Одразу кури, гуси дерти, дівок чіпають. Та від Крем'янця їхала півсотня козаків. А це ж, знаєте?.. Коні у них... Треба, як птиця летить, треба, легше кота ступає, а треба — до землі, як людина, приляже... Так от козаки у дві фалянки . Як розгорнуться, та як гикнуть! А мадярчики тільки "майн лібер Гот"... Тут їм такого перцю всипали, що вони аж мулу в підштанки напустили. От так креснули... Я вам кажу — іскри сипались. А наші уже в Галіції, а там також, кажуть, сам наш народ. Ніколай Ніколаєвич "возваніс" видав, шо віднині весь рускій народ від Карпат до Камчатки — все під руского царя руку підходить... От воно... Да!..
Матвій понуро стоїть. Слухає Стратона задумано...— А я вам кажу,— нарешті ніби прокидається він,— що добра нічого чекати. Будемо зрештою бачити... А поки що підемо в поле... Ми також вояки. Мусимо день у день на стійці бути... Що ж.
І вони йшли в поле. З поновною силою і красою зустрічало воно своїх володарів і разом своїх рабів.
Двадцять вісім кіп жита поставив Матвій, двадцять п'ять пшениці. Сорок вісім кіп вівса. Це вам не жарт. Таких скарбів він ще не мав у руках. А тут вибирайсь... Хм!.. Теж видумали. Мільйонна армія і вибирайсь...
Дні чергою посуваються наперед. Перед Чесним Хрестом "новий набор". Від Василя, Здорового зятя, нема ніякого "звєстія". Пішов у "перші бої" і хто знає, як... Параска червоні очі носить, ото чуєте, нічого перед собою не бачить... Що тобі день, що ніч ридає. Лікера, мати її, також плаче.
Другий набор загорнув Бондарцевого Мирона, дебелого і віспуватого брата Кирила Деберного — Арйона, який, кажуть, разом з Гнидкою Матвісве сало з бодні витащив.
— Бодай його перша куля не минула,— винесла свій суворий селянський присуд Настя. Але важне, що забрали Єлисейового Василя.
Ціла Матвієва родина любила Василя, як свого. Сам Матвій радів племінником більше, ніж своїми дітьми. Ніякої справи не було, щоб він не порадився з Василем. І тепер його забрали. За два тижні прийшов лист з поворотньою адресою:
"Саратов, 151 пєхотний полк, первая рота, пєраий взвод".
Тепер черга за другим сином Хоми — Ет-тоє — Корнієм, за Ониськовим Нестором. А зо старших, мабуть, як перший Іван Кушка, а далі Запорука Кузьма і Стратон. Обидва однолітки синьобілетчики. Гнидка, хоч і молодий, але який з нього воїн з перебитими ребрами. Має білий білет, хіба в "не-строєвую роту".
Мирон і Василь попали в один полк і навіть в одну роту. Писали, що "дуже гонять", бо за три місяці мають відставити їх на "германський фронт".
Пішла також мобілізація на вози та коні. Тут в першу чергу потерпав Стратон. Його жеребці найліпші, найкращі на цілім хуторі.
Десятник обійшов усі хати і наказав такого-то числа усім їхати до волості. Була то неділя — гарний, соняшний осінній день. Ворота кожного подвір'я відчинялися і з них виїжджали підводи. На вигоні збірка. Довжелезна черга возів, а спереду староста і один стражник. Вози і коні кожний приправив так, щоб якнайменше звертали на себе увагу. Матвій і колеса поміняв. Дав старі, розхлябані. На коні портяні, від Бог зна коли заховані, шлеї напаяв. Шлеї вузькі, тиснуть коням шиї, але якось видержать.
Коли сонце піднялось, велетенський обоз рушив з села. З Матвієм їхав також Володько, щоб "на возі посидів", їхали до Білої Криниці через поля, через "казьонний" ліс.
"Зборний пункт" призначили на полях перед казармами. Широченна долина. Шістнадцять сіл з'їхалося сюди нараз. Як сягнеш поглядом,— вози й вози. Дядьки ходять, здоровкаються, але на ярмарок це не походить. Нема ліверантів , запалу, биття в долоні, могоричів. Кожний, хто має ліпші коні, потерпає, що розлучиться з ними, як стій та й дивись.
— Ех, дядьку Стратоне! Підуть ваші шпачки "нємца воювать"... — підходять до Стратонових коней дядьки, з насолодою поплескують долонями по їх тлустих задах...
— Ну, що ж,— розводить руками Стратон. У очах його видно біль. Коні любив над усе. Ще в Дермані на "трьох десятинах", і то добрі муцики держав, а тепер, хоч у фаетон запрягай. Шиї, мов лебеді, вигинають. Матвієві також "нічого собі", але одна сіра кобила ще молода, а карого коня можуть записати "в обоз". Стратонові "в кавалерію", напевно, підуть.
По середині площі мобілізаційна комісія. Села під'їжджають по азбуці. Так само й окремі господарі. До Тилявки черга прийшла аж пополудні. До того часу Володько встиг досить набратися нових вражень. Оглянув, хоч правда здалека, військові казарми, ходив до цегельні з височенним комином. Коло Матвієвого воза ціла зборня. Гуторять про війну. Вже, кажуть, Гнат Чорноокий, швагер бабиного Івана, ранений прийшов "на поправку". Куля попала йому в праву щелепу, вибила кілька зубів, але кість якось лишилась ціла. Ранили його аж десь за Львовом. Кажуть, був великий бій. Кинулися на австрійські окопи, вибили з них "панів" і заняли. Стрілянина втихла. "Солдати" відпочивають. Гнат лежав догори і курив цигарку. І тут проклята куля якось в самий окоп, ніби з неба, бацнула.
Володько слухає такі оповідання з насолодою. Він уявляє собі бої, наступи "наших", мертвих, ранених...
— Ах, що того отією залізницею вчера повезли... Що його повезли. Тридцять еталонів ранених. Все на Київ, все десь туди. Ех, перекалічать народу,— говорив якийсь місцевий дядько.— Що тобі день, що ніч,— продовжував він,— усе безупинно везуть: туди здорових, назад калік.
— То звєсно! Війна...
— Тилявка! Тилявка! Наступай! — чути викрик старости. Дядьки уривають гутірки і спішать до своїх возів.
— Андрущук Полікарп! Скорей! Мігом!..
Андрущук Полікарп, грубенький шпаковатий дядько, хапається за віжки, цвьогає батогом по конях і під'їжджає...
Руки його тремтять, сидить напружено. Коні його і не злі, і не добрі. Підходять військові, міряють зріст, дивляться на зуби, випробовують силу ніг.
— Нє гадітся! Паєзджай! Слєдующій!
"Слєдующій" Антощук Петро. Попередній тим часом дістає посвідку, що відбув мобілізацію з поміткою категорії його коней.
Матвій часто протискався наперед, щоб побачити, які коні приймають. Виявилось, що такі, як його, не підходять для війська. Поки що це перша мобілізація і вибирають самі найкращі.
— Довбєнко Матвей!...
— Єсть! Вйо! Вйо! Скорше!
Треба спішити, бо ще дуже багато людей. Хто під'їжджає повільніше, того підгонить нагаєм козак. Володько сидить на возі за батьком.
Коні тільки поміряли. Не підходять. Малі. Далі не дивилися. Віз не годиться.
— Отвалівай!...
Дещо гірша доля спіткала Стратона. Його зупинили надовше. Міряли, обдивлялися. Стратон весь, як на шпильках. Вся надія на те, що "шпак" не має ще досить літ. Але "старший "шпак" підійшов й повноті під міру.
— Годєн! Кавалерія! Отвалівай!
У Стратона затремтіли уста. Він нервово сіпнув за віжки, і навіть чомусь цьвьогнув батогом по конях, чого ніколи не робив. Не міг ніколи вдарити коня. Кінь мусів бути такий, що від одного — вйо! — йшов.
— Нє бось, атєц! Дєньгі достанеш... Другую лошадь куліш! — говорили йому старшини. Коли від'їхав набік, де зупинялися ті, у яких "записано", до Стратона підійшло багато людей, підійшов Матвій і, не витерпівши, обережно, щоб не підлізти якому сердитому козакові під ноги, підійшов Володько.
— А скільки дадуть? — питали Стратона.
Той часто, ніби соромлячись, кліпає очима й говорить:
— А хто його знає... Ось дали "бамажку"... Йди з нею тепер, домагайся... А, може, ще в шияку наженуть... Таке-то...
— Но, то вже ні. Рублів вісімдесят дадуть.
— А все-таки шкода.
— То тепер ще нічого. Ще вибирають... Тепер тільки первий сорт забирають... От що то далі буде...
— Добра не буде... Це знаємо...
Володько в той час уважно розглядає "принятого" Стратонового шпака. Гарний, статечний кінь... Рівний, як панна. Дивиться собі весело і байдуже, високо піднявши легку з нагостреними вухами голову.
Він зовсім, мабуть, не знає, яка доля чекає його. Ось був у Стратона. У нього стайня у старій батрацькій кухні. Тепла, простора, чиста. Стратон ходив за ним, як за дитиною. Син його Максим щодня ночує коло коней, щоб було, боронь Боже, хто не виволік їх.
А тепер ось тут... А завтра? Хто знає. Заберуть, відвезуть у гори Карпати, де "Солдатскіє кості под снігом лежать", як у пісні співають.
І дадуть того шпака якомусь воякові. Той осідлає його і поїде "в атаку". Це, мабуть, не проста річ... А коневі що? Байдуже...
— Гі-гі-гі! — довго і протяжно зненацька загиржав... Кілька разів поворушив гострими тонкими вухами. Ніздрі роздуваються також неспокійно...
"А, може, він також все розуміє"? — думає Володько.— "Може, він чує... Хто його розбере?!"
Додому верталися не всі разом, їхали, хто коли хотів. Коней і возів "приняли" мало. Матвій не втратив ще нічого.
III
Осінь проходить майже спокійно. Розпочалася школа. Учила сама учителька, бо учитель пішов до Крем'янця, щоб висвятитися на диякона. Кажуть, щоб не йти на війну. "Псаломщик" також почав частенько їздити до Крем'янця і також в короткому часі почав відпускати коси та одягати довгий з широкими рукавами одяг.
Наука Володькові одна забава. Ходить уже з ним і Хведот, пішло двоє дівчат Тарасових — Устя і Мотря. Пішла Кузьмова Ганна, Іванів Хведір, Хомів Олексійчик... Ціла армія школярів з одних дерманців.
Володько "старий" школяр — другогрупник. У нього вже не порожня торбина, як у першогрупників. О, ні. У нього торбина набита книгами. Там "Закон Божий". Там читанка, рік II. Там "задачнік" з мудрими задачами на додавання, віднімання, множення і ділення. Там навіть "Граматіка рускаво язика" зі "склонєніями і спряженіями". А щоб більше було книжок, так Володько завсіди брав у книгозбірні якусь "інтересну" книжечку почитати. Бо що йому наука? Чистий тобі плювак. Сів, прочитав, і є...
Робили школярі війну. По виході зі школи ділилися на германців і "наших" — і давай. Поки ще був учитель, то за війну суворо каралося. Учителька також не любила давати попусту, та хіба ж тут справишся з отими бельбасами. Почали робити, що їм хочеться.
Спочатку були це "бої під Львовом". За германців одерадівці. Ті засідали за хатою старого Соловея, і підходь тільки. "Наші" ведуть наступ. Львів готовий розсипатися в руїну, але не здатися. Та й "наші" не дармують. Снігові кулі заліплюють стіни, двері, вікна. Ось бренькнула тахля. З дверей виривається Соловей, хапає коромисляку і, як є, у одній білизні з розхристаною пазухою та матнею, накидається на фронтовиків.
Ті розсипаються, мов розірвана шрапнель.
— Ааа, руки б вам покорчило! — трагічно-урочисто проголошує старий.