Його зараз нічого не боліло, не йшли в голову чудернацькі думки, які, здавалося, прилетіли з потойбічного світу. Хотілося, щоб це блаженство тривало вічно, але він точно знав, що незабаром усе почнеться знову, коли він розумітиме, що вліз у чуже тіло, чи хтось чужий вліз у його, але за великим рахунком це вже не мало жодного значення. Одночасно в голові творилося казна-що, ніби хтось чужий сортував його думки, знищуючи найпотаємніше, як непотріб, і підкидаючи думки когось іншого, які рвали мозок зсередини, були йому чужими і не хотіли вміщатися у черепній коробці. І коли він тільки подумав, що мить блаженства закінчується і наступає знову божевілля, яке триватиме вже не мить, а, здається, вічність, — оте божевілля таки наступило, бо він сам його напророчив, не зумівши впоратись зі своїми думками.
Але всього цього Сергійко вже не бачив, бо він випурхнув з осоружної клітки, мов птах, що завжди мріє про волю, за першої-ліпшої нагоди. Так, йому треба було купити ліки для санітара, і з цього шляху він не збирався звертати, але тепер найголовнішим для нього було дізнатися, хто йому телефонував. Проте поки він вибирався із хати, поки хотів якнайдалі відійти від неї, аби ніхто не почув, що він розмовляє з мамою чи з ким би там не було, — дзвінок припинився. Як не дивно, Сергійко не впав у відчай, хоча ще мить до того дорого би віддав за те, аби дізнатись, хто йому телефонував. Звичайно, можна було самому зателефонувати по номеру, який висвітлився на дисплеї й невинним голосом сказати: "Доброго дня! Ви мені телефонували. Слухаю вас", — але щось стримувало Сергійка і він не наважувався на такий простий, здавалось би, і зрозумілий у цій ситуації крок. Раптом він упіймав себе на думці, що копіює ситуацію, яка одного разу трапилася з Віктором Андрійовичем. Якось той розмовляв з ним, коли йому зателефонували, і Віктор Андрійович не встиг відповісти незнайомому абоненту, бо щось доводив Сергійкові, і це було важливішим, ніж телефонний дзвінок хоч од самого Господа Бога. А потім, коли Вікторові Андрійовичу здалося, що він логічно обґрунтував свою тезу і що Сергійко мав би все зрозуміти, хоча насправді заплутав для Сергійка усе ще більше, ніж було до того, — аж тоді Віктор Андрійович зателефонував і вимовив оті сакраментальні слова, які в'їлися Сергійкові в пам'ять: "Доброго дня! Ви мені телефонували. Слухаю вас". Мабуть, Сергійко не запам'ятав би тих слів, якби тої миті не образився на Віктора Андрійовича. Йому здавалося, що вони ще не про все поговорили, бо хіба можна було про все поговорити за якихось п'ять хвилин, як здалося Сергійкові, хоча насправді вони теревенили ні про що добрих півгодини, якщо не більше, але образа була в тому, що Віктор Андрійович ніби став щасливим, коли почав розмовляти з отим невідомим Сергійкові абонентом, а про Сергійка геть чисто забув, ніби його не існувало на білому світі, і пішов з палати, не попрощавшись. І ця образа жила з Сергійком до наступного дня, аж поки до нього знову не завітав Віктор Андрійович. Нехай усі думали, що він приходив до своїх пацієнтів як лікар, котрий просто зобов'язаний це робити, бо йому гроші платять за роботу, але ж Сергійко достеменно знав, що Віктор Андрійович приходить саме до нього, саме заради нього і саме з ним найдовше розмовляє, бо він став для нього обраним, як Син Божий, і сам Віктор Андрійович був для Сергійка Богом, і навіть більше, ніж Бог, — а те, що в палаті знаходились інші юнаки та чоловіки, так це так і повинно бути, щоби ніхто навіть не міг здогадатися, що це саме через нього, Сергійка, Віктор Андрійович ще взагалі приходить до цієї палати.
Мабуть, нікому в цю мить так не хотілося побачити Віктора Андрійовича, як Сергійкові. Просто побачити, якщо не вдасться промовити ні слова чи почути хоч щось у відповідь. І поки Сергійко йшов до автобусної зупинки, він думав про Віктора Андрійовича, хоча нічого конкретного не йшло до голови, не уявлялась якась ситуація, а думки витали навколо того, чого не можна побачити, ніби мова йшла про якесь божество, і Віктор Андрійович і був для Сергійка тим божеством, що заміняло собою все на світі. Здавалося, що навіть думки про той клятий телефонний дзвінок уже геть зовсім вивітрилися з його голови, хоча це було зовсім не так, а радше навпаки, бо, думаючи про Віктора Андрійовича, Сергійко тримав на відстані думки отой телефонний дзвінок, бо Віктор Андрійович був для нього всім, вічним, про що можна думати, коли тобі забагнеться, а ось до телефонного дзвінка, як і до тисяч інших нікчемних речей, повертаєшся тоді, коли в цьому є потреба, а потім, коли задовольниш своє єство, знову повертаєшся до вічного. А цим вічним для Сергійка, здається, став Віктор Андрійович.
Телефон знову задзеленчав, і Сергійко вже не став випробовувати долю. Це була Галинка, його Галинка, дівчина, з якою він спілкувався, не знаючи її, коли навмання набрав номер. А потім вона несподівано зникла – так само несподівано, як і з'явилась. Тепер Галинка плутано намагалась пояснити, чому так сталося, чому, коли Сергійко їй телефонував, оператор неодмінно казав, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. З'ясувалося, що в Галинки викрали мобільний телефон, і їй було не стільки його шкода, хоча це був дорогий апарат, який батьки подарували їй на двадцятиліття, скільки вона не могла собі пробачити, що не записала десь окремо на карточку його, Сергійка, номер телефону. Деякі цифри Галинка пам'ятала й наосліп, як він свого часу, намагалася добитися до Сергійка вже з нового недорогого мобільного телефону, придбаного на стипендію, але завжди натикалася на чужих і незнайомих людей. "Хочеш вір – хочеш не вір, — радісно щебетала вона йому в слухавку, — але твій номер телефону мені наснився цієї ночі. Зранку я його відразу записала, а тепер телефоную тобі". Ну, чому б він мав їй не вірити? Але найбільше йому хотілося, щоб Галинка зараз була поруч з ним. Він би її обійняв, поцілував і, не соромлячись, розповів би про себе все-все-все-все, найсокровенніше, в чому, здавалось, і сам собі не зізнавався.
Сергійко ще здалеку побачив автобус і сказав Галинці, що зателефонує їй пізніше, бо зараз не може розмовляти. Він і справді не міг розмовляти, бо був уже біля автобусної зупинки, де зібралося чимало людей. Не міг він при інших не те що розмовляти, а просто слухати, що йому казала Галинка, бо, здавалося, весь світ належав лише їм, і ніхто не мав права перетинати кордони.
— Я вже напам'ять знаю твій телефон, і нехай хоч сто разів крадуть мобілку, все одно телефонуватиму тобі, — ще встигла сказати йому Галинка, і це було як зізнання в коханні.
41
Якщо сказати, ніби Віктор Андрійович не знав, що Оля знаходиться в психіатричній лікарні, — значить, нічого не сказати. Ми ж не знаємо, чи є Бог, але ми знаємо, що Він є. Якщо Він знаходиться у нашій свідомості, значить, Він є, адже ми не сумніваємося, що ми існуємо. А якщо існуємо ми, то й існує те, що ми хочемо, аби воно існувало. Принаймні у нашій свідомості.
Віктор Андрійович розумів, що телефонувати зараз Олі марно, бо пацієнтам психіатричної лікарні не дозволяють такої розкоші – мати мобільний телефон. Та якби й був виняток із правил, Віктор Андрійович не зміг би цього зробити, бо забув мобілку вдома.
Він не помічав нічого навколо себе. Якби в нього запитали, що він робив того дня, навряд чи Віктор Андрійович спромігся б дати чітку відповідь. Він їхав на роботу трамваєм чи автобусом? А, може, не їхав, а йшов пішки? Ці та подібні запитання зараз були нікчемними для Віктора Андрійовича, бо він був одержимий однією ідеєю – визволити Олю із психіатричної лікарні, в яку вона сама себе запроторила. Він, звичайно, розумів, що будуть певні труднощі в цьому процесі, адже не мав жодного стосунку до нещасної дівчини. Закоханість до родинних зв'язків не пришиєш. У його голові визрівав геніальний, як йому здавалося, план визволення Олі, вибудовувався логічний, на його думку, діалог з уявним співбесідником, від якого залежало визволення Олі. Жодних сумнівів бути не могло, й аргументи Віктора Андрійовича мали спрацювати. Він навіть помітив який гарний сьогодні день, але це була лише мить, бо тривожні думи знову обсіли його голову, він увесь був націлений на кінцевий результат, і ніхто й ніщо не могли його збити з цього шляху.
Віктор Андрійович не зауважив, що його з'ява у психіатричній лікарні була неоднозначно сприйнята колегами. Багатьом здавалося, що коридорами гуляє їхній пацієнт, який невідомо чого вдягнув на себе білий халат і майстерно вдає з себе лікаря. Звісно, вголос ніхто йому цього не сказав, не поділився з ближніми і навіть сам собі боявся зізнатися в тому, що власне така думка загостювала в його мозку. Та й, зрештою, вони в своєму житті бачили ще не таке, аби серйозно ставитися до імовірних психічних розладів у когось зі своїх колег. Взагалі поділ на психів і не-психів був умовним. Можливо, була навіть велика несправедливість у тому, що в клітках опинялися ті, хто насправді мав бути на волі, а ті, хто знаходився на волі, мали насправді бути в клітках. Але тут втручалась Її Величність Примха, яка маніпулювала людськими життями, тасувала їх у колоді карт, переставляла, мов пішаків, на шаховій дошці.
Формально Віктор Андрійович не мав жодного стосунку до жіночого відділення, тим більше тепер, коли перестав бути завідувачем психіатричної лікарні, але така дрібниця, звісно, не могла зупинити його. Як молодий олень, він хутко злетів по сходах. Його гріла думка, що завідувачкою жіночого відділення була його давня знайома, можна сказати учениця, так що проблем із визволенням Олі не повинно бути. Але з'ясувалося, що того дня її не було на роботі, бо в неї померла мама. І взагалі з приходом нового керівника психіатричної лікарні змінилася завідувачка жіночого відділення. Вона приїхала десь із глибокої Росії, розмовляла, звісно, лише російською й на її обличчі було написане глибоке презирство до всього українського.
Звісно ж, Віктор Андрійович усе це знав – і про зміну керівництва, і навіть про патологічну ненависть до всього українського з боку нової завідувачки жіночого відділення, але забув про все це за всіма тими подіями, що сталися з ним упродовж останнього часу.