І ви мрієте стати аристократом? О Грак! Ви мене вбили! Звідки це у вас? — мовив Сідалковський, піднімаючись з землі.— Мені дуже приємно чути про ваш аристократизм, в якій би формі він не проявлявся. Нашого полку прибуло. Жаль, що трохи з гіршими даними і манерами.
— Ти дуже високої думки про себе... Для чого ж ти створений?!
— Для ідей, Грак. І для жінок...
— Я люблю жінок, Сідалковський, не менше, ніж ти...
— Ви їх любите більше, бо вони для вас — мрія. Для мене ж вони — реальність. А реальність завжди прозаїчніша, ніж нездійсненність мрії.
— Я знаю, ти їх береш своєю вродою.
— Що ви, Грак! Цього недостатньо. Потрібне ще вміння... Свій, так би мовити, індивідуальний підхід. А це не кожному дано!..
— Я їх братиму грішми... Бо ні на що так жінка не клює, як на гроші...
— Фу, Грак! Ви не з нашого століття. Ви з інших світів і епох. Я не знав, що ви живете на світі заради жінок, вина і грошей. Я знаю, що, приміром, Карло Іванович живе для дітей — це благородно. Ховрашкевич — в ім'я великих відкриттів і трохи ради Стратона Стратоновича. Панчішка — для задоволення, Чигиренко-Рєпнінський — в ім'я мистецтва. Адам заради Єви, Єва задля себе. Нещадим для інших, хоч за умови, що всім отим іншим буде зле, а йому добре. А заради чого живете ви, Грак? Заради якогось металу, з якого думаєте виплавити свою куцу мрію.
— А заради чого ти?
— Я? — Сідалковський задумався.— Я заради красивого, Грак. У людини повинно бути все красиве: торс, слово і обов'язково каліграфія. Ви задумувалися над тим, що я постійно говорю про каліграфію? Почерк — це душа людини. Я дивився, Грак, на ваш почерк і одразу визначив, хто є хто. Я ж люблю все елегантне. А втім, кожний мріє про те, чого йому бракує. Тільки не напускайте на себе туману, як колись казала мені мати. Чого й ви, Грак, видаєте себе не за того, ким ви є насправді? Не беріть приклад з Ховрашкевича, Ковбика і навіть Карла Івановича чи Адама Кухлика... По-перше, підкреслюю і повторюю, ви навіть пити не вмієте, по-друге, жінок ви боїтесь більше, ніж самого себе. Ви коли-небудь, Грак, роздягали жінку?..
— Роздягав.
— Не брешіть! Це вам хоч і йде, але ви ж на це не здатні...
— Чесне слово, роздягав!
— І чим це скінчилося? Тільки чесно.
— Дістав по пиці.
— От бачите... Тут диплома з відзнакою мало. Таким, як ви, Грак, і золото не допоможе. Ви не зумієте обміняти його на натуру. До речі, золото у нас не в моді... Отож краще будьте самі собою...
— А ти?
— Що я? — не зрозумів Сідалковський.
— А чому ти не можеш бути самим собою? Ти ж теж не той, за кого себе видаєш. Це ж видно, усім видно, Сідалковський... Штучно все це, награно,— Грак занурився в землю.
Сідалковський замислився. Він уже не міг повернутися до свого попереднього життя, як і до самого себе. Та чи й було воно в нього колись, оте попереднє життя. Йому імпонувало нове: респектабельне, як гадав він, елегантне, аристократичне. Він не міг тепер стати тим, ким був. Не міг і не хотів. У ньому давно співіснувало двоє: Сідалковський № 1 і Сідалковський № 2. Саме Сідалковським № 2 його і знали. І раптом — штучність. Навіть Грак помітив цю награність. Євграф згадав слова Славатія Мурченка: "Видно одразу, що ти периферія". "Тільки в третьому поколінні народжуються інтелігенти",— казав йому Ковбик. "Ніколи не сказала б, що ви з села",— запевняла Карапет. І раптом Грак: "У тебе все награно, штучно, фальшиво. Ти корчиш із себе аристократа, але тобі це не вдається". А от Філарет Карлович казав, заспокоював себе Сідалковський: "Одразу видно, що ви з благородної сім'ї". А в селі: "Гляньте, якого міського корчить із себе Сідалчишин син... Тьху, аж противно!.."
І вся тут оцінка. Сідалковський (мабуть, це був Сідалковський-перший) несподівано відчув, що кров ударила йому в скроні і залила лице. Те й те виглядало смішним і карикатурним. А ніщо так не лякає людей, як усвідомлення у собі смішного, і карикатурного. Бо й справді, у місті його, незважаючи на наймоднішу столичну маску, вважали за провінціала, а на периферії уже не вважали за свого, бо він ним таки й не був. Тепер він нагадував людину, котра раз наважилася стрибнути з парашутом і мріяла досягти землі, але повисла на вершечку дерев і вже не могла без чиєїсь допомоги досягти ні неба, ні землі.
Грак несподівано знову з'явився на поверхні і сказав:
— Знайшов, дай лом...
Сідалковський, здається, вперше відчув, де в нього б'ється серце. Грак так само раптово щез під землею, як і з'явився. До Сідалковського долинали сильні, але трохи приглушені удари об щось тверде й металеве.
— Чорті й що,— лайнувся про себе Сідалковський і, ставши на коліна, заглянув у отвір.
Раптом йому по обличчю щось ударило і відкинуло з силою геть. Сідалковський упав і, здається, вперше у своєму житті знепритомнів...
РОЗДІЛ XVIII,
в якому розповідається про прихід Ховрашкевича, міліцію, переляк Ковбика, його благородство, несподіване спільне засідання адміністрації та місцевкому і різкий поворот на сто вісімдесят з гаком градусів
Стратон Стратонович найбільше боявся понеділка. Хоч ювілей у Карла Івановича Бубона минув, як казав Ковбик, "без винаходів і ускладнень", та все одно щось тривожне гнітило його душу.
— Від своїх— (так Ковбик називав фіндіпошівців) — можна чекати найнесподіванішого,— постійно повторював він, боячись заплямувати свою службову совість.
Навіть Ховрашкевич, до котрого під час будь-яких урочистостей (а особливо ювілеїв) приходять найгеніальніші задуми та ідеї, що згодом обходяться лабораторії "Фіндіпошу" різким зниженням рівня спирту у бутлях, цього разу, як не дивно, про свій геніальний винахід забув. Дамські шапочки з світловими ефектами за допомогою кишенькових батарейок погасли у своєму зародку. Може, це трапилося тому, що тут почалася фізика, а компанія "оволодій суміжною професією" уже пройшла повз "Фіндіпош", як весняна гроза, а можливо, Михайло Танасович відчув у собі те, що й Ковбик: щось тривожне й незрозуміле. Це їх обох пригнічувало, а Стратона Стратоновича, за його власним висловом, з самого ранку навіть канудило.
Він, ніби перед черговою реорганізацією, боязко сідав у своє крісло, потім тривожно підводився і давив непокірний паркет типу "самонадувна подушка" то в одному, то в іншому місці. Ковбик ходив по кабінету, всією вагою навалювався на новоутворені паркетні пухлини і з хряскотом вдавлював їх на свої місця, але вони, як на лихо, вистрілювали знову то під столом, то під сейфом, розмальованим Чигиренком-Рєпнінським під морений дуб.
Стратон Стратонович виглянув у приймальню. Маргарита Ізотівна нагадувала в цю мить Цезаря, бо водночас робила три роботи: читала книгу, стрекотіла на машинці і ляпала, як казав Ковбик, язиком. Зося сиділа збоку. На її довгих колінах лежала ліниво розкрита книжка, з якої вона, здається, знала кожний рядок напам'ять.
— Белетристика? У робочий час? Ну й роботка у вас! Де б собі таку роботу знайти? — кидав свою улюблену фразу Стратон Стратонович і робив вигляд, що сердиться.— Зосю, покличте до мене Ховрашкевича,— мовив він і, зустрівшись з поглядом Маргарити Ізотівни, нехотя додав: — Будь ласка.
Ховрашкевич зайшов блідий, як імпортне білило вищого гатунку.
— Ніч минула без сну і без радощів,— вгадав Ковбик, дивлячись на нього.
— Кликали, Стратоне Стратоновичу? — замість відповіді запитав Ховрашкевич, якому теж, очевидно, було не до жартів. Навіть сумних.
Ковбик мовчки показав на стілець і, підійшовши до вікна, приклав руку до грудей.
— Чи й вас ото так канудить, Михалку, як мене, чи ні?
Ховрашкевич ці слова розцінив по-своєму:
— Канудить, але не від того, що ви думаєте.
— А про що я повинен думати? — різко обернувся Стратон Стратонович.
— А ви що, не знаєте, що вчора трапилося у Бубонів?!
Стратон Стратонович зупинився і на мить завмер.
— Як завжди, щось накоїли? Що дерболизнули більше, ніж слід було, я й по вас бачу.
— За мною і Панчішкою приїжджала міліція,— спокійно промовив Ховрашкевич.
— Яка міліція? Чого? — Стратон Стратонович втягнув голову в плечі. — Я так і думав! Ви ж не можете без пригод. Що трапилося? Тільки конкретно й коротко...
— То я вам розповім з самого початку...
— Конкретно і коротко,— перебив його Ковбик.
— Хтось зателефонував у медвитверезник і повідомив, що у будинку Бубона п'яні вчинили бійку...
— А що ж учинили ви?
— Нічого. Ми просто сиділи з Масиком і сперечалися...
— За допомогою кулаків?
— За допомогою аргументів...
— Чуло моє серце, що ці пиятики колись-таки закінчаться витверезником...
— Але мене, як бачите, не забрали.
— А Масика?
— І Масика теж. Міліція вибачилася і поїхала геть...
Стратон Стратонович задумався.
— Може, помилилися адресою? — перепитав по паузі.
— Ні, старшина сказав, що трохи приглушений чоловічий голос повідомив: "У будинку Бубонів спочатку пили, а тепер б'ються", а потім назвав точну адресу.
Стратон Стратонович зітхнув:
— Як ви гадаєте, чия це робота?
Ховрашкевич знизав плечима. Ковбик натис на дзвінок. На порозі з'явилася Зося.
— А покличте-но мені Арія Федоровича. Тільки не кажіть, хто у мене,— наказав Стратон Стратонович.— А ви,— повернувся до Ховрашкевича,— зайдіть тим часом в оці двері,— показав на четверті, загадкові двері Ковбик, крізь які, окрім нього, ніхто ніколи не входив. Там стояв холодильник, диван, невеличкий журнальний столик і стілець.
Арій Федорович Нещадим увійшов з офіційним, як бланк, виразом обличчя і холодним, немов сталь, поглядом.
— Викликали, Стратоне Стратоновичу? — перепитав він.
— Запрошував,— уточнив Ковбик.— Сідайте, будь ласка.— Підвівся з-за столу, підсмикнув штани і взявся за цигарку.— Як ви добралися вчора додому?
— Спасибі, добре... А чому ви питаєте? Щось трапилося? — Нещадим насторожився.
— Трапилося,— пихнув димом Ковбик.— До Карла Івановича міліція приїжджала.
— Я щось чув... Кажуть, Ховрашкевич у витверезник потрапив?
— Хто каже? — Ковбик раптово загальмував і глянув, вичікуючи, на Нещадима.
— Товариші кажуть... Панчішка...
— То він, очевидно, з вами пожартував, Арію Федоровичу.
— Я вас не зрозумію,— підвівся Нещадим.
— А я вас теж! — Стратон Стратонович раптом відчув, як у скроні вдарила кров.— Міліція приїжджала, але нікого не забрала. Той, хто дзвонив у витверезник, прорахувався.