Кладуть туди згори вугілля й піддувають його бамбуковою дудкою. Дим повинен би йти крізь віконце, що зроблено біля кабиці. Але у віконце задимав вітерець і весь дим йшов у хату. Добре ще, що не на саму підлогу, а стояв чорно-сивою хмарою у нас над головами.
Ми — одинадцять душ робітників — сиділи на рогожці навколо дерев’яного корита, в якому було насипано каші з ячменю, та стояла глиняна миска з "місо", тобто — юшкою. Юшка, здається, з редьки — й огидно смердить. Ще було дано трохи якоїсь квасолі (сої) та знов-таки редьки. До всього цього в невеличких глиняних чашечках — чай.
Мені дало окрему мисочку й окрему філіжанку. Від паличок я відмовився, а їв — навдивовижу всім іншим — своєю лопаточкою. Ні олії, ні сала. Тільки ячна каша та юшка, далеко гірша, як бувало в Києві у тьоті.
Але, що найбільш дивне,— що все їдять заразом і кашу, й юшку, й ту редьку. А коли поїли кашу, то мисочки виполоскали чаєм й повипивали. Знаменито, що їдять всі незвичайно швидко й незвичайно тихо: жодного звуку, наче якась пантоміма...
По вечері я говорив з своїм "англічанином", з яким я особливо подружився, коли подарував йому досить невдалий з нього начерк олівцем. Його втішило те, що це — "від європейця", і він мені одверто "патронує".
Між іншим, почуваючи, що я вже за сьогодні тут провонявся наскрізь, я почав розпитувати його, де б мені постригти своє довге волосся. Коли він зрозумів, чого я хочу,— враз кудись був щез, а потім швидко повернувся, забрав мене й повів у село до голяра. Голяр був в незвичайному захопленні: кланявся, крутився й — на мою радість — знає трошки по-російському та англійському. Він був у російському полоні й вивчив чимало слів. Мені каже: "ваше благородіє" — й не може стримати своєї радості, що в нього клієнт — європеєць.
Очевидно, цей Котакі буде після "англічанина" моїм найбільшим тутешнім приятелем. Він вже продав мені солом’яні сандалі, виголив мене при ріпиці, поліз був бритвою навіть голити в носі та у вухах, чого я йому не дозволив, й за кожним словом запевняє мене, що "рад стараться" для мене.
Я також дуже радий: принаймні хоч щось можу довідатись, бо з "англічанина" не досить користі. Але він вже встиг розповісти, що я малюю знамениті портрети, й тепер я маю нового замовника — Котакі.
Ну, пора лягати. Завтра в сім годин — на роботу.
* * *
Так, мало не забув! Ще бачив дивину: після роботи, перед вечерею всі миються. Це — звісно — дуже добре, але ж кумедно, що жінки, нітрохи не соромлячись, просто на вулиці роздягаються цілком і полощуться в якихось баліях, наче в себе в хаті. Деякі, то ще й розмовляють з чоловіками та хлопцями, що проходять вулицею. І це робиться так, що, видко, у них немає жодного почуття сорому! Чи не комедія?..
Ще довідався, чого та чорнозуба баба плювала на бога. У неї на записці було написано її молитву. Коли приліпиться кулька,— бог виконає прохання. Так, що вона може бути спокійною...
А зуби у неї пофарбовані. Це — стара мода, якої додержують лише старі жінки.
— — —
Фу! Тяжко! І не так тяжко, як гидко!.. Правда, я вже досить принюхався й втратив почуття огиди, але часом то просто вивертає всю душу.
Бідні, вбогі люди! Я й уявити собі не міг, щоб можна було б отак бідувати! Роблять, як прокляті, й, здається, жінки працюють більш, як чоловіки. А за ту працю — жінкам 25–30 коп. на день, чоловікам 40–50. А їжа — то щось страшне: день-у-день ячна каша, редька й чай. Я просто такий голодний, як звір, і мушу купувати собі в крамничці, що зветься по-тутешньому "арамоная", сушеної риби, якою я й підкріпляюсь. Хоча рибка теж досить "духовита", але їсти можна. Боюсь тільки, що не багато мені зостанеться від моїх заробітків...
Однак же мені тут не вікувати, можу й потерпіти, але ж шкода дивитись на цих напівголих людей, що за працею не бачать світу, а не мають за те ні їжі, ні вигод, ні маєтку. Не диво ж, що вони радо смокчуть своє "саке", тобто — горілку з рису. Але самого рису майже ніколи не їдять. Котакі каже, що рис занадто дорогий, щоб його міг їсти дужий чоловік. Його дають тільки хворим, але — додав він — не таким хворим, що все одно мають вмерти! Цим шкода давати рису. Взагалі, які ці люди ощадні, трусяться за своєю загорьованою копійкою, всього бояться й вірять рішучо у всяку чортівню. Я тут всього четвертий день, а вже знаю від Котакі та "англічанина" силу всяких забобонів. Наприклад, нічого не слід починати 7, 17, 27 числа, бо це лихі числа. А у жидів число ж 7 було числом досконалості й удачі! От і розбери, на чийому боці правда!..
Не можна лягати лицем на північ, бо від цього можна вмерти. Взагалі північ — то сторона диявола й всякого нещастя. Через те, наприклад, не можна на північ робити виходу з жодної будівлі, а тільки з самих храмів, щоб вони захищали грішні душі від чортової спокуси.
Боже борони, зірвати мачину й принести квітку в хату! Це — доконче накликати пожежу. Не можна також, зрізуючи нігті, кинути їх на вогонь: швидко вмреш.
Виходить навіть, що й малювати не всякого можна. Й це тільки такі "високоосвічені" люди, як "англічанин" та голяр, на це можуть ризикнути. Інші гадають, що коли їх сфотографувати, або змалювати, то частина їхнього життя перейде в малюнок.
Очевидно, при таких умовах я не стану знаменитим портретистом Кохігами! Шкода,— принаймні б заробив би якусь ієну!..
Цікаво найбільш те, що ці забобони, яких просто безліч, підтримують місцеві жерці. Вони навіть продають різні амулети, які носять майже всі прості люди.
Одне слово, що день, що година,— то я все більш і більш дивуюся.
От тобі й "край щастя", от тобі й "колиска нової культури", як казав колись Кобець. Мій голубе! Яка шкода, що тебе немає тута: поколисала б тебе ця культура, хоча б по коліна в рідкім калу та в цих ароматах тутешньої природи... Це дуже гарно після Монахина!..
Але, не в тім річ! Як можуть при телефонах, телеграфах, трамваях, газетах і тому подібних здобутках людського знання й освіченості, здобутках, якими тут в містах так широко користуються (навіть і тут — в Кохігамі — є телефон і телеграф) як можуть жити такі темні, такі вбогі й, очевидно, забиті, затуркані люди?! Люди, що мусять животіти без стола, без стільця, без ліжка, без печі; їсти без ножа, виделки; майже не бачать м’яса чи сала; не сміють покуштувати навіть того рису, що витягає з них всю їхню силу?!..
І при всіх цих умовах ще увесь час усміхатись!..
Ні вибачте! Я вже й сьогодні не йму віри вашим щасливим усмішкам! Навпаки,— мені вас дуже шкода. Я, хоча й мало бачив своїх селян, але ж нічого подібного не зустрічав. Ночували ж ми у простого рибалки, під Гавроннями, обідали ж з Дерев’янкою, були ж у Диканьці і т. д. Та хіба ж там так живуть? То ж — царі, порівнюючи з цією біднотою та голотою.
Ну-ну! Вже чого-чого, а такого ніяк не сподівався. Але, будемо дивитися далі. Хоча це й сумно, однак, дійсно, цікаво. Аби тільки менше дощів та вогкості...
— — —
Вчора трапилась пригода. Був малий землетрус. Трапилось це саме за вечерею. Я встав, щоб набрати води, й раптом хитнувся, як п’яний, наче на човні. Всі страшенно сполошились, скочили з місця й кинулись прожогом з хати. Отже я зостався, бо нічого не розумів. Принаймні одразу мені не спало й на думку, що це — землетрус. Тільки потім мене вхопив за руку "англічанин", витяг з хати й роз’яснив, що трапилось.
Але на тому все й стало. Ну, якщо така штука землетрус,— то можна його й не боятись!
Правда, шкода була, хоч і не нам. Швидко ми побачили червону заграву й чорний дим: то горіло сусіднє село.
Мій "Фігаро" Котакі каже, що цього й треба було сподіватись: не дурно 7 число цього місяця минулося зовсім щасливо, от, лихі духи й надолужують!
За годину всі заспокоїлись і мирно полягали спати. Я таки встиг добре повечеряти. Розуміється, що селяни "напевно знають", що це до берега Японії припливла якась велетенська риба й ударила по берегу своїм хвостом, а від того й затрусилася земля!
— — —
Ну, от уже й більш тижня, як я працюю на плантації. Здається, мій пан з мене задоволений, бо питався, чи я зостанусь до зборки? Він каже, що я — сильний. Взагалі щодень, то він стає до мене ласкавіший. Вчора попрохав написати йому п’ять візитових карток по-англійському. А сьогодні запитував, де я вчився малювати й чи дорого в Монахині беруть за портрети?
Ой, дядечку! Бачу я, що й тобі кортить углядіти намальованими свої косі очі та мишачі хвостики під носом. Але ж я бачу також, що коли ти комерсант, то й я буду з тобою мірятись. Я сказав, що найдешевше за етюд олівцем треба дати 100 марок, тобто майже 50 ієн. Він дуже покрутив носом, та воно таки й я трохи передав куті меду. Потім я дипломатично додав, що, звісно, знайомих "малюємо" значно дешевше. Але поки що не вигоріло! А шкода. Ти з мене виганяєш піт, хотів би й я вигнати з тебе ієни!.. Тим часом зроблю ліпшенький етюд з його дому. Подивимось: може клюне?!..
Котакі обіцяв завтра повести мене в ліс, де стоїть храм богині Ісі. Храм цей знаменитий тим, що вже простояв 20 років, а через те його швидко по святах, що відбулися цими днями, будуть руйнувати, а замість старого почнуть становити такий точнісінько новий. Очевидно, старий за двадцять літ вже занадто осквернили лихі духи, яким в Японії рішучо нема спочивку. Кожної хвилини вони тільки те й роблять, що силкуються якось нашкодити кому-будь з богобоязливих японців!
Ні, наші українські чорти куди спокійніші й лагідніші!
Цікаво, що однак ті тріски, які зостануться від храму Ісі, попи заберуть собі й будуть продавати по шматочках, як великі святощі. Котакі з страшенним захопленням оповідає про цей храм та священний бамбуковий ліс, у якому цілі вулиці з ідолів.
Взагалі мушу ствердити й тут той факт, що я помічаю скрізь по світі: кожна людина любить свою батьківщину й кожен вважає її найкращою стороною в світі. Тобто в кожному сидить свій "чмелик"!..
* * *
Вчора у мене перша значна удача в Японії. Ще з позавчора я відпросився у свого пана на день, щоб поїхати в Нагасакі. Звичайно, просив його вирахувати з мене платню за цей день. Але зайво й просив, він вилічив навіть з мене за їжу першого дня, коли я ще в нього не служив, а обідав і вечеряв. Отже в Нагасакі я одібрав листа від колеги Давида. Він пише по-російському, а тому мушу перекласти тута, бо навіщо ж я буду містити сюди московські записки?
Дорогий і симпатичний колего Максе!
Дуже мене й містера здивував Ваш лист, що Вам нема з Європи кореспонденції й грошей.