Отже, не було сенсу боротися і за утвердження будь–якої національної держави, освіти, культури. Крім того, російські соціалісти, що створили більшовицьку партію і витворили відповідну ідеологію, увібрали в себе агресивний російський експансіонізм, з його принципом "єдіной і нєдєлімой" Росії, що розкинула свої територіальні володіння на половину євроазійського материка.
Отож Росія, як відомо, ні царська, ні буржуазна, ні більшовицька навіть думки не допускала про те, щоб визнати національні права інших народів та їхній державницький суверенітет. У складі імперії українці завжди історично залишались "європейським викликом" Росії та її "азіатському вибору", залишались окремою європейською спільнотою, духовний і культурний розвиток якої проходив під впливом європейської цивілізації. Через те позбутись України означало для Росії позбутись власне європейськості…
Тому, коли в Україні владу взяла в руки українська демократія в особі Центральної Ради, більшовицькі політичні лідери відразу розпочали боротьбу за збереження її в складі Російської держави.
Відомо, що в передреволюційний час більшовики активно створювали свої організації в Україні, особливо в її східних промислових центрах. Тут значна частина населення (до 75 відсотків) за етнічним походженням була російська та зросійщена імперською освітою українська, єврейська, татарська, німецька, болгарська тощо. Зросійщена частина населення вливалась у робітничу російськомовну стихію. Це й множило середовище, в якому російські соціал–демократи, а зокрема більшовицька їх частина, в перші роки революції створювали свої організації, серед них "совєти робітничих депутатів". Невдовзі ці більшовицькі "совєти" були перейменовані в Україні в ради, за прикладом тих рад, які створювала Центральна Рада.
Більшовицькі організації в Україні від осені 1917 р. стають тут провідниками централістичної російської політики. Найбільший політичний вплив російська партія більшовиків мала в Донецько–Криворізькому басейні, де зосереджувалась головна маса робітництва, яке на той час становило до 2 млн осіб. На основну частину України їхній вплив був мінімальний. Слід враховувати, що 1917 року в Росії нараховувалось усього 24 тис. членів більшовицької партії. В Україні їх було всього 4–5 тис., у той час як партія есерів, наприклад, становила 300 тис. осіб. За словами українського історика М. Попова, більшовики в Україні були партією російського або зросійщеного пролетаріату і тому були, природно, провідниками і російської державницької централістичної системи.
Партія більшовиків відзначалась жорстокою централізацією і дисципліною, відзначалась величезною волею до захоплення влади, що й допомогло їй провести в Росії революційний переворот 25 жовтня — (7 листопада за н. ст.) 1917 р. і взяти владу до своїх рук.
Від початку проголошення Українською Центральною Радою Першим універсалом (25–10 червня 1917 р. за н. ст.) автономії України, існуючий ще тоді Тимчасовий російський уряд, а згодом і більшовики висловилися проти такого статусу України, хоча В. Ленін задекларував ще раніше право українського народу на самовизначення у формі федерації. Коли ж більшовики взяли владу в Петрограді до своїх рук, а події в Україні привели до проголошення Української Народної Республіки, а далі — до незалежності України, діяльність більшовицького уряду набула вкрай антиукраїнського характеру.
Справа полягала як у традиційній російській централістичній доктрині збереження "єдіної і нєдєлімої" Росії, так і в концепції більшовиків про здійснення світової революції, яку вони збиралися розпочати під своїм керівництвом по всій Європі. У цій концепції Україні відводилося значне місце: по–перше, близькість до Європи перетворювала її в основний плацдарм поширення тут цієї революції з Росії; по–друге, Україна мала б стати сировинною і матеріальною базою, зокрема, людських ресурсів, для тієї ж таки світової революції.
Проголошення Української держави, спочатку як автономної, а потім і незалежної, ламало ці плани, в яких Росії відводилася велична місіонерська роль двигуна революційної перебудови всієї цивілізації. Це мало б на всі віки звеличити Росію та її нових правителів, котрі стали б безсмертними рятівниками усього людства. Бо коли є повна влада над країнами і народами, тоді здається досяжною навіть всесвітня вічна слава.
Та проголошення автономії, а потім незалежності Української держави позбавляли революційну Росію, виснажену чотирма роками імперіалістичної війни, можливості швидко стати на ноги і перетворитись у центр отого жаданого вогнища світової революції.
Така суверенна Україна перекреслювала, отже, всі амбітні плани більшовицьких вождів — передусім вона відбирала в них свої власні сировинні та людські ресурси. І про це відверто говорив найвірніший соратник Леніна Лев Троцький більшовицьким агітаторам, яких він засилав в Україну для організації боротьби проти УНР: "Помните… что так или иначе нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может… "
А тут іще своїм Третім універсалом Центральна Рада виголосила свій проект перебудови Російської держави — створення "федерації вільних і рівних народів" колишньої Російської імперії. І ця позиція України знаходила підтримку не лише в середовищі українців, але й серед неукраїнських партій в Україні та за її межами.
Окрім того, Центральна Рада від самого початку не визнала Совнаркому як всеросійський уряд, засудила більшовицький переворот, бо вважала, що влада в Росії мала перейти до всієї демократії, а більшовики є лише частиною її.
Центральна Рада назвала їх "безвідповідальними людьми", які руйнують організоване життя. Вона вважала, що в Росії має бути створений центральний соціалістичний уряд, представлений від усіх соціалістичних партій різних народів імперії, який мав би право вести переговори від імені всієї Росії.
До того ж уряд Центральної Ради 9 листопада 1917 р. прийняв постанову про необхідність припинення війни і порядок підписання мирного договору, заперечуючи розпорядження Леніна, яке дозволяло солдатам самочинно припиняти воєнні дії, що призводило до масового дезертирства і відкривало фронт для наступу ворожих армій передусім на Україну.
Більше того, Центральна Рада закликала регіональні уряди інших народів на терені Росії створити спільний однорідний соціалістичний уряд і 17 листопада прийняла рішення виступити ініціатором його організації.
Ситуація складалась вкрай небезпечною для планів більшовицьких вождів створити з Росії могутній центр світової революції. Через те стає зрозумілим, чому більшовицький уряд — Совнарком відразу ж назвав акт проголошення фактично незалежної України як сепаратистський і приступив до організації повалення українського уряду і взагалі Української Народної Республіки.
Першим відкритим кроком проти незалежної України була радіограма Совнаркому Центральній Раді із звинуваченням її в тому, що вона нібито проводить "двозначну буржуазну політику", а тому не може бути визнаною як повноважний представник "трудящих і експлуатованих мас". У той же час більшовицькі агітатори в Україні проводили шалену агітацію через робітників і селян, залучаючи їх на свій бік і поширюючи нездійснимі обіцянки — передача всієї землі селянам, а заводів і фабрик — робітникам. Зокрема, активно поширювався совнаркомівський декрет про землю, де говорилося, що поміщицька земля передається у загальнонародну власність. А в уяві селян ця загальнонародна власність, про яку вони не чули раніше, означала передачу землі їм, селянам. Це було свідоме шахрайство. Бідне селянство вірило більшовикам, бо хотіло мати свою землю. І цю довірливість бідняків цілеспрямовано закликав використовувати Троцький агітаторам: "Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки… не раз губили все завоевания украинцев",— навчав видатний більшовицький вождь своїх підручних.
У часи, коли тривала Перша світова війна, з її руйнаціями, дезертирськими бандами тощо, питання миру також близько зачіпало бідніші верстви населення — робітників, селян і солдатів. Через те в їхньому середовищі швидко приживалися гасла більшовиків про припинення війни, про мир. В устах більшовицьких агітаторів це звучало: "перетворити війну імперіалістичну у війну громадянську". Це гасло Ленін проголосив ще на початку Першої світової війни. Тобто, замість однієї війни мала постати інша, яка б захопила всі класи і верстви, нації і народи. Але знедолені маси не вдумувались у прихований зміст тих гасел, а бажане приймали за дійсне. Така агітація серед мас України збільшовизовувала їх, відривала від мети — побудови власної держави, в якій би вони могли знайти добробут та мир, і часто кидала в обійми більшовицьких проводирів.
Тим паче, що більшовицькі вожді привселюдно фарисейськи твердили, ніби всі нації мають право на своє національне самовизначення аж до відокремлення і створення власної держави.
Так, у статті "Україна" Ленін спочатку позитивно оцінив автономні прагнення українського народу, висловлені в програмі Центральної Ради. Його тішило, що "український народ відокремлюватись від Росії не хоче. Він вимагає автономії, нітрохи не заперечуючи необхідності й верховної влади "всеросійського парламенту". А з іншого боку, в резолюції квітневої конференції (1917)), стверджуючи знову ж право на самовизначення, закликалось до непримиренної боротьби "з буржуазним націоналізмом", тобто з ідеологією національної державності. Бо "інтереси робітничого класу вимагають злиття робітників усіх національностей Росії в єдиних пролетарських організаціях, політичних, професійних, кооперативино–освітніх і т. д."
Виконуючи цю настанову, більшовики в Україні скрізь виступили проти національно–визвольного руху. Скажімо, 4 червня 1917 р. керівник Київського більшовицького комітету РСДРП Л. П’ятаков заявив: "Підтримувати українців нам не доводиться, бо пролетаріатові цей рух не вигідний".
Така подвійна мораль і політика була недоступною розумінню широких верств нормальних людей.