Смерть відступила.
— Васю, ти поїдь на поле,— промовила Наташа.
— Я тебе не залишу саму.
— Мені вже краще,— вона силкувалась посміхнутись.— А ти поїдь, бо чекають там.
— Хто?
— Люди… Люди чекають.— Вона була абсолютно переконана в тому, що в кожній бригаді тривожились, чому нема Наталки і голубого візка.— Тільки ж Платонові нічого не говори. Скажеш, що в мене роботи багато. А взавтра я вже поїду… Обіцяєш?
Васько щодуху гнав конячину. Він мусив сказати Платонові про все, Наташу не можна залишати саму вдома… Хай викличе з практики Галину, хай привезе лікарів. Швидше до Платона, швидше!
— Но, но-о,— підганяв свою булану.
Треба переїхати через оцю балку, а там зразу вже почнуться поля. Васько потягнув за віжки, вдарив батогом конячину, вона від несподіванки рвонулась судись убік, візок заскрипів, став дибки і перекинувся. Задзвеніло бите скло, розсипались книжки, цукерки і мокрі від лимонаду цигарки. Васько розгублено подививсь на червоні колеса візка, на зламану голоблю і заплакав. Булана кобильчина сумно похитувала головою, ніби співчувала хлопчаковому горю.
— Хто ж так їздить? — почув Васько Степчин голос.— А ще парубок, в штанах.
Степка скочила з коня, взялась руками за полудрабок, і візок став на колеса.
— Все чисто побив! Цукерки з тютюном змішались… Хіба не бачив, що тут риштак?
— Не бачив,— схлипував Васько.
— Не плач, що ти, дівчинка? Чи, може, вдарився?
— Ні… А за оце ж усе Платонові треба буде гроші платити… А в нього нема… А тут на карбованців двадцять краму…
— А чого ж ти сюди їхав, дорога ж є.
— Я спішив..
— Встигнув би з козами на торг,— дівчина збирала книжки.
— Я до Платона спішив. Наташа там… їй погано… лежить сама…
— Де лежить? — здригнулась Степка.
— Вдома. Сама… У неї приступ… вмерти могла,— крізь сльози промовив Васько.
— Клич Платона, а я до неї поїду. Та облиш ці ящики, потім забереш.— Степка, не оглядаючись, помчала в село.
Перескакуючи через купи гички, хлопчик добіг до братового комбайна, але за кермом сидів Максим.
— А де Платон?
— В район викликали, то Коляда на своїй машині повіз,— сказав Максим.— А ти чого такий заклопотаний?
Збиваючись, Васько розповів про все Максимові.
— Треба лікаря покликати,— вирішив той, зупинив машину і побіг до Снопа.
*
Бунчук вийшов з-за столу і голосно привітав Платона:
— Радий бачити героя колгоспних полів! Здоров, Гайвороне. Сідай. Як справи?
— Нічого, працюємо.
— Молодці. Якщо і на бурякових комбайнах рекорди дасте, то восени проколюйте дірочки на ордени. Хвалю. Справжні комуністи.— Секретар не сів за стіл, а присунув крісло до Гайворона, даючи зрозуміти, що розмова у них не офіційна.— Хочу поговорити з тобою, Платоне, по душах, а то все ми, знаєш, якось з тобою більше в дискусіях… Ти гарячий і я. А діло ж одне робимо.
— Я слухаю вас, Петре Йосиповичу.
Бунчук закурив і почастував Платона.
— Ми оце вирішили, Гайвороне, зняти з тебе догану… Сам розумієш, кращий механізатор області і… догана. Ти зрозумів і показав себе в роботі. Партія карає, але вона ж і прощає…
— Я перед партією ні в чому не завинив,— сказав Платон.
— Не будемо входити в деталі… В чомусь винен Коляда, а десь помилився ти. Одним словом, ми переглянули своє рішення…
— Спасибі.
— Що ти! Це наш обов'язок. Чуйність повинна бути в усіх питаннях.— Секретар довірливо поклав руку на Платонове плече.— Не той друг, що в очі хвалить, а той, що поза очі…
— Друзі різні бувають,— погодився Гайворон, не розуміючи, куди веде Бунчук.
— Так, так, допомагаєш йому, вирощуєш, а він, замість подяки, доноси пише… Обидно, так обидно,— зітхнув Бунчук.— Усі в районі знають, скільки я Мостовому добра зробив. І ти ж, Гайвороне, знаєш… А він…
— Я не повірю, що Мостовий пише доноси.
— Заяву написав на мене в обком,— поскаржився Бунчук.— Подумати тільки! Ніби я дав головам колгоспів вказівку посіяти кукурудзу і приховати від нашої держави площі… щоб потім цифру врожайності підняти… Хіба я міг піти на такий злочин? Що у мене, два партквитки?
— Якщо не давали таких вказівок, то чого ви переживаєте, Петре Йосиповичу? — наївно запитав Платон.
— А ти знаєш, що робить цей Мостовий? Він примушує деяких голів давати письмові підтвердження, наче я звелів їм засівати площі і не показувати їх у зведеннях.
— Хіба можна примусити людину зводити наклеп? І Мостовий цього ніколи собі не дозволить, Петре Йосиповичу,— заперечив Гайворон.
— Він і в Коляди вимагав.
— Але Коляда хотів засіяти сорок гектарів кукурудзи, щоб про неї ніхто не знав. І хоч усе звалили на Кутня, ніби він сказав неправду мені, але у нас, Петре Йосиповичу, є протокол партійних зборів, на яких виступав Кутень і слізно каявся Коляда…
— Але ж ми це питання розбирали на бюро… і ті ваші протоколи не проходять по справі, Гайвороне.
— Звичайно, бо вони б повернули її зовсім інакше.
— Де цей протокол зараз?
— У Підігрітого.
— Ти його писав, Платоне?
— Я.
Бунчук помовчав, потім витяг з шухляди два аркуші списаного паперу і подав Гайворону.
— Ось твоя заява, яку ти написав на моє ім'я після тих партійних зборів…
Платон переглянув.
— Моя.
— Я просив би тебе, Гайвороне, щоб ти… переписав її. Цю заяву і той ваш протокол… Напиши про все, тільки щоб не було оцих різких… формулювань. Не хотів Коляда засівати якісь таємні гектари. Повір мені…
— Я написав правду, Петре Йосиповичу. І сказав про це на бюро, якщо ви не забули. Та й сам Коляда тепер не заперечує.
— Коляда? — здивувався Бунчук.— Він тобі щось говорив?
— Ні. Підігрітому, коли почув, що приїжджає комісія з обкому. Радився, що йому говорити, коли викличуть.
— Бачиш, бачиш — і його умовив Мостовий! — Секретар забігав по кабінету, але поступово взяв себе в руки.— Які безчесні люди!.. Тепер я розумію, що допустив помилку. Не розібрався. Треба було записати Коляді, щоб до нових віників пам'ятав.
Бунчук уже шкодував, що сказав Платонові про цю його заяву і попросив переписати протокол, але відступати було нікуди. Коляда підвів, злякався…
— Так що тут переписувати? — запитав Гайворон.— Почерк у мене, правда, не дуже красивий, але розібрати можна.
— Я кажу не про почерк, а про суть,— тепер Петро Йосипович не міг збагнути, чи Платон справді не розуміє, чого від нього хочуть, чи сміється з нього.
— Тут усе правильно,— Гайворон поклав заяву на стіл,— і в протоколі всі виступи записані дослівно.
— Я прошу тебе,— вичавив з себе Бунчук,— переписати цю заяву так, щоб у ній не було й слова про ті ваші збори і про так звані махінації Коляди… Помилку виправлено, навіщо згадувати, нагромаджувати якісь факти, адже це все на мою голову, Платоне… Я старий чоловік, мені скоро на пенсію. А зараз б'ють окозамилювачів… шукають, попадеш під гарячу руку. Хіба ж я можу встежити за всіма?
— Я нічого не буду переписувати, Петре Йосиповичу. Тут пишеться про антидержавні дії Коляди, а не про вас. А як ви реагували на це, то вже інша річ, — сказав Платон.
— Пробач, що потурбував,— Бунчук сів за стіл, мовляв, розмова закінчена.
Платон попрощався, хотів був іти, але секретар затримав:
— До речі, де зараз твоя сестра?
— На практиці, в Хрещатому, а що?
— Радив би тобі поцікавитись, як вона живе, що робить і, взагалі… за дівчатами в такому віці потрібен нагляд…
— Я вас не зовсім розумію, Петре Йосиповичу.
— А ти знаєш, з ким вона… сплуталась?
— Що? З ким? Розтрата?
— Ні, — примружився Бунчук.— До неї їздить ночувати Мостовий…
— Неправда! Я не повірю, що вона…— Платон не закінчив, бо раптом згадав, як Галина приходила до Мостового і ту розмову з нею.
— Я теж не вірив, але, на жаль, це так… Ось тобі і дружок,— посміхнувся Бунчук.— На студенточок потягнуло… Розпусту в технікумі розплоджує… Ми займемось цією справою, і не тільки ми. Шкодую, дуже шкодую, що в цій брудній справі замішаний і ти…
— Я? Я тільки один раз був у технікумі.
— А ти знав, що твоя сестра… хм, дружить, якщо це можна назвати дружбою, з Мостовим?
— Я знав, що вона один раз приходила до нього.
— На квартиру,— уточнив Бунчук.
— Так.
— А чого ж ти мовчав? — допитувався секретар.— Хіба це нормально, що дівчинка приходить на квартиру до дорослого чоловіка.
— Я цьому не надав ніякого значення. Мостовий бував у нас вдома, вони знайомі… І Галі вже вісімнадцять років.
— Усіх учнів технікуму ми називаємо дітьми, товаришу Гайворон,— повчально промовив Бунчук.— А тих, хто розбещує дітей, ми називаємо інакше… Галина сама пішла до нього перший раз чи… за чиєюсь порадою?
— Та як ви смієте? — скипів Платон.
— Спокійніше. Я ж не сказав, що ти її послав.— Бунчук стомлено провів долонею по обличчі.— Хтось приводить до себе на ніч дівчаток, а я і про це повинен думати…
— Ні, ні, неправда! — Платон вийшов і, стиснувши кулаки, важко побрів довгим коридором до кабінету Мостового. Двері були замкнені.
Платон вирішив негайно добратись до Хрещатого. Ні, він не простить їй цього! Та як же вона могла допустити, щоб про неї заговорили в усьому районі? І Мостовий нехай не попадається йому на очі. Він не подивиться, що той секретар…
*
Платон стояв за Косопіллям, чекаючи машини, а в цей час у райкомі розривався телефон: дзвонили із Сосонки, щоб Гайворон негайно їхав додому, бо стало дуже погано дружині. Старий Котушка пішов шукати його по місту.
Платон увечері приїхав у Хрещате. Сільмаг був відчинений. Люди товпились біля прилавків, і хлопець не зразу побачив Галину. Нарешті проштовхався і, не привітавшись, запитав:
— Ти можеш вийти?
— Мотю,— сказала комусь Галина,— побудь за мене, брат приїхав.
Платон, не дочекавшись, поки вийде сестра, завернув за ріг сільмагу і швидко пішов до ставу. Галина насилу догнала його.
— Чого ти приїхав, що трапилось? — злякано дивиться на брата.
— Трапилось. Хотів побачити шльондру,— Платон, не розмахуючись, ударив Галину по щоці.
Дівчина зойкнула швидше від несподіванки, ніж від болю, відсахнулась від брата.
— За що?
— Ти мене питаєш? — хрипів Платон.— Я тебе буду питати… Мостовий ночує в тебе? Кажи!
— Он ти про що?
— Кажи, бо…
— Нічого я тобі не скажу… Ще можеш вдарити. Бий…
— Говори! Не вдавай з себе святу… Знаю я таких…
— Іди звідси, іди,— гнівно блиснули її очі.— Я не ображаюсь за те, що ти вдарив мене, але мені дуже боляче, що ти такий… убогий… душею.