Викликаному для цього випадку Діонісію Іван Петрович вручив усі гроші і розповів, Що потрібно купити, та наказав: нехай гав не ловить, дарма грошима не кидає, а більш торгується, тому що гроші це останні, і хтозна, коли надійдуть чергові внески. По цю пору — хоча з першого серпня, тобто з початку занять, вже три місяці минуло. — ще нічого не надходило, навіть від дійсного таємного радника пана Трощинського, що утримував на свій кошт гімназистів Василя Шліхтіна та Михайла Коновницина, не поступало, та і Приказ громадського догляду тягне з внесками на утримання синів вдови пані Корнетської та двох синів недавно померлого дворянина Денюковського.
З торгами не забарились, за час і повернулись. У двір, порипуючи немазаними колесами, в'їжджали одна за одною фури з картоплею, капустою, борошном, .пшоном та всякою всячиною. Служник притримував ворота, попереду валки ішов довгополий Діонісій, Настя дивилась, чи усе ціле, не скотилося б що на путівець.
Коли усі вози, супроводжувані візниками, в'їхали у двір, Діонісій метко, навіть гордовито, відрапортував, чого і скільки купив і додав:
— Гроші витратив до останнього шеляга, зате купив усе, що наказувалось, до того ж, виторгував дещо, збавив ціну. Он капусту, наприклад, по грошу за качан платив, а просили по копійці, а кожний качан такий, що одному і не підняти.
Котляревський подякував помічникові і в супроводі зграйки старших вихованців, що об цій порі висипали на подвір'я, обійшов усі вози, обдивився покупки. Між тим, причинивши ворота, служник зняв шапку:
— Два гроша, ваша милість, залишилось.
— Два гроша? Які? — не зрозумів Котляревський.
— У пана Дениса вони. — Гаврило іменував помічника по-своєму — Денисом.
— У мене? — здивувався Діонісій. — Та ти що, Гаврило, не виспався чи, може, дурману наївся спросоння?
— Я ще, пане Денисе, і не снідав... А два гроша у вас, добродію, таки лишилось.
Розгніваний Діонісій поліз у кишеню.
— Повивертаю усе до нитки. Гляди! — Та раптом довге вузьке обличчя його почало повільно вкриватися нерівними червоно-бурими плямами, а вуса — тонкі, злегка обкух рені — в єдину мить як зів'яли, спустилися донизу.
— Диво! Їй-богу, диво! — Діонісій витягнув з кишені два мідяки. Ледве видні на кістлявій долоні, воли лежали причаївшись, — винуватці незносимого сорому колишнього семінариста. Заїкаючись, ледь не плачучи, прогундосив:
— Повірте, забув... Біс попутав, не інакше.
— І я кажу — біс, — кивнув спокійно Гаврило. — А от ми з Настею, хоч і не відрізняємо п'ятака від гроша, а рахувати вміємо. І вам, пане Денисе, тому вчитися не завадить. Ви письменні, у Полтаві таких небагато.
— Він помилився і визнав це, що ж іще треба? — спитав Іван Петрович, засмучений не менше самого Кащука. — Ну, забув чоловік... Та й годі про це...
Куховарка Настя обділяла молодших вихованців свіжою морквою і голосно, на все подвір'я, реготала! дуже кумедним здався їй пан Капшук, як вона прозивала Діонісіяі притихлий, з пониклими плечима, куди подівались бундючність та пишномовство!
Щоб закінчити неприємну розмову, Іван Петрович наказав негайно розвантажувати вози:
— Хто там вільний? Ану до роботи! Покликали вихованців, що купчились біля ґанку, позирали, чи йти, чи потрібна їх поміч.
— Допомагайте! А ти, Діонісій, — сказав тихіше, — будеш сьогодні покараний за те, що забув кавунів купити з десяток, тому мусиш сісти з Мокрицьким після вечері і перевірити латинь його.
Вправи домашні завжди перевіряв сам доглядач, але сьогодні він довіряв це помічникові, Діонісій оцінив довіру, але заскімлив:
— Увільніть, терпіти не можу латині.
— Потерпиш... А поки що йди, допоможи розвантажувати... І щоб носа не вішати.
— Та й то... — Діонісій поквапився на поміч Лісницькому та Папанолісу, що тримали лантух, у який лопатою сипав картоплю дядько Гаврило. Нові дні приносили й нові турботи. Обклейка вікон, ремонт даху — в кількох місцях він протікав, потім ремонт меблів, утеплення вхідних дверей, полагодження димарів і печей — все це й багато іншого потрібно було зробити негайно, до наближення холодів.
Не знаючи спокою сам, Котляревський не давав його й іншим. Нарешті він так увійшов у пансіонні справи, що мати, добра, терпляча матінка, яка ніколи ні в чому не докоряла синові, вже кілька разів натякала, а то й прямо казала: коли так служити, то вже краще зовсім перейти на постійне мешкання в пансіон, вона не суперечить, а похідна постіль готова. А з другого боку, може, час і про себе подбати? Ясна річ, мати мала на увазі не тільки службу (хоч і мріяла бачити сина на більш високій посаді), насаш перед, непокоїло синове особисте життя, допіру ще не полагоджене. Усі його однолітки давно поженились, мають жінок, повну хату дітей, у її ж улюбленця, душу за якого б віддала, ні того, ні другого. "Зістарюсь, помру, а ти один зостанешся. Негарно так, Івасику". Вона називала його так, як і в дитинстві, — Івасиком. А він, як завжди, уникав розмови, або відбувався жартом: "Встигну ще хомута на шию почепити, встигну. А ти ж у мене, матінко, безсмертна і, доки ти є, мені ніхто не потрібен..." Мати сердито відмахувалась: "Кажеш таке... Я серйозно, а ти жартуєш". І знову — в який раз — розповідала, яка у Стебліна-Камінського жона гарна, і діти вже є — радість їхніх бабусь.
По-своєму мати була права. Але вона не могла знати, що було на серці у її сина. Він не уявляв собі, як приведе у дім жінку, зовсім не схожу на ту, єдину, яка, може, давно його й забула. Напевне, забула, і все одно викинути її з пам’яті не міг. Це було його особисте, святе, і ніхто до цього не повинен торкатись, навіть і мати... То, може, тому бував радий, що пансіон віднімає увесь вільний час, примушує не думати про себе. Але той же пансіон майже не залишав часу для праці над "Енеїдою". Ті три десятки строф, початі ще в Санкт-Петербурзі та дописані потім, після приїзду, дома, перед тим, як він одержав місце, залишалися поки що єдиними у новій, п'ятій, частині поеми.
Вечорами наставала нарешті тиша. Вихованці лягали спати, в кімнаті своїй він залишався один, і раптом накочувалась нездоланна, незбагненна печаль. Тоді пристрасно мріяв цілком, до кінця, віддати себе широкій течії "Енеїди", нехай дія поеми підхопить і понесе його куди завгодно — на край світу, в безкрайній океан почуттів, думок, фантазії, боріння пристрастей... Досить, однак, було взятися за наготовлений папір, як думками повертався до справ пансіону.
Так минали дні, тижні. Минув місяць. За ним пішов і другий, а він не міг урвати хоча б годину для роботи над поемою.
І тоді минало сп'яніння. Ні, він жорстоко помилився, доки не пізно, треба шукати інше місце, де б залишалось більше часу для себе. Може, попроситися до Міклашевського? Тим більше, що той якось при зустрічі сам запропонував зайти. Щоправда, сказано це було між іншим, на ходу, і все-таки Міклашевський, якби схотів, зміг би допомогти. Чути, йде вгору, начальство у губернському правлінні ним вельми вдоволене, він ретельно виконує доручене, вміє подати, доповісти, далеко піде, таких "можновладці" люблять. Подумавши, одначе, про нову службу, про нескінченний потік паперів, які з першого дня підуть до нього, про те, як треба слідкувати,.щоб літера і слово були опуклі та схожі одне на одне, ставало гидко і страшно. Ні! Нізащо він не переступить порога ненависної присутності, краще залишиться без місця, на своєму пенсіоні, але вклонятися Міклашевському не піде, нехай любий друг його встигає, бог з ним, а він, Іван Котляревський, нікому не заздрить, давно ж сказано: кожному. — своє...
Після маячної ночі ранком приходив до дітей, чи, як він говорив, у пансіон, і — диво дивне — тієї ж хвилини забував про все стороннє. Як тільки ставав на високий поріжок, чув знайомий гамір, добре, незле бурчання старого служника Гаврила — і розумів: саме тут його місце, його другий дім. А помітивши, як дивляться, чекають на його слово усі ці кілька десятків хлопчаків — білоголових, стрижених, смаглявих — відчував: нікуди звідси не піде, бо на всьому білому світі немає місця кращого, тут його сім'я і життя. Тільки він, єдиний, зуміє розібратися в складностях пансіонного побуту: скривдженого пожаліє, кривдника погудить, перевірить — причому, кожного дня, — як підготовлені уроки, хто і як відповів вчителю у класі, за що був поставлений у куток — на гречку, а тепер от знову збирається йти, не підготувавши домашнього завдання. Він не міг залишатися байдужим і перевіряв, як Андреа Папаноліс знає статистику, а Мокрицький — вчить нелюбу латинську. Без цих та багатьох інших турбот він не міг прожити і дня, вважаючи їх найголовнішими, знав, що й вихованці звикають до нього, бо частіше, ніж раніше, звертаються з запитаннями, які і навмисне не вигадаєш, і він повинен відповідати, а якщо, траплялось, не знав чого чи не був певен у точній відповіді, то чесно признавався в цьому і другого дня не забував принести повну відповідь. тому йому вірили, бо знали: доглядач не обдурить, скаже правду, але і йому теж треба говорити, нехай часом і гірку, але тільки правду. А якщо інакше поведешся — вихованець ризикує втратити повагу в очах доглядача, а це — покарання, зрівнятися з яким не може навіть і лоза.
Ось так поступово — день у день, тиждень за тижнем — між новим доглядачем і вихованцями народжувалось найголовніше — взаємодовір'я, без чого служба у дитячому пансіоні неможлива, а відтак, міцніли і зв'язки доглядача з пансіоном, порвати які він вже не мав сили.
13
Був перший день листопада. Звичайний, нічим не примітний. З самого ранку задощило, і за якийсь час бруківка так вимокла, що ходити по ній стало небезпечно, скользота, та й годі, того й гляди, простягнешся, що й не встанеш. І все ж таки, завдяки тільки цій старій, вже досить побитій бруківці можна було і в негоду пройти Дворянською, Пробойною і Монастирською та ще двома-трьома вулицями; на решті вулиць бруківок поки що не було і, як говорили чиновники губернського правління, в ближчі роки і не передбачалось.
До речі, який у бруківці сенс!? Місцевий "вищий світ" роз'їжджав у власних каретах, а міщани, чиновна дрібнота, навіть і купці деякі, яким суворо заборонялось їздити в них, продиралися вулицями, що перетворювалися іншим разом в моря розливанні, на волах — круторогі вивозили з будь-якої котлубані; чорному ж люду й зовсім не звикати грязюку місити, в жирних чорноземних ямах губити останнє взуття.
Чиновники, кваплячись на службу, намагались хутчіш прослизнути у свої присутності, майже з головою закутувались в тонкі, на риб'ячому пухові, шинелі.