Системи, за якої державні посади, депутатські мандати є привілеєм багатіїв та кримінальних елементів, бо купуються за певними розцінками, наче на базарі. Якщо за радянських часів влада бодай формально належала людям праці, то сьогодні вони її позбавлені і юридично, і фактично.
Отож разом із Всенародним Днем Незалежності у народу вкрали і саму незалежність, себто державу, та поставили її на службу виключно скоробагатькам, котрі становлять менше 10 відсотків населення. 1 грудня повинно стати не днем феєрверків, а глибоких народних роздумів. Святкуючи його, люди мали б згадати, про що мріяли під час голосування за незалежність і виставити рахунок можновладцям, народним депутатам усіх скликань і... самим собі. Хіба голосували за хабарі при вступі у ВНЗ, при одержанні довідок, оформленні земельних ділянок, розгляді судових справ? Хіба мали на увазі бідність, безробіття, безпросвітність? Мабуть, тоді кожен, знаючи про те, що живе в республіці, яка за економічним потенціалом входить у перший десяток найрозвиненіших країн світу, сподівався жити заможніше, скажімо, ніж в Америці.
Хто винен? За звичкою кажемо: можновладці. А хто ж вони? Німці? Монголо-татари? Чи прибульці з космосу? У кожного з них є батьки, діди, брати й сестри, друзі, колишні колеги, однокласники, однокурсники. Всі вони жили в селах, містах, навчалися в школах, ВНЗ, працювали в колективах. Немає сумніву, що більшість із них у ті часи були товариські, щирі, надійні, порядні. Чому ж, коли потрапляють до парламенту, обласних рад, адміністрацій та інших структур, стають бюрократами, хабарниками і самодурами?
Двадцять років поспіль торочимо, наче папуги: щоб жити краще, треба змінити владу. Десять разів її міняли, і нічого не виходить. Змінити закони? Сотні разів їх змінюємо — теж жодного результату. Ходимо по замкненому колу. То, може, змінитися треба самим? Може, брехня, кар'єризм, крутійство, жадібність, заздрість, раболіпство і плазування поряд із працелюбністю, гостинністю, добротою та іншими чеснотами є елементами нашого національного менталітету? Прикре, болюче запитання, але треба на нього відповісти. Інакше далі — ні на крок.
У пошуках Мойсея
Раджу подивитися новий фільм "Вихід. Царі і боги". Втім, якщо не маєте змоги, — не біда, сюжет вам добре відомий, адже в основу стрічки покладено Біблійну легенду про вихід євреїв із Єгипту та народження їхньої нації.Хоча це також і про нас, і про всі народи, які свого часу здобували волю і гідність. 300 років рабства, 40 років блукання пустелею. Наша пустеля ще не перейдена. Сім кар єгипетських — це санкції США та ЄС проти Росії. Вже було чотири рівні, ще треба три. Ми кудись рушили. Бог із нами. Для решти подій теж можна знайти аналогії, тільки от Мойсея нема. Або Вашингтона, Кромвеля, де Голля, Гавела...
"Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись...", — пророкував наш Кобзар. Про потребу появи Мойсея писав і великий Каменяр Іван Франко. А він аж надто треба, бо народ без пастиря сліпий і безпорадний. Адже нічого не помінялось у суспільних відносинах на Землі за три тисячі років, принаймні у світі невільному, центром якого є Московія. Дійові особи все ті ж: царі і їхні сатрапи, кріпаки, підневільні народи, купці, лихварі, вбивці, боягузи, зрадники... І — борці за волю. Та й мотиви ті самі: поневолення заради збагачення і марнославства, звільнення, очищення, любов і ненависть.
Пригадуєте головну вимогу Майдану: "Лідера! Лідера!". "Ні, ні! — відхрещувалися промовці. — Час месій і яскравих лідерів минув, настала пора прагматичних менеджерів (читай — злодіїв), а лідер — сам народ". Однак це лукавство. Власне, революція на теренах Європи в ХХІ столітті — нонсенс, катастрофа; але якщо вона вже сталася, то на її чолі має стати лідер. Бо не можуть такі потрясіння відбуватися без ватажків. Не заводом керують нині Прем'єр і Президент, а країною, в якій відбувається революція, котра сама по собі є поняттям духовним. Ті ж, хто вискочив тоді на трибуну, а сьогодні вхопився за кермо держави, свідомо опустили планку вимог до влади. За їхньою логікою виходить, що настав час лише для героїв, які вмирали на Майдані й гинуть на Донбасі, страждають від голоду і холоду, "Градів" і ран. Тобто внизу — революційна романтика, а нагорі — цинічний прагматизм? Треба усувати цю дику суперечність, інакше заблудимося. Від влади, а також від кожного із нас, передусім від себе, маємо вимагати за найвищою шкалою. За тією, на яку вивищилися кіборги в Донецькому аеропорту. І ніякого попуску. Чому не покарані винуватці нездарного розслідування подій на Майдані? Чому досі при погонах генерали, професійна недолугість яких призвела до іловайської та інших трагедій? Згадаймо, як учинив начальник французького відділка поліції після терористичного акту в цій країні — застрелився. Чому не відповіли перед законом посадовці, які гальмували процес постачання нашої армії, розкрадали гроші і майно? Чому й досі залишаються на найвищих посадах ті, хто здав Крим і провалив АТО? Таких "чому" безліч. Тож навіть якщо вони й менеджери, то дуже кепські, неефективні, яких давно треба вимести поганою мітлою. Але вони й досі у владі, отже, суспільний організм нездоровий.
Де ж ти, український Мойсею? Агов! Покажіть пальцем на будь-якого політика і запитайте себе: "Це він? Це той, що пожертвує власним майном і життям заради народу?". Упевнений, що при переліку більшості з відомих імен ви розрегочетеся. "Мойсей на "Мерседесі"? Ха-ха! Месія з мільярдними рахунками? Вашингтон із Кончі-Заспи? Ну-ну...". Він десь є, але йому не дає пробитися на поверхню брудна олігархічна піна. Ми всі його підсвідомо шукаємо, але, вочевидь, не там. Немає його на телеекранах, там лише ті, кого призначають коломойські, фірташі, ахметови. Чи здатні ми його знайти, виростити, наділити владою і піти за ним? Ось питання з питань, на яке маємо якнайшвидше дати відповідь. Інакше ми — не нація.
Хтось скаже на це, мовляв, уже був один 2005 року. Наламав дров. Ну, помилилися, буває, треба робити другу спробу, третю... Поки не знайдемо гідного. Для цього мають працювати такі механізми громадянського суспільства, як Майдан, Віче, — субстанції, які генеруватимуть ідеї і пересіватимуть управлінські кадри. На жаль, ці народні органи нинішня влада знищила як непотрібні. Мабуть, не треба зациклюватися на п'ятирічному президентському термінові, який сковує народну кадрову ініціативу, адже нашим поводирем може стати і... прем'єр (тільки не нинішній), тим паче, що маємо парламентсько-президентську республіку. Питання з новим керівником уряду можна вирішити дуже швидко. А може, слід змусити чинного Президента сповна виконувати свої обов'язки?
Сила педагогічних батальйонів
Співвідношення сил української і російської армій відоме — Давид і Голіаф. Щороку ми витрачаємо на оборону 1,5 млрд доларів, а РФ — близько 90 млрд. Виходячи з цієї арифметики, вони мали б нас придавити, як комара, за кілька днів. Але не вдалося. Кажуть, допомогли економічні санкції США та Європи. Допомогли, та вирішальної ролі не відіграли. Чому ж тримаємося? Бо маємо ресурс, набагато потужніший од нафтогазових мільярдів нашої сусідки, — патріотизм. Ця штука не падає з неба, не видобувається в надрах, не купується, а виховується. А тепер давайте подумаємо, хто це зробив. Телебачення? Та ні, навпаки, — воно засмічувало мізки і душі нашої молоді низькопробними російськими бойовиками. Може, приклад високої жертовності й моральності подавали політики? Навпаки, більшість із них уособлюють продажність і корумпованість. Слово "депутат", на жаль, стало синонімом таких понять, як бандит, злодій, безпринципний брехун. Може, в нас була спеціальна державна програма виховання патріотизму? Не було.Звідки ж оці жертовність, готовність стерпіти будь-які муки заради свободи Вітчизни, що демонструють молоді й старші люди? З повною відповідальністю заявляю: головним ковалем цього ресурсу є наш український учитель. Той, який у голодні 1990-ті сидів місяцями без зарплати, чий середньомісячний заробіток сьогодні становить трохи більше ста доларів, якого згадували і відзначали в нашій країні лише в день його професійного свята. Але, незважаючи на соціальне приниження, він сумлінно робив свою справу, по крупинках добуваючи і накопичуючи в серцях українських дітей оте наше найголовніше національне багатство. Саме він став таємною зброєю українського народу, про яку навіть не здогадувалися яструби російського імперіалізму. Вони засилали шпигунів у наші силові структури, руйнували їхніми руками армію, впливали на свою користь на державні органи, а про вчителя... забули. Путін зрозумів свою стратегічну помилку лише 2010 року. Аби виправити її, лобіював призначення на посаду міністра освіти і науки українофоба Дмитра Табачника, який став переписувати підручники історії та допікати вчителям безглуздими методичними інструкціями. Тепер зрозуміло, що цей кадровий хід був складовою плану зі знищення української незалежності. Але зламати вчителя і розбазарити його багаторічне надбання не вдалося. Наші архітектори юних душ створили продукт такого високого рівня, що ним тепер захоплюється увесь світ. Героїзм учасників Майдану та бійців наших батальйонів, жертовність волонтерів, демократична свідомість народу — це, фактично, українська суспільна інновація.
Ось чому пріоритетом влади мають бути не тільки танки, гелікоптери і бронежилета, а й освіта, яка є основою нашої духовної безпеки. Президент, уряд, парламент зобов'язані забезпечити педагогічні "батальйони" всім необхідним. Учитель повинен мати таку заробітну плату, яка давала б йому змогу не думати про город, курей та іншу живність чи якийсь додатковий підробіток. Класи мають бути обладнані інтерактивними дошками, мультимедійними та іншими сучасними пристроями. Інвестиція в освіту найвигідніша, найперспективніша. Ми це бачимо вже сьогодні.
Ви коли-небудь стояли 45 хвилин перед тридцятьма парами допитливих очей? Спробуйте — зійде сім потів. І таких сорокап'ятихвилинок протягом дня — п'ять-шість. Аби втримати увагу вихованців, вкласти у їхні голови знання, а в душі — національні почуття, вчитель докладає надзусиль.