Бо так хвилююче перегукуються луни в діброві, нібито там десь на купальнях кричить тая злякана Карсавіна... Десь дзвінко, загонисто верещать сміхотливі дівчата. А тут ось такі чарівні його подруги, так воркочуть між собою грудними голосами, а кругом така краса невимовна, а її ж колись занечишував той плаский міщух всеімперський!.. Ні, він мусить якось на ньому помститися!
Компанія молоді пливе в красі казковій, хлюпає водою, опустивши в неї руки, оглядає старезні дуби-велетні, що стоять, як варта, як передовий гайдамацький загін на крутому березі, покручені бурями й часом, але уперто вчепившись в землю і в каміння, обхопивши його грубезним корінням... Потім вилізли на берег і оглядали парк, печери, гроти, старовинні мури й різні будівлі за мурами на горі... Настрій урочистий, святковий, сонячний, красою величавою та й смутком руїн породжений.
"От...
Це тут арцибашівський Санін млів в еротичнім чаду й ганявся за Карсавіною!.." — далі Павло опустив про самичку те, що стояло занотоване в його конспекті приготованої прилюдної доповіді, опустив, бо аудиторія не підходяща, щоб все говорити, і сказав наступний уступ: "Пласка "любов" знудженого всеімперського міщуха, самодура й циніка, загримованого Арцибашевим під сатира, чи пак під "сина сонця", шаліла тут колись і каламутила та занечищувала оці прекрасні води й оцю величну чистоту природи нашої ..." — вийшло гарно, образно. Можна сказати, зворушливо. Ні, він таки хоч скорочений варіянт своєї доповіді, а прочитає. Бо занадто він тим наповнений і чомусь те все йому муляє сьогодні. Якийсь дух неспокою, неусвідомленої досади й тривоги засів і під'юджує його. А ці ось супутники — майже всі нетутешні, та ще й зовсім зелені. Де їм про те знати. А мусять!
"Ось тут він ганявся... О!"
Перед ними мальовничі, праісторичні гроти, а поруч — таємничий, монументально вимурований і різними записами людськими обписаний вхід до таємничих і "страшних" печер... Страшних, бо нібито безкінечних і заплутаних, як печери святої Лаври в Києві або як древні християнські катакомби десь в невідомій Італії.
"Люди в печерах молилися Богу (даремно, звичайно), прикладалися до мощей (теж даремно) і страждали на цій землі від злиднів і наруги чужої, а він іржав тут, той всеросійський прославлений "півінтелігент", той плаский міщух всеімперський, що від великих революційних ідей, від революційної істерії вдарився в другу крайність — в оголений жереб'ячий цинізм..."
Дівчата розсипаються сміхом, червоніють.
"Ні, так не піде, — думає Павло, — цілий конспект треба буде переробити, занадто радикально все".
Перед ними на узгір'ї над мальовничим крутим урвищем рештки розкішного якогось павільйону, чи готелю, чи ресторану над шпильчастим, мовби кремлівським, муром монастирським, мохом порослим.
"Ага! Це й тут він млів і гасав!.. — не витримав Павло. — Це тут колись колонізатори, помираючи від нудьги, сплодженої неробством, вбивали час за преферансом, вином і еротикою... Доки... Доки не вдарила революція і не поодтинала їм голів, а разом з ними й всіх знарядь до преферансу, до вина й до еротики..." — Павло поперхнувся, дівчата розсипаються реготом, дзвінким, перламутровим.
— Браво, "професоре"!.. Професоре історії!.. Ну, далі!.. Ха-ха-ха...
"Ні, брат, — думає Павло, — так не піде!" На тому лекція Павлова й скінчилася. "А шкода! Шкода. Тільки ж авдиторія — ну, зовсім непідходяща". Бо тих цитат, що він понавибирав з тієї повчальної книги і коментарів, що він подавав, навіть не кожне мужеське вухо зможе витримати. А прочитати б треба. Тим більше, що йому здається чомусь, ніби герої тієї книги зовсім і не повмирали.
Ата згадала, що вона теж читала цю книжку, бо підсунув той Добриня-Романов колись, порядком, так би мовити, "виховання молоді", — і книжка та пласка викликала в неї огиду, страшну огиду своєю павіанячою мораллю. Почуття тієї огиди зринуло й зараз...
— Що це вам дався той Санін!
— Та я ж мовчу вже...
— Де ж ви мовчите, як ви щось там бубоните про "світловолосу фігуру боголюдини, що прийшла в цей світ, щоб бачити сонце, а тим часом підглядає голих дівчат на купальнях...".
Загальний регіт. Павло справді був спійманий Атою на тому, що, йдучи біля неї, мурмотів сам до себе, глузливо цитував з пам'яті якийсь уступ з книги та свою їдку заувагу до нього.
— Та то я так.
— Киньмо. Світ такий хороший. Бачите?! Навіщо ж його псувати згадками про різних там паскудників і їхні паскудства. То все давно минуле...
— Ви думаєте? Мовчанка.
— Цитьте! Ось слухайте!..
Над рікою розгорнувся й поплив широкий і гойдливий мотив... "Я бачив, як вітер березку зломив..."
Грала духова оркестра там десь, за широкими протоками, там, де височіли, як зелена хмара, буйні ліси Доброславівки.
— По конях! А то все відбудеться без нас!
Але замість бігти, всі дівчата стали прислухатися до вальсу, як зачаровані... Широка невидима ріка звуків десь зринула й завирувала, й потекла упоперек, через ріку блакитну, потекла через прекрасний ранковий світ.
"Я бачив, як вітер березку зломив ..."
Звуки котилися над сонячними луками, над зеркальними водами, гойдали блакитним повітрям мерехкотливого ранку, — і здавалося, що все затанцювало, загойдалось мрійно — трави й дерева, й проміння рос, і бджілки над квітами, й метелики... Дивно! Слова ж у цьому вальсі, як відомо, печальні, та й мелодія ніби журлива, а от зараз така вона радісна, легка, гойдлива, за душу бере, пориває гойдатися й упиватися тим ритмічним, молодим колисанням, ноги стають пружинясті й ступають не на п'яту, а на пальці, на самі кінчики, хочуть відірватися від землі й піднестися в усміхнене, радісне небо...
Дівчата похапалися руками одна за одну, побралися парами й закружляли по сонячних плямах широкої алеї, і викружляли так у молодому вихорі на сліпучозелену галявину, як на сонячний майдан... Закидали голови аж на спини й мружили й приплющували очі, хмеліючи від шуму крони, розгойданої мрійливим ритмом вальсу...
"Я бачив, як вітер березку зломив..."
Звичайно, він її зломив з любові, цілуючи, а потім знову піднесе, й вони загойдаються, попливуть в вальсі кохання... І березка буде щаслива до безтями, залюблена...
— По конях! А то все відбудеться без нас!
Пострибали в човни й попливли туди, на музику, немовби метелики полетіли на сяйво... В човнах пливли й під ритм вальсу гойдалися з боку на бік, замалим не черпаючи води бортами, — виробляли "па" звиненими руками... Туди, на мрійливу, ліричну музику, — колисанку закоханих і юних!
* * *
Яка краса відродження країни!
Ще рік, ще день тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни
І журно дзвін старий по мертвому гудів...
Петро тре очі. Це було ось тут! На оцій ось стіні. Колись. Чорний оцей величезний квадрат тоді був записаний малиновими літерами з золотою лиштвою, а кожна перша літера в рядку — візерунчаста. Це був вогненний клич. Намальовано його любовно, так само патетично, як і звучав він, якимось героїчним новим небаченим шрифтом. А підписаний був цей тріумфальний крик душі незнаним, але таким ваблячим, магічним ім'ям — "О. ОЛЕСЬ".
Що за "О. Олесь"? Що за "О. Олесь", що має таку силу слова і що так потрапив сказати за всіх, висловити загальний крик воскреслої душі, її радість і шал? Хто він? Який він? Кожне їхнє серце перед цими словами тоді трепетало, завмирало перед цією стіною, як перед великою скрижаллю з божеським одкровенням...
Петро сидить посеред великої, заснованої павутинням і заваленої якимось мотлохом залі на покривленому стільці верхи й дивиться на величезну стіну. Стіна облуплена й порожня, гола. Нічого на ній не написано. Анічогісінько. Лише посередиш на ній велика чорна пляма, як могила, як прапор жалоби: кілька квадратових метрів старанно замазано не то дьогтем, не то друкарською фарбою... Ні, спершу облуплено, а тоді вже замазано. Зроблено фундаментально. І виглядає та пляма, як рілля восени. Ото там і був той напис... Петро сидить верхи на стільці, поклавши на бильце руки, а на руки голову, і дивиться, не моргаючи, на велику пляму... "Яка краса відродження країни!!!" Він задуманий, запечалений. Пляма оживає, мерехтить, як і давно колись, грає фарбами й вібрує тріумфом:
Яка краса відродження країни!!.
Ще рік, ще день тут чувся плач рабів...
Воскресає дитинство, воскресають дні першої-найпершої юності, великі надії, гарячі святі поривання... Шумить, шумить, шумить дитинство —
Ми дзвіночки, лісові цвіточки,
Славим день!.. Славим день...
Петро тре очі, мружиться й зітхає. Чорна брудна пляма. Брутальна і жорстока. Немилосердна... Пустеля. Руїна. Смерть. Порожнеча. Він проводить очима по залі, заваленій старим реманентом чи утильсировиною, дивиться на повибивані вікна вгорі, захаращені павутинням і пилом, дивиться на повиламувану місцями підлогу, на похабні написи внизу по стінах, в межах засягу людської руки ("в межах можливостей!") і втягає голову в плечі, спирає її підборіддям на груди, заплющує очі й так сидить...
Він тут один. Це він утік сюди, шукаючи спокою, утік від тих там, серед яких він зайвий і чужий, що прийшли десь сюди на квітучі гори, на тихі води, в веселі діброви справляти своє свято. Це ж сьогодні масова "культвилазка"... І він приволікся теж... Тільки він приволікся стороною, слідом, за тією дівчиною, нишком, небачений і незнаний, тягнучись за нею серцем. І пройшов навіть поуз біля печер, непомічений. Пройшов мимо них — мимо веселої компанії — мов тінь, стороною, лабіринтом переснованих стежок і зник у гротах. А тоді крізь підземну плутанину печер, лише йому одному знайомими ходами пройшов на інший бік... Лише око зафіксувало моментальну відбитку похиленої уважно голівки та вухо схопило чиюсь веселу тираду про Саніна арцибашівського:
"Це ось тут арцибашівський Санін млів в еротичнім чаду й ганявся за Карсавіною..." — такий комічно-поважний тон, як то буває в провідника при обходах музеїв. — "Пласка любов всеімперського мішуха, самодура й циніка..."
Далі Петро не чув. Щасливо прослизнув, уникнувши зустрічі. Навіщо він їм! Сама-бо його поява приносить нещастя. Шукаючи самоти, Петро забрався сюди, його впустив сторож цієї "цитаделі модерної цивілізації", що являла собою нібито музей сільського господарства, а фактично поки що тільки зруйнований чужий храм, обернений на пустку, завалений всіляким сміттям.