Де можна стільки заробити?
— Це випадковий заробіток. — Ну, скажімо так: вороні Бог послав шматочок сиру. Ворона поділилася цим сиром з тобою.
— Гаразд, — сказала Маріца. — Будемо вважати, що гроші ти залишив на збереження. — Коли плануєш приїхати?
— Не можу сказати. Але якщо випаде нагода, дам знати.
Маріца сказала якісь теплі слова — які саме, я не розчув — і відімкнула зв’язок.
Закінчивши вечерю, я вмостився у кріслі й заходився проглядати газети. Почав з останнього номера. Пробіг очима знімки та назви статей і раптом спинив погляд на фото чоловіка у траурній рамці. Під ним був некролог. Небіжчик виглядав років на п’ятдесят, мав простеньке обличчя, на якому проте вгадувалося щось таке, від чого раптом виник у мені звір і вже не я, а він моїми очима дивися на фото. І тут я, нарешті, збагнув, що це — зображення темного, котрий помер в одеській лікарні. "Але ж чому тільки тепер повідомляють?" — майнула думка. Та коли я прикинув подумки, скільки минуло днів після того, як тіло його забрали в морг з лікарні, то виявив, що не більше тижня, половина якого пішла на те, щоб небіжчика доправити на батьківщину. Час після нашої останньої зустрічі з Костею, коли він мені повідомив про смерть Свистопляса, і дотепер, немовби розтягнувся… Це був один з двох "вузлів" на розгалуженій мережі дітей Мардука, який ми з Костею зруйнували. У некролозі повідомлялося, що пішов із життя функціонер одного з шановних відомств; було названо його просування по службі і чин у момент смерті (він помер від серцевого нападу), а також писалося про те, що функціонер мав юридичну освіту. Так ось яке підґрунтя лежить під "методом безкровного вбивства". Цей чоловік використовував свої знання правника не на боротьбу з правопорушеннями, а як інструмент безкарного доведення людини до смерті. "Не може бути дружби з темним — може бути тільки рабство у темного", — процитував я подумки сентенцію втаємничених, а від себе додав: "… людини чи держави". На чоловікові був піджак, пошитий, либонь, не на фабриці, а в козирному ательє, білий комірець і краватка. Він мав продовгувату, круглу голову, з залисинами й вухами дещо загостреними, хоча вони його й не потворили. Це я помітив ще тоді, в лікарні. Впадала в око стрижка "під братка" — довжина волосся не перевищувала й сантиметра. Чоловік як чоловік, а тільки чому звір у мені зіпнувся на ноги, хоча це була не людина, а тільки її фото? Я знав чому: сутність мертвого нелюда тепер повнила всі знімки його обличчя, де б вони не були. На кожен з них наклався відбиток його чорної душі — на папері, відео, чи в Інтернеті. Так само, як "боввани" минулої доби на високих п’єдесталах і дощечки на будинках з назвами вулиць сходять духом тих, хто замордував шістдесят два мільйони людей за час царювання колоса на глиняних ногах. Через те й жорстокості не поменшало поміж сучасного люду.
Тим часом наближався час новин і я увімкнув телевізор. По кількох сюжетах, по яких не уважно ковзав мій погляд, на екрані з’явилося фото чоловіка — те саме, що і в газеті, тільки кольорове. Звір мій, уздрівши зображення в кольорі, напружився. На нього, себто на мене, дивилися близько посаджені сірі очі, рот був стислий — чоловік, мабуть, щойно закінчив балакати і тієї ж миті хтось клацнув затвором фотокамери. Поки голос диктора переповідав текст некролога, я вглядався в обличчя того, хто багато років перетворював моє життя на пекло. Раптом згадав метафору, яка колись спала мені на думку: "я побачив скаженого пса, який навісніло, хоч і безгучно, валував, і з пащі якого падали шматки піни. На шиї він мав широкий нашийник з великою пентаграмою, від якого відходив і губився у просторі майже прозорий мотузок. Той мотузок хтось посмикував і "кричав": "Гать! Гать!" Нашийник був гаптований візерунком із ламаних ліній. Хто б мене не конвоював — підліток, з якогось училища, чи пенсіонерка, якій далеко за вісімдесят (стукачка ще з енкаведистських часів), а я бачив морду рудого, дворового пса. Цей бровко вибіг колись із глухої "зачепилівки" і прибився у велике місто, а там його приручили і зорієнтували, що важливішого за інтереси клану, до якого він прибився, та власних інтересів, не існує нічого. Це був рідний син князя світу цього — плоть від плоті, дух від духу. Того "князя", якому ще недавно належало все. Геть усе…" За мить я полегшено зітхнув. Ніби щойно відкрив для себе те, чого не міг збагнути усі ці роки. Чоловік був рудий! У своїх езотеричних книгах я багато разів наголошую на масті семи голів Звірини, що з моря вийшла, яка розв’язала громадянські війни, влаштувала геноциди, голодомори, репресії, нечувані за всю історію людства. Всі голови були руді. Знак їхній — 666, а код знака — 18. "Як же я не помітив червону масть у "братка", коли виганяв з нього приходька в одеській клініці?" — майнула думка. Такі ось "братки" (колись вони називали один одного "братішками"), ходили тоді не в модельних костюмах, а в шкуратянках і розстрілювали наліво й направо. Тоді їх "прийшло" багато. Дуже багато! Це був час, коли астральна складова аури планети щільно (найщільніше за попередні 25920 років) укутала живий світ, наповнюючи його звірячими інстинктами. "Які разючі зміни відбулися! — подумалося мені. — Тоді, щоб убити, не треба було вміти ні читати, ні писати, а тепер, аби позбавити невинну людину життя, слід вивчити юриспруденцію, інакше порушиш закон". Зображення кілера несподівано зникло, натомість екран укутало рудим туманом, який бачив, мабуть, тільки я, а точніше — мій звір.
— Масть, — сказав я в голос, — сім тисяч п’ятсот шістдесят ангстрем. — Це довжина хвилі червоного кольору будь-якого предмета — одвічний символ сатанинства. Теософська сума цього числа складає вісімнадцять. — Раптом збагнув, що й замовник — істота такої ж масті. І тут мені привиділося, що на другому кінці невидимого повідка, звідки вигукували: "Гать! Гать!", виникла й розтанула величезна кудлата голова рудого пса. Дуже велика! У земному світі таких, мабуть, не буває. Це вона кричала людським голосом: "Гать! Гать!" Ті вигуки супроводжував сильний дух псини. У моїй свідомості. У квартирі ж угадувався запах спорохнявілого паперу.
Перечитуючи щойно написані рядки, я подумав, що кидаю тінь на всіх, хто народився з рудим волоссям. І кепсько мені стало на серці, тому, що поміж моїх знайомих і близьких є чимало таких — шанованих мною людей і родичів, зокрема й мої сестра й тітка. Чому ж саме з-поміж рудих з’являються сутності без табутивного бар’єру? Пояснення прийшло несподівано… На Ісуса Хреста перед стратою надягли багряницю — одяг червоного кольору, який носили царі. Мовляв, ти кажеш, що ти цар (хоч і не від світу цього), отже, мусиш одягти шати царя. У всі часи невід’ємним атрибутом царя був червоний одяг (пурпуровий, кармазиновий, багряний). Жорстока влада в езотериці має назву "звір". Якщо ж приходить до влади не один цар, а група людей, то це вже буде Звірина. Колір крові для таких істот — державний і водночас конфесійний. Через те для тих, хто формує Звірину, яка діятиме у земному світі, важливо, щоб і її складові, там де можливо, несли в собі ознаки крові — не тільки в свідомості, а й на плоті. Через те сутності такі втілюють у декого з людей рудоволосих; ну, це там, де панує "дракон червоно-вогненний". Якби ж колір сатанинства був білий, то й найжорстокіші носії його були б обов’язково блондинами. І їх було б не менше, ніж рудих у час апокаліпсису. А там, де рудих немає, наприклад, у Камбоджі, "роботу" виконувала чорноволоса Звірина, але коїлося те під державним стягом — червоним. Там також убили кожного третього.
Мені спало на думку: "Невідомо що гірше — доводити людей до інсульту, божевілля чи самогубства тут, у земному світі, чи встановлювати Вавилонського боввана там, де тепер опинився "браток". Якщо вони встановлять статую боввана там, то тут почнеться новий апокаліпсис. Але я знав, що з безодні, де тепер перебуває їхній батько сатана, його випущено буде тільки через тисячу років — на короткий час і вже востаннє. Мені відомі й роки, у які прийдуть сім голів тогочасної Звірини і що вони також будуть руді.
РОЗДІЛ 4
Жіночий голос у слухавці домашнього телефону попрохав покликати мене.
— Так це ж я і є, — сказав.
— Вас турбує Віра Семенівна.
— Перепрошую, яка Віра Семенівна?
— Ну, пригадуєте, ви були у нас в інтернаті?
— А-а… Як ви там поживаєте?
— Та все гаразд. Я давно добиваюся до вас, але досі ніхто не відповідав. Уже подумала, чи не сталося щось, не дай Боже.
— Та ні, мене не було у місті.
— Я чого? Ну, нашу розмову не забули?
— Ні, звісно.
— Коли ми з тіткою Явдохою почули по радіо, що письменницькою начальницею стала Фроська Бамбухчиха, то подумали й про вас. У вас усе гаразд?
— Та нібито, — відказав я, несамохіть торкнувшись пальцями шрамів на обличчі. — А як там тітка Явдоха?
— Ось вона сидить. Я передаю їй трубку.
— Доброго вам дня, — почувся голос літньої жінки. А я уявив сухе, але не змарніле, обличчя і білу хустину, яка ховала сиве волосся. Тим часом жінка провадила: — Недавно мене запросили родичі на їхнє золоте весілля — моя двоюрідна сестра з чоловіком. Це донька тітки, про яку я вам колись казала. Ну, там хильнули, почали згадувати про той час, коли в їхньому селі зовсім мало людей залишилося. Був такий період — те вмре, того заберуть і він уже не повернеться, те в інше село заміж вийде. Згадали і вдову на ім’я Дарунька. Її відьмою вважали. Мала вона років тридцять п’ять од роду. Жила одна, поки до неї не прибився якийсь причинний. Хоча сказати, що він недоумкуватий, то не скажеш, але й розумні теж не такі. Ну, падуча його часом била. Свого справжнього імені він не знав, а може, придурювався. Документів не мав, а відтак ніхто не відав, скільки йому років. На нього казали Джебан.
Мені кортіло запитати, навіщо мені те знати, але я подумав, що це буде не ввічливо і не перебивав, натомість поцікавився:
— Що таке "джебан"?
— Горобець, — відказала Явдоха. — Те слово я чула ще від свого діда — вуличне назвисько цієї пташки. Даруньчин бахур теж на горобців так казав. Через те його й Джебаном прозвали. Але ми з Віркою дзвонимо вам з іншої причини. Отож, у Даруньки і Джебана уродилася дівчинка.