільки і несподівано, чоловік зовсім сторонній, що так люто і підло кинув новим лихом на голову поета-страдальника.
595 Родився 3/15 XI 1808, умер в Москві 6/18 IX 1877 [(у "Шевченківському словнику" — т. 1: 12.11.1808 — 18.09.1877)].
596 Лист Левицького був писаний по-українськи, але його одібрали у Шевченка при ревізії, як зараз побачимо, й одіслали в III отделеніє. Мені не прислано ні оригіналу, ні перекладу, хоч і обіцяно. Не знати чому, д. Васильєв не відважився подати всього цілком листа д. Левицького в своїй статті (Киев[ская] стар[ина], 1886, кн. II). Я беру виписки з листа д. Левицького в перекладі вже на мову російську, подані д. Гаршиним в "Ист[орическом] вестн[ике]". — 1886. — Кн. І. — С. 168 — і перекладаю їх на мову нашу. З таких двоїстих перекладів можливі і похибки; та що діяти! Інакше не можна було мені. /303/
XI
В одного з найщиріших Шевченкових приятелів в Оренбурзі К. І. Герна, людини освіченої, гуманної, без краю доброї, у людини, що вельми багацько зробила задля Тараса доброго і лишилася вірною йому довіку, була молода жінка-красуня. До неї лицявся офіцер Ісаєв; вона й собі горнулася до його. Про кохання їх ходила в Оренбурзі поголоска; тайною воно було, як се звичайно буває, тільки задля мужа. Помітив і Шевченко те кохання і спостеріг, що аби Г[ерн] з господи — Ісаєв зараз до його в господу; і доки Герн сидить на службі, доти Ісаєв сидить у його жінки. Трудно, навіть неможливо було Тарасові витерпіти таку наругу над своїм другом; глибоковдячливе серце його обурювалося; він довгий час не тямив, що діяти: чи відкрити своєму другові очі, чи байдуже збочити і не втручатися до сієї інтимної і занадто лоскотливої справи? Мовчати совість не давала йому; та таки ж чи чесно б було дивитися мовчки і не остерегти свого друга, бачучи, що під його стріху підкладають віхоть з вогнем. Нарешті, помітивши раз якось, що ледві Герн вийшов на службу, як до його жінки прийшов Ісаєв, Шевченко сів на фіакра, поїхав до Г[ерна], взяв його і привів його під самі двері того покою, де пані Г[ерн] лицялася з Ісаєвим!.. Не треба розповідати подробиць, що вийшло далі!.. На пані Герн напала істерія, а Ісаєва Г[ерн] з Тарасом випровадили так, як звичайно чоловіки випроводжають таких гостей з своєї господи 597.
597 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 17 — 18].
Дорого ж приплатився Шевченко за совісливе заступництво за родинну честь свого друга. На другий день — побитий вчора Ісаєв зробився "патріотом" і подав генералу Обручову донос, що Шевченко, наперекір царському наказу, ходить в цивільній одежі, пише вірші і малює патрети. Коли саме, себто якого дня Ісаєв подав донос — звістки не однакові, як се зараз бачитимемо. Обручов, одержавши донос Ісаєва, опинився, як кажуть, на роздоріжжі і якийсь час не тямив, куди брати. Він, звісно, і сам відав, що Шевченко малює патрети, але відав про те приватно, від своєї жінки; тепер вийшла про те звістка до його, яко до корпусного командира. Офіцер з його корпусу обвинувачував жовніра з того ж корпусу в "політичному злочинстві", в неслухняності проти начальства і проти царя. Знехтовати донос трудно було та й небезпечно ще й через те, що в Обру-/304/чова була опаска, що Ісаєв може послати, а то й послав вже потайний донос анонімний до жандарів, а між шефом жандарів і між Обручовим були недобрі відносини!.. Небезпечно було наряжати зразу звичайне слідство: бо як-не-як, а воно б могло показати, що й з жінки його, Обручова, Шевченко малював патрет!.. Обручов вибрав ніби середину, з якою, може, сподівався, що й кози наїдяться і сіно буде ціле. Він покликав Герна і наказав йому, взявши жандарського офіцера, потрусити Шевченка і зробити ревізію паперів його. Може бути, що він сподівався, що Герн попереду остереже Шевченка і, таким чином, справить ревізію так, що у Шевченка нічого не знайдуть такого, щоб підтримувало донос Ісаєва. Так, мабуть, розумів сю справу і Герн; побачимо, що так він і кермовав нею; та не по його вині не так сталося. Одержавши приказ Обручова, Герн перш за все метнувся до Федора Лазаревського, щоб він остеріг швидше Тараса, що за 1½ години його труситимуть. Але ж Тараса на лихо не було в господі і Лазаревському треба було ужити доброї праці, заким знайшов він поета. По доброму ладу треба було, не гаючи часу, зараз же усі папери, малярські пристрої і цивільну одежу винести куди-небудь з Тарасової світлички; та ні! Збентежені несподіванкою Герн, Лазаревський і Шевченко взялися переглядувати папери та мірковати, що з тих паперів і малюнків знівечити, а що лишити? Знівечивши чималу долю того добра, Тарас нарешті спинився і, запевняючи, що у його нема нічого "предосудительного", не дав більш нічого нівечити, забувши, що є листи у його з непевним змістом, які ліпше було б знівечити, забувши, що малярські пристрої теж річ небезпечна. Правда, щодо останніх, — дак, може, і він, і приятелі його були певні, що в сій справі вивестися легко: скоро Шевченко малював Бутакову аральські види, дак не можна ж було йому не мати фарб, пензлів і т. інше. "Годі! буде! — мовив нарешті Тарас, затуливши рукою листи. — Лишіть хоч що-небудь про інквізиторів; а то вони подумають, що добрі люде й знати мене не хочуть".
Переказую оцю сцену, як її подав проф. Стороженко 598, записавши її, мабуть, не від кого більш, як не від Лазаревського. Мене трохи дивує поблажливість Герна і Лазаревського, найпаче останнього; вже ж не можна було йому не відати, що у Шевченка є і його листи, і не тямити, що хоча в листах його "нет ничего особенного", але вони свідчили,
598 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 18]. /305/
що через його руки проходили до Шевченка листи від інших людей, а за те, як потім і сталося, не подякують йому. Справивши ревізію, у Шевченка забрали: 22 листи, між ними сім листів Лизогуба Андрія, писаних 21 жовтня, 31 грудня р. 1847; 7 січня, 7 і 28 лютого, 7 квітня і 45 липня р. 1848; два листи від княжни Рєпніної, листи від Олександри Псьолівни (поетки), від Сергія Левицького, п’ять листів Лазаревського, два від Чернишова, а останні "не відомо від кого".