ості теж виявилися людьми поштивими: перш ніж зайти до хати, довго обшкрябували перед порогом об залізячку черевики, тоді познімали свої повепькі (може, придбані саме для такої наради) капелюхи з рисової соломи, обперезані чорними муаровими стьожками, поклали ті капелюхи на лавочці під хатою (Наталка любила, сидячи на тій лавочці, мити увечері ЙОГИ теплою водою) і аж тоді, покахикуючи і потрушуючи плечима, пішли за господинею.
Церемонія з'їдання Наталчпного борщу була вельми затяжною, бо, коли десь години через дві нагодилася туди Дашунька, гості ще не показувалися з хати, господиня тея; перебувала, як сказав бп вибагливий стиліст, в структурі інтер'єру, а тим часом на екстер'єрі, тобто зовпі, відбувалася подія майже драматична. Дашупька була й не першим свідком тієї події. З-за парканчика, що відділяв хату від Наталчиного городу, визирав правнук діда Утюжка Павутя (отой, що вперше навчився перевертатися того дня, коли автор мало не втонув у Карповім Яру). Очі в Па-вуті горіли цікавістю, з усього обличчя так і бпв сміх.
— Ти чого? — пошепки спитала Дашупька.
— Дпвлюся, чи й третю доїсть,— так само пошепки відповів хлопчик.
— А це вже третя?
— Ага. Від тих оп стьожечкп лежать.
Коло низенької лавочкп, па яку поклали свої новенькі капелюхи Наталчпні гості, стояла коза Мальфея і спокійно дожовувала останній капелюх. Від двох іпших справді лишилися тількп чорні муарові стьояши, які Мальфея акуратно порозстеляла на лавці.
— По-моєму, доїсть,— підморгнула Павуті Дашунька.
— І ио-моему.
— Ти давно тут стоїш?
— А як тільки вона почала, так я й став. А то копав хрін. Прадід послав до тітки Наталки попросити корінчик хрону, а вона каже: "Висмикни там собі". А воно не висмикується. То я й копав. А тут Мальфея йдо і прямо до шляп. Нанюхала, видно, що смачне. І як взялась, як припала!.. У прадіда бриль з соломи — так того пе їсть. А тут — пе відірвеш.
Козу Наталка купила в учительки Одарії Трохнмївни, яка пе захотіла тягти за собою в нове село цю трагічну тварину. В Одарії Трохимівни коза звалася Амальфеєю, Наталка відповідно спростила це занадто складне ім'я, і в гадці не маючи, що в грецьких міфах розповідається про козу Амальфею, яка своїм молоком вигодувала па горі Егейській (що, до речі, теж означав — Козячій) самого Зевса. Та й що спільного могло бути між тою міфічною твариною, візерунок якої Зевс умістив навіть на небі у вигляді сузір'я Козерог, а з її рога зробив славетний ріг достатку, і звичайнісінькою українською козою, вередливою, впертою і, скажемо прямо, дурпою. Світогляд у Мальфеї був обмежений, вона так і норовила в шкоду, надто ж кортіло їй обгризати молоденькі акаційки коло Утюжкового двору. Інтелектом вопа не відзначалася ніяким, філософських нахилів, що бодай віддалено нагадували б Земляко-вого цапа Фабіяна, пе мала й у зародку, тож і не дивно, що, нанюхавши капелюхи з рисової соломки, вона забула навіть про Утюжкові акації й мерщій примчала до двору, щоб посмакувати такими пещоденними ласощами. Гоп-гоп, козупю, гоп-гоп, сіренька.
Павутя опинився по той бік парканчика не випадково, а цілком закономірно. Бо його прадід пе сідав обідати без хрону, а тим часом при переселеппі забув узяти з Карпового Яру відростків цього українського вітаміну й пересадити на повий город. Акацій насадив, хоч піхто з карпоярівців їх не захотів брати з старого села (колюче ж, та й росте туго), а про хрін забув. Тепер міг втішатися хіба тим, що єдиний матиме в себе акації, з яких, як відомо, Пой збудував свій ковчег і пережив усесвітній потоп, а по хрін щоразу мав посилати Павутю до сусідки Наталки, бо в тієї в городі буйно зеленіло все, що треба і для борщу, і до борщу.
— Хто там у тітки Наталки? — спптала Дашунька Павутю.
— Не бачив. Приставники якісь.
Павутя хоч ще тільки збирався йти до першого класу, вже оволодів початкамп степового словотворсппя і, як подумки відзначила Дашунька, досить влучно перетворив "представників" на "приставнпків". Щоправда, у Весслоярську до неї що не приставали, але в іншому місці вже було та й тут неминуче мало початися — це дівчина знала твердо і була готова до цього, хоч і пе в такпх масштабах, як воно згодом виявилося.
Але нагадуємо — це був саме початок.
Дякуючи, відсапуючись, витираючи ряспнй піт з облич, виходили гості з хати, за НИМИ йшла Наталка, сонце, хоч було вже й при заході, засліпило гостей так, що вони пе побачили ні Да-шунькп, пі Павуті, —воно било їм в очі, примушувало відвертатися, повернути голови вбік, гості й повернули собі саме туди, де була лавочка з їхніми капелюхами, Наталка, що йшла за нпми, так само глянула туди.
Це була трагедія, що дорівнювала загибелі Помпеї. Чоловік без капелюха в степу однаково що без штанів. Український селянин не може піти в степ простоволосий, так само як правовірний єврей у синагогу.
Але німі сценп — пе в степових традиціях.
— А-а, капосна тварпна! — закричала Наталка і метнулася в пошуках лозпняки, щоб уперіщити Мальфею по здухвинах, пібп могла б таким чином вибити з кози три новісінькі капелюхи. Бо така ж ганьба, такий сором перед чужими людьми, і що ж вопп тепер скажутьі
Але ті не сказали нічого. Не встигли ні розгніватися, ні обуритися. З-під сонця ступнула Дашунька, всміхнулася до спантеличених і трошки одурілих від борщу гостей — і все забулося: коза, капелюхи, мета приїзду до Веселоярська, білий світ...
— О-о-о! — тільки й спромоглися простогнати ці три представники чоловічого роду, і малий Павутя одразу збагнув, ще й не вивчаючи абетки, якого вигляду і якої форми має бути літера "О".
"Три вівчарики ідуть, три трубці несуть, у одного та й роговая, а в другого мідяная, а в третього з самого золота".
Так для Дашуньки почалася ера залнцяльників-пабридальпи-ків. Ті три відступили хоч і в захваті, але засоромлено, бо були ж без капелюхів! Зате рознесли вість повсюди: "Там у Веселоярську зоотехнічка-а!"
І посунули пілігрими, паломники, ирочапп.
Ясна річ, не обходилося без відповідного маскування. Той приїхав на збиральну, той па зяблеву оранку, той на осінню, а той на весняну сівбу, той на снігозатримання, а той на перевірку готовності техніки. Коло Дашуньки осідали каменем. Слава про вродливу зоотехнічну йшла така, що їхали вже не тільки з району, а й з області, з столиці, щоб зміцнити керівництво і розвинуть тваринництво, щоб корови стали всі неврочлнві й молочлнві, а в полі буйно родив овес-самосій і ячмінь-колосій.
Якби все це відбувалося в часи дореволюційні, коли свідомість трудящих одурманена була опіумом релігії, то Дашуньку неодмінно возведено було б спритними иониками в сан святої, а те, що діялося у Веселоярську, возведепо в ранг святого чуда. Для нинішніх же веселоярівців, озброєних передовим світоглядом, ніякого чуда в усіх подіях, зв'язаних з Дашупькою й уповноваженими, ге було, а була звичайнісінька чудасія. Хоч кпшки рви од сміху.
Почати з того, що жоден уповноважений у Веселоярську тепер не був старіший за тридцять років, хоч ти його ріж і печи па вогні, хоч у нього вже все повппадало, що могло випасти: зуби, волосся, пам'ять, слух. Жоден зроду пе був жопатнй, навіть той, що вже мав жонатих онуків. "Що ви, що ви, Дашунько Юхимівно, я ще не мав подруги життя, пі, ні, я, знаєте, передбачав, що зустріну... хе-хе!.. Самі здогадуєтеся, кого і де... Хе-хе!"
Завжди шукають випннх. Хто вннен? Всселоярівсько жіноцтво пе задумувалося над цією проблемою жодного дпя. Курка не засокоче — півень не скочс! От і вся мудрість. Жінка пе може бути справедливою щодо жінки. Серед веселоярівськпх жіпок Дашунька пе зажила ні популярності, ні співчуття. Тут тривала з першого дня війна, хоч і не проголошена, зневага, хоч і приховувана. Навіть у отому Дашуньчипому ходінні по канату вбачалось щось від зазіхання па цноту, гра з вогнем, балансування на краю прірви, виклик усім звичайним людям, неврівноваженість або емоційна нестабільність. На думку веселоярівських жінок, саме це й приваблювало чоловіків, а не її вродливість і розум. Бо яка ж це ікінка може визнати іншу жінку вродливою, та ще й розумною! | Гро цноту вже й казати пічого. Цнотливістю відзначалися тільки весталки в Римі, та й ті загинули разом з Вічним містом, і відтоді Жінота існує, ніби "літаючі тарілочки": ніхто не бачить, а всі про Неї говорять. Дашупька була зовсім по вразлива на будь-які розмови про неї. Здавалося, вона дня пе проживе без залицянь, набридання, переслідувань, пригод. Це було її довколишнє середовище, її спосіб життя, барва її самотності, якою вона затулялася від усього чоловічого світу, дратувала чоловіків, як бика червоним. Дивну гру Дашунька вела тільки з приїжджими. Місцевих остерігалася, пе підпускала, вичікувала, чи що? Враження було таке: вона точно знає, що їй пе подобається, але ніяк не може встановити, що ж саме їй подобається і що зможе коли-небудь сподобатися, і ось вибирала, перебирала, а перебирання таке можна здійснювати тільки за умови, що претенденти без кінця змінюватимуться. Так цілком несподівано споконвічний інститут сільських уповноважених знайшов нове застосування.
Перелічувати уновновал"епих і їхні функції чи й слід. Можна тільки запевнити читачів, що не було такої галузі, до якої б по притулювався представник. До Веселоярська з настанням "ери Дашунькп" прибився навіть метеоролог "для визначення панівпнх вітрів у повітряному просторі Веселоярська". Ну, вопо й правда: Веселоярськ славився вітрами, про що в нас що буде осібна мова, але ж ніхто протягом минулих двадцяти тисяч років не міряв їх тут і не визначав! Та, з другого боку, коли подумати, то колись же треба було добратися й до вітрів! А що збіглося це з появою Дашунькп Порубай, то що тут поганого.
Дашупька Порубай. Прізвище таке рішуче, що жоден уповноважений його і пе називав. Викручувалися па імені та по батькові: "Дашунько Юхимівно, дозвольте...", "Дашупько Юхимівно, даруйте...", "Дашупько Юхимівно, змилуйтеся...".
Все це народ був вихований, ввічливий, з галстуками, в начищених черевиках, великі поборники абсолютної свободи для самих себе подібно до Жана Кальвіпа, який колись пробував зробити Женеву містом-державою такої "свободи", де суворо стежили за поведінкою, для чого щотижня обстежували моральний стан громадян, караючи ва щонайменші порушення. К