А поки що годі... іду пєць... кут... па... пє...
Гра знову спалахнула...
Було вже досить пізно. Двічі прибігала покоївка сказати по секрету господині, що вечеря готова, що кухар непокоїться, а пані Агата все не хотіла переривати гри... Та ось знову відчинилися двері, і лакей, з’явившись, сказав:
— Пан Хойнацький!
XLI
Всі попідводили голови, обернувши їх до дверей; пан суддя і його дружина підвелися з місця; Янчевський устав також привітати свого дорогого приятеля... і ось з’явився в дверях Хойнацький, але не сам, а два пахолки вели його попід руки.
— Боже І Що з паном! — простяг руки суддя.
— Пан хворий? — співчутливо проспівала пані Агата.
— Що з тобою, Віценте? Ти сам на себе не схожий! — стурбувався Демосфен.
Справді, жалюгідна постать пана Хойнацького могла викликати не тільки співчуття, але й сміх: одяг на ньому був порваний, увесь у багні; сам він був блідий як полотно; великі краплі поту, змішані з дорожньою курявою, брудними патьоками посмугували його подряпане обличчя; скуйовджений чуб безладними патлами поприлипав до скронь, а на потилиці стирчав догори; напівбожевільний погляд пана був нерухомий; спина його здавалася зламаною; ноги й руки тремтіли... Було очевидно, що коли б пахолки випустили пана з рук, то він би простягся колодою...
Закиданий запитаннями, Хойнацький мовчав, важко переводив дихання й дивився тупим, зляканим поглядом...
— Та що з тобою, друже? — підійшов ближче Янчевський і торкнув його за плече.
— Кармелюк! — промовив, нарешті, із стогоном ХойнацБ* кий.
— Кармелюк?! — пролунав дружний крик у залі, і всі, немов від електричного удару, посхоплювалися із своїх місць і оточили нещасного гостя.
— Тебе зустрів, пограбував.... покалічив, може? — стурбувався Демосфен.
— Матко найсвєнтша, спаси нас! — вискнули дами.
— Дайте панові вина, він лодво на ногах тримається,— сказав суддя.
Пані Агата кинулася розпорядитися.
— Ти не поранений? Не покалічений? — допитувався Демосфен.
Хойнацький заперечливо похитав головою, але не міг вимовити й слова. Його посадили, дали йому склянку холодної води, а потім добру чарку араку. Вино благотворно вплинуло на пана. На блідому обличчі його появився рум’янець, в очах засвітилося пожвавлення... Нарешті він оговтався й промовив уже спокійніше:
— Я голодний.
— Так милості просимо, дороге панство, до їдальні! — зрадівши, запросила господиня всіх.— Гостя дорогого я під руку поведу... Мені наш славний пан Демосфен допоможе... Ми ж з паном друзі!.. Я така рада, така рада, що панові Віцентові, тобто персонально його особі не завдав той розбійник шкоди...
— О, посмів би він тільки! — сказав уже з зарозумілою сміливістю Хойнацький.
—* Дайте йому перш за все підкріпитися,— перервав суддя,— а потім пан розкаже про свою цікаву зустріч з тим дияволом...
Гості гамірливо позаймали свої місця за столом. Перше щімливе враження від слова "Кармелюк" трохи вивітрилось і зосталося місце тільки цікавості та потребам шлунка. Всі мовчки накинулися на всілякі їжу й питво, які запропонувала щедра господиня. Хойнацького пригощала сама господиня, а роль виночерпія старанно виконував Янчебський. Вечеря проходила мовчки й квапливо, поки не заговорив пан Віцент.
— Ну, дороге панство, тепер я, завдяки гостинності чарівної господині, зовсім підправився, так, цілком... Я приїхав сюди і ледве міг стояти на ногах... але не від страху, не від переляку... Воронь боже!., а просто від голоду... Майже гри дні не було й ріски в роті...
— Але пан бачив, справді бачив Кармелюка? — спитав тривожно суддя.
Від тої хвилини, коли приїхав Хойнацький, суддю не залишав неспокій, а, навпаки, все зростав і зростав.
— Як пана суддю бачу!
— Який же він? Який? — тіпалася від нетерпіння й цікавості Агата.
— Величезний... велетень... очі горять... голос... Ніж... Одне слово... а втім, вигляд має шляхтича... пристойний. Ну, зі мною повівся не тільки люб’язно... а навіть, можна сказати, з цілковитою пошаною. Слово гонору... Звичайно, мій вигляд вселяє...
— Так що пан його міг прийняти й за графаі? — протягла Агата, потай кинувши па Демосфена багатозначний погляд.
— За графа?! Пшої гратам, пані кохана... вї-ючі важко розібрати... Хоч як же? Хлоп — і за графа?..
— Та розкажіть, пане, краще спочатку! — обізвалися дві дами.
— Атож, і докладніше,— сказав Янчевський.
— Не пропускай нічого,— додав суддя.— Як? Де й що? Треба достеменно знати, чи це справжній Кармелюк?
— Справжній!.. Кармелюк, я ж зразу впізнав його! — заговорив, затинаючись від хвилювання, яке його знову охопило, пан Хойнацький.— Та від самого погляду його...
— Промочи ще горлянку... ось хоч медом,— порадив Демосфен,— та пригадуй усе спокійно... Тепер ти серед друзів, у цілковитій безпеці.
— Авжеж, звичайно, звичайно,— сьорбнув той з підсунутого йому келиха,— а мені що? Ого-го! Я йому так одрізав — поблід навіть, бестія... Та шкода, що я був сам.
— Це надзвичайно важливо,— перервав суддя.
— І близько від нас? — сполошився городничий.
— По порядку все... все! А то тільки псуєте інтерес! — примхливо промовила суддиха, ударивши об тарілку ножем.
— Пшепрашам, пані кохана! Ось як було,— почав Хойнацький, проковтнувши добру половину келиха меду.—їду я до Пігловського... звичайно, на твій хутір...
— І не заїжджаю, звичайно, до приятеля, за вродженим свинством,— докинув тим же тоном Янчевський.
— І не заїжджаю до приятеля з делікатності,— підкреслив Хойнацький,—бо вже було пізно — це раз, і через те, що в корчмі мені сказали, що приятель виїхав з дому — це два. Ну, так от, не заїжджаю і в корчмі на ніч не зупиняюся, хоч мене й жид, і мої пахолки трохи лякали Кармёлю-ком, але мені треба було екстрено.
Навітб екстрено? —* посміхнувся Янчевський.
— Ні, таки справді,— зніяковів Хойнацький.
— Та не заважайте, пане презус,— нетерпляче мовила Агата,— а то позабуває, згадавши екстреність...
— Ні, пані, екстреність не втече,— хихикнув оповідач
і провадив діловим тоном: — Так от, незважаючи на упро-діуванни, я крикнув: "Плювати мені па Кармелюка!" —
і покотив до Тутового лісу... Ніч тепла... місяць світить... котить мій четверик... Я дрімаю в колясці... Переправились ми без пригод, через болото... вибрались на гірку й покотили лісом... І от там, у лісі, є теж крутий узвіз у яр, а в яру місточок.
— Це недалеко від мене... Я знаю це місце! — перебив Демосфеи.
— Так, не далі, як за милю,— провадив Хойнацький.— Так от, не знаю чому, але, здається, шельма фурман не стримав коней; чую я крізь сон, що підхопили коні, і нараз — тррах! Місточок провалюється, екіпаж набік, і я повис у повітрі.
— Ой! — скрикнули дами.
— Але не встиг я отямитися,— провадив далі оповідач,— як з’явилося багато озброєних людей... Сила-силепна, так, панове, сила-силеииа! Мені здавалося, що кожне дерево перетворилося на гайдамаку, .кожен кущ — па відьму, і все те кинулося на мене. Та це так і було; серед розбійників видно було й розбійниць з ножами й пістолями — це правда!
— Ах, як це цікаво! — сплеснула руками Агата.
— Щоб дуже було цікаво,— не скажу,— посміхнувся Хойнацький...— І коли б на моєму місці був хтось інший, то вмер би відразу від страху, особливо коли підійшов до коляски отаман... Але я не розгубився, а гордо йому крикнув: "Хто єстесь?" — "Кармелюк, вельможний пане,— відповів отаман затремтілим голосом.— Але я,— каже,— попросив би шановного добродія вийти з екіпажа, а то він зовсім перекинеться в болото",— і гречно простяг мені руку... Ну, на ввічливість і я, як добрий шляхтич, відповідаю ввічливістю; але вийти мені чомусь важко... Так він мене на руках виніс.,, як маму кохам, виніс і поставив на місячному світлі... А потім як гаркне: "Це не той диявол, не собака Янчевський!"
— Ах він бестія! — крикнув Демосфец і поблід, мов стіна.
— Еге ж, так і гаркнув... Ти пробач мені, друже! — кинув погляд на свого приятеля пан Хойнацький.— Потім, при-
гадується, підскочила до нього якась відьма... став він лаятися, кожне слово його як молотком било по серці... але не по моєму,— схаменувся оповідач,— я навіть спитав його, як він посмів знову повернутися? А він так гречно мені відповів: "А поквитатися треба з деким... Ну, що ж,— каже,— якщо помилились,— нічого робити, поїдемо, вельможний пане, все-таки! Замість твого фурмана,— каже,— сяде мій... бо твоїх людей ми позв’язували... Щиро прошу,— благає,— пробачити мені, але обережність у кожній справі потрібна... Сідай, пане, поряд з моєю панею". Я глянув, а в екіпажі на першому місці сидить уже якась відьма з величезним пістолетом... не відьма, правда, а красуня... але яка нагонить жах... Я сів поруч і прошу її, щоб вона опустила ту іграшку, але вона громовим голосом мені відповіла, що коли почує від мене хоч якийсь звук, то випалить мені у скрошо... Звичайно, я замовк,— яка ж мені радість підставляти шляхетське чоло підлій хлопці?.. Сиджу я під цівкою... не можу сказати, щоб спокійно... звичайно, не цівка мене лякає, а те, що хлопська рука сміє держати благородну зброю... ^
Схвальний гомін жваво пройшов серед слухачів.
— Авжеж, це прикро,— провадив Хойнацький.— Ну, покотили ми по невідомих доріжках і перед світанком спинилися в страшіщх нетрищах... біля якоїсь корчми... Кармелюк мені й каже: "Я ще попрошу пробачення у вельможного пана, але нам на першій порі потрібні гроші... то позич мені на слово гонору..."
— На слово гонору... Ах він бестія! — скипів Янчевський.— Шельма, лайдак, хлоп сатани, і ще сміє спиратися на гонор!
— Так... Ну, а коли спирається на гонор, то я йому віддав: "На,— кажу,— пане, ось усе, що в мене є".
— І сам оддав? Та ще й паном назвав? — обурився Янчевський.— Я б йому такого пана дав!
— А от побачимо! Пам’ятай, що відьма держала над скронею цівку... Потім Кармелюк гречно запропонував мені полізти в погріб, просячи пробачення, що на якийсь час, заради остороги, повинен мене позбавити волі, і додаючи, що через два дні до моїх послуг будуть і мої коні, й екіпаж, і все одержане, що я повинен буду ще тиждень мовчати про все, що сталося, а потім уже можу поїхати хоч і до самого диявола-презуса й передати йому, що з ним, підлим комедіантом,—пробач на слові,— поквитається Кармелюк...,
— Побачимо,— скрикнув Янчевський, але в голосі його прорвався непогамовний дрож...