Тим гірше... для них.
Від Климів лист. Вони в протектораті. Там десь на селі улаштувались і почуваються поки що непогано. Раді за мене. Вони таки справді щиросерді люди.
Йдучи з Лесиком із міста, несподівано зустрів (це було кілька днів тому) інженера знайомого з Жегестова. Не пригадую собі прізвища, бо ііриїхав він туди з дружиною й дитиною в останніх днях перед евакуацією, втік зі Львова. Дуже симпатичний хлопець, культурний справді і, хоч має на собі галицьку луску, проте нутром, здається, здоровший за багатьох "сватків". Отож розповідає, що дружина його й досі в Кракові, де живеться спокійно й вигідно, але сам уже вирядився до Німеччини, шукає приміщення (зокрема в Потсдамі), має вже посаду і, коли остаточно улаштується, перевезе й родину сюди, бо незабаром слід сподіватися совєтського наступу на сході й евакуації Кракова. Розповідає також, що Стефаник Юрко потрапив був на Словаччині до партизанів (отоді, як поїхав на день у Братиславі речі забрати). Тікав він на Мадярщину, але поблизу мадярського кордону його перехопили партизани. Тоді він враз перешикувався й заявив, що саме до партизанів і добувався, шукав їх. Прикинувся простачком і взятий був за помічника кухаря до якоїсь партизанської частини, що стояла у Банській Бистриці. А коли путч кінчався, він утік і тепер перебуває в Братиславі.
Ну, й Юрко! Завжди з ним якісь чудні пертурбації, кумедні пригоди. Хотів би, дуже хотів побачити його, посміятись разом. Слава Богу, що живий. Хоч трохи й дурний, але... добре, що живий. Ще розповідає інженер, що Ірена Бачинська, колишня наша господиня в жегестівській "Гелені", й досі перебуває в Жеге-стові, тільки в іншій віллі. Там спокійно, але життя дороге. Вони з нею листуються. І я напишу їй, коли адресу мені надішлють, бо докладно адреси він не пам’ятає. Попросив я його, чи не допоміг би він, маючи зв’язки з Краковом, зреалізувати мої польські злоті, що лежать у мене мертвим капіталом, обернути їх передусім на сало. Охоче погодився, обіцяв спеціально зайти. Але навряд чи зробить — забуде, мабуть.
28/ХІІ— 44 р.
Чимало різних листів. Заворушились приятелі й знайомі, зачувши про мене. Звідусіль пишуть, вітають. З кожним листом — ніби подув теплого вітерця. Але з-над Дністра, або ж ген-ген звідти, з-над мого рідного, дорогого Дніпра. Це справді трохи гріє і пестить. Хоч трошки ласки від своєї землі — і я вже радий.
Знову Ярко з дорученням тим самим від Дацька. Умовились поїхати 2/1.
Повідомлення в пресі про смерть Маринетті. Цікава, яскрава постать. Скільки шуму було свого часу із тим футуризмом! Сам я, ще юнаком, не позбавлений був певного захоплення, хоч тоді й не міг докладно збагнути суті футуризму. Просто імпонувала екстраординарність, учудненість, сміливість і новизна, в якій вбачалось мені чимало революційного. А потім... потім гризся я з нашими хатніми футуристами, вбачаючи вже у тому футуризмі деструктивно-розкладову функцію, коли якраз для моєї нації найпотрібніше було втілення конструктивних засад. Щоправда, в умовах підсовєтських і наш укр. футуризм на чолі з М. Семен-ком набрав потворних (дуже якраз потрібних большевикам) рис, перетворився на групку літературних безоглядних бандитів, нацьковуваних партією на нас, що становили собою хребет укр. новітньої літератури. Треба ж було їм за всяку ціну цей хребет підточувати і врешті зламати. Але... минувся й бандитський аспанфут, потрапив на заслання, хоч і як прислужувався, М. Семенко, пролетів взагалі, як вихор спочатку і як шелестливий вітрець потім, футуризм у всій Європі, помер і Маринетті. "Все тече", — примітивно кажучи. А життя є життям. І непохитними, владними, лише з певними відмінами, лишаються, як основи, реалізм і романтизм. Розум і серце.
Читаю останнє число "Кр. вістей", і раптом у жалібних рамках повстає переді мною ім’я Орисі Парахопляк з Моршина. Це ж сестра (молодша) Славки, ота гарна сіроока дівчина, що продавала в Кургаузі моршинську воду, так добре вчилась й збиралась цього року до вищої школи до Праги! Вона мені дуже подобалась — і зовні, і вдачею. З неї напевне визріла б поважна сила для нашої культури. В цьому я пересвідчився після кількох наших розмов. І от тепер, під час бомбардування большевиками Новей Весі на Словаччині, вона загинула, про що з глибокою скорботою сповіщають батьки. Який жаль! Яка жорстока несправедливість! Яка, нарешті, огидна, несамовито-безглузда ця війна!
30/ХІІ — 44 р.
Кінчається рік. Кінчається і мій зошит. Який же це був тяжкий, небезпек різних сповнений, хоч і цікавого змісту не позбавлений рік! І скільки тут, у цьому зошиті не сказано. Може, те, що не сказано, було б найзмістовніше, найцікавіше. Та... хай лишається воно там, у найглибших глибинах. До пори, до часу.
І от — з чим вступаємо в Новий рік?
Світ охоплює ще могутніша, несамовитіша буря війни.
Природна річ: що ближче до кінця, то сильніше мусіть бути напруження. Світ (і передусім Європу) охоплює дедалі більше розчарування й величезна втома. Теж зрозуміло. І світ, а найбільше Європу, охоплює хвороба большевизму. Цілком зрозуміло.
Втомлені й зневірені маси легко схиляються до крайности, тим паче, що гасла чистого комунізму такі привабні. Трудові поцейбічні маси прагнуть виходу з того темного тупця, в який загнала їх ця слабо зумовлена й надто жорстока різанина, порятунку прагнуть з цього жахливого зубоження, голоднечі, занепаду, безоглядного винищування, земного пекла. А комунізм стільки обіцяє, перспективно так заохочує, підносить, так заколисує свідомість і почуття найшляхетнішими концепціями великої вселюдської справедливости, соціальної рівности, інтернаціонального братерства! Тим паче, що ось є приклад, живий приклад двадцятикількарічного існування "країни соціалізму", де будують комунізм, де спочатку, як запевняла всебічна пропаганда, справа засуджена на цілковите ганебне банкрутство і де ось тепер виявлено стільки організованости, од-ностайности, економічних зусиль, відданости ідеї й бойового героїчного завзяття. Це ж не вигадки, не омана, а живий приклад. Це ж не якісь теревені, а величезні усйіхи большевицької невідступної сили, що грізним і переможнім походом дедалі рішучіше підгортає під себе Європу. І перемагає тут не лише кількісна навальна сила, але, що б там не було, — і сила духу. Велетенська фанатична сила, сила тієї ідеї, якій рівного чогось протиставити Захід досі не спромігся. Це імпонує. Це переконує. Це діє, поза всім, сугестивно. Магія! Особливо на маси, що знають російсько-азіатський большевизм здалеку, а комунізм сприймають поки що лише теоретично, дещо й романтично.
Європа входить у новий рік (принаймні, більша частина Європи), опанована большевицькою манією. Подекуди це набирає характеру психозу саме тому, що Європа здебільшого невра-стенічна, а останні події її ще більше виснажили, роздратували, спантеличили. Хвороба лекше падає на хворобливий ґрунт. Ця трясця мусить її перетрясти. І це будуть страшні конвульсії, частково катастрофічні для цього найстарішого закутку світу.
Парадоксальне наше становище — людей, що стоять на грані, знають і той, і цей бік, засуджують багато там, чимало й тут. Ми опиняємось між нещадними щелепами, нечутливо-залізними щелепами подій невблаганних, невідступних. Історія судитиме суворо, остаточно, а значить, і справедливо. Розжують, знищать нас ці щелепи чи ні?
Україна! А ти? Мій болю незболілий, захват ще з юнацьких років і найпристрасніше кохання на все життя! Моя омріяна солодка невіста і мати моя найласкавіша! Владарю найвеличніший, кате найжорстокіший і... скарбе найдорожчий! Моя осяйна, химерна, несамовита, незмінна візіє — і земна, чорна, кров’ю і стогоном незмінним, безнастанним перейнята реальність. Моє — все! Що ж ти? Куди ти? За ким? Чи під ким?
Ні, не хочу! Не можу погодитись і не погоджусь ніколи. Не "під ким", а над ким? Чи, принаймні, поряд з ким? Вже час. І хоч дуже грізні хмари облягли тебе, моя земле, хоч ти розтерзана корчишся в неймовірних муках, але я вірю, що саме тепер, саме в цих конвульсіях народиться нове. Я вірю не лише сліпою вірою фанатика (не тому, що сповнений такої жадоби), а й вірою холодного розуму, безсторонніх зважувань, сухуватого, але певного розрахунку.
Вже тебе не перекреслять; не зігнорують, не повалять цілковито, як то було. Хоч би як цього хотіли, хоч би там що. Ти вже висмикнулась. Ти тепер уже не тільки борсаєшся, але й борешся. І ти ще поборешся. Ми поборемось. І виборемо. Конче.
Я вірю.
1 січня 1945р., понеділок, Потсдам
Новий рік. Ці слова, такі старі! — завжди, проте, хвилюють, звучать особливо якось, трохи загадково, трохи збудно. Що б там не було, а ждеш. Все одно ждеш, трошки надієшся, трошки сподіваєшся... хоч як "заїдав би" тебе давній скепсис.
Справді-бо: попереду цілий рік! То ж не день, не тиждень, а рік. І саме в наш час, в час такої надзвичайної життєвої динаміки, найнеможливіших можливостей, виключних несподіванок, в час дійсно химерний і для багатьох проблем вирішальний, — чого тільки не може статися в цей час за один оцей рік!
Тож не будемо розгірчено зітхати, не будемо сумовито голову схиляти, духом занепадати. Навпаки! Голову д’горі, кулаки міцніше, твердіше стати й землю під ногами надійніше відчути, а погляд вперед — на Україну!
Я хочу навесні рушати туди, на Україну. І чому так не може статися? Я передчуваю, що щось таке буде. По весні, десь, може, у травні-червні, мені так близько, ясно ввижається рідна земля і мій неповторний Київ. Дай Боже, в новому році!
Вчора звечора год. о 9-й була повітряна тривога. Ховались, звичайно, у нашому підвалі, примітивному БиЛзсЬиІггаит’і. Летіло чимало їх, небо стогнало. Неподалець десь гухкали вибухи. Захотіли, отож, "воріженьки" привітати з Новим роком. Сьогодні відомо стало, що дуже потрощили Берлін, дарма що там уже й трощити майже нічого.
Вчора, уклавши Леся, наговорив йому різних фантастичних історій про Новий і Старий рік. А коли дитина заснула, підклав під подушку пачку з різними іграшками та цукерками — подарунок доброму хлопчикові-українцеві від Нового року. Ще й лист від нього та 5 марок грішми! Цукерки з Братислави, а іграшки тутешні. Все куплено, звичайно, потайки і все тендит, примітив, якости воєнного часу.