Було якось той рік веселіше,— граємо на одні ворота, а ворота від дверей до дверей на стіні хліва, і коли м'яч перелітав через хлів і падав у наш садок (раз аж у стіну гупнуло, було б шибки повибивало — мама якраз проти вікна шила й перелякалася), то вже мені доручали бігти за ним. Але цього року старші хлопці вплуталися до нас і вже гри немає; оце тільки свистунами ходили.
Аптекарша собі обгородилася, а та будка в кінці городу, де вуличка між Славковою і моєю хатою, наче скраю вже. Ще як були тут дядьки трактористи та стулили її з березових необтесаних дощок, толлю вкрили, ще й брусочками впоперек з трьох боків обшили,— як у поясочку, стоїть собі хатка. І дядьки поїхали, то, може, цю половину цегляного будинка якійсь сім'ї віддадуть — чи інженер в емтеес новий приїде, чи з сільських кому, побачимо,— а будку ніхто не чіпав, ще й довго користувалися нею ті, що жили сусідами з нами. Така сама довга хата була, як і наша, й двері на два боки,— хто там тільки не перебув за моєї пам'яті, останні вже Бойчуки жили, поки не побудувалися навпроти Колодюків, ще й довго їхній город був тут, аптекаршин оцей-го тепер, а то й буфет, і сільрада, й майстерня шевська, куди ми з хлопцями не раз ходили цв'яшки рівняти за якісь копійки од дядька Січкаря. Сусідам до будки було ще й ближче, ніж дядькам трактористам, а як виїхали дядьки, то стала вона немов їхня, ну цих же, хто в старій хаті жив. І Юрко ще з батьками застав її, поки не перейшли за емтеес, в одній хаті з Стройвансами жити, од Порохнюків у вуличку тако навскоси трохи.
Мені в свою хату не дуже хотілося заходити, це почекав би маму, а тоді разом, бо я не знаю, що там мій батько робить — чи легше йому, чи так само,—очі вирячені, руки тремтять, і посилає мене десь на хату позичати, ще й пляшечку дасть, нагадуючи, що він скоро заплатить, хай-но йому легше стане. Перебираючи тако щтахету за штахетою, я доплентався аж украй тину Дивлюся на той бік у город, лігши животом на штахети — хоч і колько, але вони не дуже гострі, щоб живота пробити; думаю, скільки так витримаю, розставивши руки й ноги, й хочеться згадати за цю хату, але ж як так картоплею заросло аж до парку, й сліду від хатниська ніде не побачиш. Але страшно зробилося: була хата й нема Мені на Юрка чого сердитися, ми ж колись навіть сусідами були, ще як мій батько здоровий ходив на роботу і його всі хвалили, а ще тепер у Юрка батьки як показилися, позаслабають удвох, на роботу не ходять, вже в тій, Де вони з Стройвансами живуть, хаті,— але на матір Юркову я раз мав жаль; це як я чогось бігав за цею будкою і порізав на скло ногу, а мати Юркова саме йшла з хати до будки, подивилася, що я сиджу в бур'яні, тримаю заюшену ногу підошвою догори, трохи постояла, подивилася, далі зайшла в будку, трохи там побула; бах дверима — пішла Ще я думав, посиджу трохи, тітка Г^ндзя винесе якусь шматку, але вона як очамріла, показалася й щезла. Може, в них з Кисельовим тільки-но починалася ця їхня хвороба, і вона До пам'яті не могла прийти, що мене серед білого дня у траві не побачила
IX
Відколи не стало на Містечку нашої батьківської хати, так там хатнисько, та ще садок, як ліс, заріс — не продерешся. Як тільки-но автобус од школи виїжджає на гору, до емтеес, мені одразу вже видно три тополі на тому місці, й сльози чогось запікаються по куточках очей. "-Нехай,— думаю,— що ж зробиш, як така доля".
Але що ж доля, коли можна було по-людськи. Хіба мама не казала десь на початку шістдесятих років батькові: "Грицю, давай будемо працювати, та заробимо, та перебудуємо хату".— "Мені на мій вік хватить, а як тобі треба буде, то ти собі зробиш". Та й хіба не так вийшло. А тепер немає нашої хати, й хоч яка вона була стара, з віддутим одним боком і ввігнутим з того боку, де толь, верхом, а шкода її, бо ми в ній повиростали, мастили її щовесни, обкладали з двох боків загатою на зиму, з картоплиння та кукурудзиння переважно; а як шкода того садочка, що його ще найстарша наша сестричка насаджувала, й за моєї пам'яті деякі вишні починали всихати, й тоді батько доручав мені зрізати пилочкою всохлі гілляки,— а вони не дуже товсті були,—і для мене це було майже свято. Найбільшою ж окрасою того садочка був горіх.
Так шкода мені зробилося, коли мама одного разу поїхала навесні в село, а потім розповідала, що цеї зими наш горіх примерз й невідомо, чи одійде. Побачив і я того літа, бо восени не було вже якось потреби навідуватися в село, що стоїть наш горіх, аж менший ніби, білий, наче марлею обкутаний,— аж страшно до нього торкатися. Помітив я й сухі гіллячки —знизу тако й подекуди на верхах, але їх було небагато,— отже, дерево справді примерзло, й це трохи тішило: сухого його вже ніяка сила не повернула б до життя. А так хоч надія є. Дізнався я, що города нашого тримає аптекарка; от льох покинутий тільки стоїть, мабуть, в аптекарші свій є. А десь іще через років два, обійшовши города з того боку, де наша спільна на куток криниця, побачив, що й льохові тому кінець: цегляна шия ввалилася, поховавши, певне ж, і вхід до самого льоху; про земляні східці з дерев'яними підпорками й балакати нема чого,— вони й самі порозсувалися.
Тепер, зійшовши з автобуса на Містечку, замість того, щоб побіля аптеки повертати стежкою до своєї хати, йду далі дорогою, намагаючись триматися за людьми. Якийсь страх такий живе у тобі; й сам не знаєш, звідки він береться: кожен на тебе так пильно й подовгу дивиться, впізнаючи або не впізнаючи. Добре ще, як до когось припаруєшся, хто тебе пам'ятає, й не так тебе, як батька та матір, тоді можна менше думати про те, хто там на тебе дивиться,— людині тоді не до того, бачить, йдуть двоє з автобуса, повітається, а вже далі її діло: стати й виглядати з-за воріт, хто ж то такий пішов з Порохнюком, як є час.
По дорозі нема й коли розпитувати, чого дядько Павло з моєю тіткою Ганею не приїхали, як обіцяли, до мами, йому ж так, хотілося побачити, що то за містечко Богуслав й що то за річка Рось. Бо в Києві то він раз ночував у знайомих, коли мав там якісь справи. Мама мені якось раз каже, що й поприбирала, й їсти щось наготувала — ну як для гостей, а вони знов не приїхали. Мене навіть тішило, що мама наївно так вірила у можливість оцих провідин,— я ж бо добре знаю її ставлення до дядька Павла. "Як було що з Грицька взяти,— згадувала вона трохи давніші часи,— то й він хати не минав, а як помер батько, то и Павла не стало". Може, це ще не такий клопіт, як думаєш,— вона й без них якось обходилася. Вони тільки дивувалися, як вона викручується сама з дітьми, ні в кого нічого не просить. Знаю добре, що мама іншого не могла пробачити Порохнюкові,— це ж він після смерті батька робив на різних роботах: продавцем, а перед тим головою сільради був. От мама вийде з майстерні, під вікном у садочку сяде, щоб на повітрі посидіти з шиттям, коли й Павла (його звали ще" Павловичем) несе. Вона за ці шматки й назад, а він з дороги: "Крути, крути, нікуди ти не дінешся".
А тепер уже що. Переказує тіткою, хай Яринка приїде, бо мені іншої жінки не треба. А я їй і хату одпишу, й усе її буде. Мама тільки сміялася з цього. "Ото б приїхала,— каже,— й що б це мені сільські бабки сказали". Хіба там, мовляв, своїх мало, якби захотів, то йому пристаралися б. Й не дивно, що моя мама жодного разу не обмовилася словом щось проти Павловича,— того й усе, що промовила якось: нехай, мовляв, колись йому скажу; розуміти це мені як натяк на щось не було підстав, бо мама належить до тих українських жінок, котрі ніколи не плекають думок про помсту й не штовхають на це своїх дітей. Навпаки — кожна моя поїздка в село виливається у справжню війну, що, буває, точаться доволі часто між маленькими країнами: мама кожного разу застерігає, щоб ніде там пізно не ходив, а то комусь попадешся, то згадають тобі твою писанину.
Тривалий час тільки й застерігав себе таким чином од усіляких забобонів, що розглядав людину не просто як теперішнє, а більш усього як минуле; щось про людину таке знаєш, й те знання просто заступає все інше, мовби тепер ця людина не живе, не діє, а зупинилася усім своїм розвитком на тому колишньому, й тільки за тим, колишнім, судиш про неї. Зі мною принаймні таке й сталося — про що ж і мова. Отже, й зізнаюся, що мама своїми діями в останні роки мовби перевернула усі мої попередні уявлення,— й найперше отим бажанням прийняти у себе в квартирі гостей з Кодні й Павловича також. Чи так їй справді кортіло, аби він подивився, як вона живе...
Чи не таким самим розчаруванням стали мої весняні, цього року відвідини. Але що це справді розчарування, я дізнався уже влітку на весіллі свого двоюрідного брата з Яроповичів, де проживає ще одна моя тітка, наймолодша мамина сестра, Женя,— таки в Яроповичах, рідному селі моєї мами. Не стало вже діда Максима, маминого вітчима, й баба Марина торік померла, хоч була старша од свого другого, чоловіка на сім років й пережила його щось на років десять. По роковинах баби Марини одгуляли й весілля середнього з трьох моїх братів, тітки Жені сина, Сергія.
Хоч яких там клопотів не бувало — звісно ж, весілля, а завжди вдається посидіти хоч трохи родичам десь окремо й побалакати. Отако: як, де. За дровітником, під старим горіхом, який частував ще й двоюрідних сестер баби Марини перед війною, на трухлявій лавочці (це мені тепер здається, що трухлявій, а насправді дядько Андрій усе попереробляв з часів діда Максима) перепадало посидіти, щоб трохи ноги послухали після біганини з кухні та з хати під брезентовий намет, де повсідалися гості. Мама як сиділа, так збоку й виповіла: "То що, погуляв у селі?" Мене мов росою скропило — вже, бачу, щось провідала. Але ж ніякого гріха за собою не чую. Коли це й найближча родичка, наче тако вже обороняючи мене од материної іронії, аж мов виправдовується: "О, тобі тільки скажи",— мама, проте, не здається, бо їй тепер цікаво довести мені, що її таки правда була: "Обговорили тебе". Хрещена вже аж гнівається: то що ж там такого — от .клопіт, однатам щось сказала. То хіба це на всіх треба думати. Ото вже й мене сміх розбирав, бо й мені доводилося часто перейматися настроєм своєї тітки Тані й дядька Петра Прокопчуків щодо мами, такого переляка.