Це єдине, що ти вмієш у цьому світі. А ти поліз у знахарі, у цілителі. Мільйони людей дивилися на тебе, уболівали за тебе, вони вірили тобі, а ти їх зрадив. І мене ти зрадив. Так, зрадив! Правильно наворожив тобі цей Альфред Макаронов. Ти підвів усю країну. Бо ти слинтяй, соплі розвісив... Хочеш під всіх руки підкласти! Не вийде, хлопче!
– Чого ти кричиш? – сказав Ярослав. – Ще не все втрачено. Скоро буде матчева зустріч, я підготуюсь і поб'ю цього Майснера. Ось побачиш – поб'ю.
Вони в'їхали в місто, яке ще спало.
– Прощай, – сказав старий біля свого будинку.
Він навіть не подивився на Ярослава.
– Коли тренування? – спитав Ярослав байдужим тоном. Дворжак відповів не одразу. Відніс валізку, прикрашену
яскравими готельними наліпками, до дверей, повернувся, забрав з сидіння портфель і, не дивлячись на Ярослава, буркнув:
– Завтра о дванадцятій. Тільки дивись...
Ярослав захлопнув дверцята "фольксвагена" й поїхав на Головпоштамт замовляти розмову з Кемеровом.
Сказання дев'яте, що містить у собі інформацію про мандрівку дирижаблем на південь України, даючії одночасно об'єктивний опис різних важливих подій 1643 року, серед яких варто хоча б згадати літературний авторів диспут з Юсуфом-пашею, капітаном невільничої галери.
Все почалося від того, як звернувся до мене директор Археологічного інституту з проханням виїхати негайно в район Херсонеса, де'знайдено було велику мармурову плиту з викарбуваним на ній давньогрецьким написом, в якому згадувалось наше місто Яропіль. Зміст напису був такий таємничий і сенсаційний, що потрібна була консультація історика, добре обізнаного з різними, часто-густо суперечливими джерелами, б яких мовилося про заснування Ярополя. Я охоче пристав на таку пропозицію, тим паче що мав я на гадці трохи одпочити в Криму після зимової хвороби, бо тамтешній клімат живлющий для мого підупалого здоров'я. Отож, давши телеграму директорові Археологічного інституту, став я лаштуватися у дорогу та запросив небожа свого, Ярослава Гамалію, супроводити мене у подорожі. Ярослав (він давно вже полишив бокс і став лікарем) радо погодився.
Ми вирішили полетіти до Криму на чотиримісному дирижаблі типу "Комета", бо немає, як на мене, нічого ліпшого за мандрівку саме на цьому виді літальних апаратів. Маленький атомний реактор надійно забезпечував нас необхідною енергією, зручні салони робили подорож приємною, наявність бібліотеки на борту давала змогу працювати в дорозі, а невелика порівняно швидкість та незначна висота польоту дозволяли милуватися краєвидами весняної землі.
Вранці четвертого травня дирижабль наш повільно піднявся з мого подвір'я, і ми пішли на прощальне коло над Ярополем. З висоти чотирьохсот метрів патріархально і неквапливо розгортало свої сторінки місто; наче хтось недбало жбурнув жменю старих кам'яниць на прибогунчанські пагорби – лише новочасні хмарочоси у центрі Ярополя вишикувались, мов пласкі алюмінієві запальнички; у різних кінцях міста позасвічувались маленькі сонця – бані старих церков, вкриті тонкими пластівцями золота; похмурий мур фортеці Потоцького малював літеру "О", таємний, нерозшифрований до часу моєї подорожі криптонім, звернений колись до птахів і хмар.
Стояла найкраща година в житті землі: смуги теплого повітря доносили до нас пахощі заплавних лук, що зеленими, звогченими раменами горнулися до рік; по тихих заводяя повзли повільно селянські дубки, навантажені свіжоскошеною травою; власники човнів, не кваплячись, вигрібали єдиним своїм веслом, від чого по воді бігли концентричні кола, мовби викувані небесними ковалями зі срібла; земля поверталася під нами у відтінках синьої імлистої барви, що сповнила виднокруг. Цю землю наче хтось сконструював зі строкатих геометричних елементів, з яких будується просторовий світ – з квадратів, прямокутників, еліптичних площин, міцно припасованих одне до одного шляхами та темними кордонами лісосмуг; та не було креслярської одноманітності у цій картині, бо крізь усі штучні структури проглядали споконвічні форми землі, визначені бігом сонця та вітру, плином води та часу. Наш повітряний диліжанс вільно ширяв над степом; десь вдалині залишалися великі промислові комплекси – вогняні задимлені острови, звідки вітер приносив гіркий сірчаний присмак димів металургійних комбінатів.
Ми повернулися до салону. Ярослав почав був поратися з обідом, а я пішов до пілотської кабіни; сів за штурвал, начепив навушники, визначив на карті наше місцезнаходження. У навушниках лунала писклява скоромовка морзянки; передавали щось нудне, що не мало з нашим рейсом нічого спільного, і я ввімкнув радіомаяк. Я дуже люблю керувати дирижаблем – це дає ні з чим не зрівнянне відчуття свободи і заспокоєння: тільки у дитячих снах людина інколи відчуває щось подібне – той тихий лет крізь неіснуючі світи. Маяк транслював програму "біг-биту" – напівзабутої музики, яка зворушує тепер хіба що бабунь у плюшевих салопчиках: це дівчата моєї далекої молодості – колись вони на вечірках хвацько витанцьовували бугі-вугі та рок-н-рол; коли прокручують старі кінохроніки, показуючи ці кумедні стародавні танці, у залі вибухає регіт, і тільки бабусі у плюшевих салопчиках витирають крадькома сльози... Щоп'ятнадцять хвилин плівку з музикою зупиняли і диктор читав комюніке про стан здоров'я Едмонта Монтгомері – першої в світі людини, голову якої пересадили до тулуба молодого хлопця, котрий загинув під час автомобільної катастрофи, діставши тяжку травму черепа. Монтгомері почувався добре, потроху звикаючи до свого нового тіла: єдине, що дратувало його, – невправність пальців. Едмонт був джазовим піаністом і тепер вимагав від страхової компанії сплатити йому видатки за втрату працездатності. Я витиснув штурвал від себе, і ми м'яко стрибнули додолу, ніби на велетенській гойдалці. Тепер ми йшли на висоті триста метрів. Земля наблизилась, наче ми піднесли до неї збільшувальне скло.
Серцем я був вже на березі Понту Евксінського, серед напівзруйнованих колон іонійського ордера, що сиротливо стирчать під бляклим небом Севастополя, неподалік матроських цвинтарів та хрипких гудків Карантинної бухти.
Ми помалу летіли цілу ніч, чергуючись з Ярославом. Рано-вранці побачив я вкритий червоними зблисками сталевий простір, який виповнював увесь горизонт. Це було море.
Ми висіли над диким узбережжям десь у районі Одеси. Руді стрімкі береги акварельно малювалися у вранішньому повітрі. Червоняста глиняна смуга, якої торкався прибій, встелена була білястим, з'їденим солоною водою камінням. Було щось у цьому мовчазному пейзажі від настрою картин Іва Тангі. Метафорами самотності блукали по берегу великі чайки. Я помітив ярок, який перерізав стрімчасту лінію берегів, і пішов на посадку. Тут, у ярку, під мережистою тінню південних акацій, розташували ми наш дирижабль, примочувавши його якорями до землі. Ми вирішили трохи перепочити у цих відлюдних місцях, аби десь посередині дня зробити останній стрибок до Херсонеса. Час починався спекотний, і море лежало незворушне, мов шар прозорого зеленкуватого скла, привареного до берега ледь помітним швом прибою. Поснідавши, ми роздяглися з Ярославом і в купальних костюмах рушили на каміння. Я замилувався своїм супутником: хоч він і кинув давно бокс і погрубшав з тих часів, але все одно в його тілі були антична гармонійність та спокійна, врівноважена міць. У пошуках зручного місця досить далеко відійшли ми од стоянки дирижабля. Ярослав спробував воду і сказав, що вона навдивовиж тепла і що можна купатися, Я не повірив, але справді вода була надто тепла для цієї пори року і для цих широт. Зраділі; шубовснули ми у воду, розполохавши великі зграї бичків, які паслися коло берега. Потім лежали, зморені, на гарячому камінні, заплющивши очі,.прислухаючись до карликових дзвонів, шурхотів та дискантних голосів, що бриніли всередині нас, мовби перетворилися ми на дві великі порожні мушлі, в яких знайшли притулок морські сплески.
Раптом чиїсь дужі руки схопили мене, і я розплющив очі. Наді мною стояло кілька людей, низькорослих і вбраних у дивний якийсь одяг. Вони підхопили мене, поставили на ноги і боляче скрутили на спині руки; коло Ярослава вовтузилося з десяток цих бандюг: кількох він одразу поклав на каміння з розтрощеними щелепами, але нападники швидко накинули на нього аркан, і через кілька хвилин мій небіж був також "сповитий". Все це сталося так блискавично, що ми навіть не встигли перегукнутися. Бійка відбувалася в повній тиші, тільки тупіт ніг можна було почути, важке дихання та стогін когось з тих, хто валявся, розкривавлений, на камінні. Нападники упхнули нам у роти шкіряні чопи й потягли вгору, на плато, що панувало над морем. Все це видалося напочатку мені якимось жахливим абсурдним сном, та це був не сон: боліли руки, все тіло, піт зросив моє обличчя, а поруч стомлено сунули чорнобороді засмаглі люди, котрі тягли нас нагору. У них були дикі, змучені обличчя. Тепер тільки роздивився я, що нападники вбрані в подерті шаровари, шкіряні розхристані жилетки, за поясами їхніми помітив я пістолі з довгими, оздобленими сріблом кольбами, а при боці їм висіли криві шаблі. Цей огидний маскарад обурив мене: ясно, що трапили ми до рук якоїсь зграї хуліганів-містифікаторів, так званих "бичів", які отаборились на відлюдному березі, тероризуючи туристів – вже кілька разів про таких волоцюг писали газети, і навіть наш великий публіцист С. О. Набатов запропонував з метою збереження повного порядку в місцях масового відпочинку трудящих видавати в районних відділеннях міліції спеціальний дозвіл на право перебування на Чорноморському узбережжі; на його думку, такий захід рішуче зменшив би кількість хуліганів у цих ряснодарних краях; та його пропозиція, на диво, не знайшла значного відгуку з-посеред широких верств населення.
Тим часом ми піднялися на плато. Розбишаки потягли нас до коней, і я подумав, що це надто вже дорогий маскарад.
Нападники кинули нас до коней, приторочивши до сідел ременями, і наш загін дуже швидко – заледве через кілька хвилин – рушив з місця. Десь далеко позаду лишилися той ярок і ті дерева, під якими, непомітний звідси, погойдувався наш дирижабль, ніби мильна кулька, ілюзія, марево недавньої нашої свободи, далекий і нереальний символ сучасності, бо нас оточувала нова жорстока реальність, примітивна і безжальна, мов посвист нагая.
Отаким пекельним робом почався той шлях неочікувано-кайданний, що привів нас з небожем моїм Ярославом на ринок невільників у Кафу, де спродали нас ординці за сто золотих на найкращу галеру Оттоманської імперії, котра перебувала під орудою грізного Юсуфа-паші.
Галера погойдувалася за кілька сотень метрів од берега.