Мов її хто стебнув батогом з усії сили — вона тріпнулася: сльози градом полилися з очей.
— Грицьку! Бога ти побійся! — крізь сльози почала вона. — Ще трохи знущався ти з нас за життя покійного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? І ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобі віддячить, то твоїм дітям!
Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемніло Грицькове лице;
очі загорілися-запалали.
— Ти ще клясти прийшла! — скрикнув він.
— Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога... Празник святий іде... Ти ж будеш і їсти, і пити, а тут за душею шеляга немає.
— Грошей, — кажеш, — немає, — обізвалася Хівря, постукуючи горшками, — а святки справляти хочеш!
— Хіба як ми бідні, то нам і їсти не треба, Хівре? — одказала Пріська.
— А я, знаєш, що скажу тобі на це, Прісько?.. Як злидні, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покійним, то й у вас би гроші були.
— Добре таке говорити, у кого вони є. А коли — і того треба, і другого недостае... і подушне заплати, і викупне дай... А наші заробітки які? Він же один тільки й робітник був.
— А дочка? Дочка — мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собі? Не віддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другі? А то сидить дома та хліб переводить.
— Легко так, Хівре, казати, дивлячись на других. А коли б самій прийшлося так жити та бідувати — не тії б заспівала.
— За дурною головою та й ногам лихо! — одказала Хівря.
Пріська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи — ніхто її не вчує; а кожне Хіврине слово — спичка у серце: краще мовчати.
Досі ущиплива та докірлива розмова стихла. Усі знову насупились.
— Так як же, Грицьку? — почала, помовчавши, Пріська.
— Я тобі сказав у волості. Не чула? — гукнув Грицько.
— Чому не чула? Не глуха, небійсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже після свят.
— Та ще чи й після свят віддам? — позіхаючи, відказав Грицько.
— То вже дурниця, Грицьку! Як не віддаси — позивати буду!.. — посварилася Пріська.
— Позивай... Чого ж ти прийшла? Іди — позивай! — блимаючи очима, каже Грицько.
Хівря скрутнула головою і важко зітхнула.
— Господи! Як то воно люди забуваються! — напустилася вона на Пріську. — Коли се ти така розумна стала? Чи не після того, як осталася удовою? Як у нас жила, хліб-сіль їла, то й за позви не знала... Стара, бач, хліб-сіль забувається.
— Хіба я у вас дурно той хліб їла? Не робила я, не служила вам? І заміж вийшла — то вам панщину одробляла. Уже кому, Хівре, гріх таке казати, а тобі гріх!
— Добрий гріх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижні валялася... хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись біля тебе? Та знов — від кого ти і за кого заміж ішла, забула?
Пріська похилилася. То було справді так. Хівря пам'ятлива, не забула нічого з її давнього; забула тільки Хівря, що як Пріська одужала, то поповиварювала вона води з неї, — не було їй спочинку ні вдень, ні вночі... Мовчить Пріська, а Хівря одно вичитує:
— Або, як волю об'явили... хто, як не Грицько, поміг вам вибудуватись? Він і на сохи дерева дав, і на крокви. Хоч воно і не своє — панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав... Забула?
— Що ж робити, Хівре? — тихо схлипуючи, почала Пріська. — Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибі вам. Та згляньтеся ж і ви на мене: свято іде, рокове свято... У мене ж нічого немає. Оті два рублі — то ж останні, на які тільки й надія.
— Де ж ти їх візьмеш, як немає? Позич у кого, — рає Хівря.
— Хто ж мені позичить? — уже навсправжки плаче Пріська.
— Ну, чого ви завелися? — грізно скрикнув Грицько. — І розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати... ну — і йди, ну — і позивай... Страшні її позви, куди пак!.. І нічого тут сидіти та слинити. Іди — позивай!
Пріська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться — і навсправжки вижене. А хіба довго йому розсердитись?
— Господь з вами! — утираючи сльози, промовила Пріська. — Не даєте — самі поживайте! Вам більше треба... Куди вже мені позивати вас? І, похилившись, вийшла з хати.
— Я так і знав, що прийде бісова манія! — промовив услід їй Грицько.
— Походе-походе та й підоб'ється, — одказала Хівря. — Краще мені платок на празник буде.
Важкі думки, невдачі, глибока образа докорів гнали Пріську додому; серце її боліло, сльози заливали очі... Що їй тепер діяти? Іти жалітися старшині? Вона вже раз жалілася йому, а що вижаліла?.. Всі вони один одного, як чорт болота, держаться; всі одним миром мазані...
Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стріла її.
— Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду — не діждуся вас!
Стара, важко дишучи і не обзиваючись до дочки, опустилася на піл.
— А ви й не примічаєте, що я в нових чоботях? — щебече та. — Дивіться — якраз прийшлися при нозі, мов на заказ шиті... Таких і по всьому селу других не знайдеш: і юхтові, і не шкапові. Дивіться-бо!
Пріська зирнула; досада ущипнула її за серце.
— Оце вже й натягла! Оце вже і шмарувати почнеш у них? Годі лишень;
скинь та положи... Поки нові — то більше дадуть за їх.
— Як? Хіба ви продавати будете? — неспокійно спитала Христя. Пріська мовчала.
— Це ж мені батько купили... Старі он уже розтопталися, розлізлися... скоро дірки будуть, — скидаючи, бурмотала Христя.
Як недавнечко ще раділо її серце, коли вона придівала їх; коли вони, мов вилиті, обхопили її ногу: і невеличкі — а хоч би де придавили!.. "Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її і на заказ шиті", — думала вона, гадаючи, як усі здивуються, коли вона на свято узує їх, як усі будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла і, коли вона навела її очі на їх, веліла скинути — продавати думка... Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселі думки помутнілися; досада і сльози потемрили їх.
— З якої речі їх продавати? Це мої... Ну, старі і продали б. Нащо й купувати було, на продаж хіба? — одно своє Христя.
— Мовчи! — скрикнула Пріська. — Хоч ти не заливай за шкуру сала: і без того його залили вже мені!
Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припічку і з досади сіла за роботу. Пріська собі, спочивши, роздяглася і взялася за гребінь. Пріська сидить на днищі, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою... Чутно, як у тії веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Пріська колишеться над гребенем; Христя зігнулася над сорочкою. Нерадісні думки колишуть першу; та нелегкі зігнули й другу... У хаті сумно, німо, глухо... І нікому тії німоти порушити, нікому того суму важкого розвіяти... Ось чутно, рипнули сінешні двері. Ні Пріська, ні Христя не підводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде і чого?
— Здоровенькі були! — роздався край порога молодий жіночий голос.
— Тітка Одарка!.. Здорові! — перша одказала Христя.
— Здорова, Одарко! — глухо привіталась і Пріська.
— А я увіходжу у сіни, слухаю — тихо; думаю — немає нікого, та так несміло і йду. А вони, бач, сидять собі та сумують.
— Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, — каже Пріська.
— Ми се недавнечко пообідали. Мале моє заснуло; Карпо пішов з дому... Сумно самій. Піду, думаю, провідаю тітку Пріську, як там вона?
— Спасибі тобі, Одарко, — зітхнувши, дякує Пріська. — Тільки ти ще і добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сідай, будь ласка, та погомонимо. Сьогодні оце виходила уперше з двору.
— Де ж ви були?
— Де мене тільки не було? Була і в волості, була і в Лобурця. І Пріська повідала Одарці, чого і куди ходила і що виходила. Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка і Христя: нерадісне все те розказувала Пріська, нерадісним і закінчила...
— Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу... Коли б земля розступилася — так би крізь землю й пішла.
— Бог з вами, тітко! — умовляє Одарка. — У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?
— Добрі люди, Одарко, коли вони ще є; а немає — гірше не буде... Я жила свій вік між чужими людьми — не пропала, бач; буде шануватися — і вона проживе, а не буде — то її діло... А мені — годі б уже швендяти по сьому світу: дивитися на його не хочеться.
Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи ті нерадісні речі, засумувала, похилилася, їй здавалося — то само лихо глухо бубонить свої жалощі, то вже не жилець сього світу скаржиться на гірке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостеніє з гіркими докорами на вустах!.. "Отаке наше життя, отака наша доля!" — глибоко зітхаючи, думає вона... А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Пріська не перестає, не вгаває...
— Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Одні гіркі сльози, людські докори, нужда та злидні... Он, свято йде: другі — раді тому празникові, гульні та спочинку; а нам чого радіти? чим його стрічати, як проводити?.. Ні узвару, ні риби, ради багатого вечора, немає; ковбаси — розговітися — ні за що купити. Думала, Грицько віддасть хоч карбованця; каже — немає; а знаю, що е... Що ж його робити?.. Нові чоботи Христі купив старий: радіє дитина обновці... а тепер приходиться ті чоботи продати або заставити... От тобі й радість!
І Пріська заплакала. Під плач матері Христя собі почала схлипувати.
— Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, — почала Одарка. — Якої вам риби треба? Солоної? Оце завтра або післязавтра поїде Карпо у місто; я йому дам своїх грошей, скажу — ви дали. Хай купить. А ви віддасте.
— Одарко, голубко моя! — замолила Пріська. — Сам господь тобі заплате тим добром, що ти для нас робиш!
— Та стійте, не перебивайте, — почала знову Одарка. — На скільки вам риби? На семигривеника чи на копу?
— Та й на копу буде.
— Ну, на копу. А узвар у мене е. Чи квасолі, чи гороху треба буде — беріть, скільки схочете: у нас все рівно ніхто його не їсть, а вам, може, для пирогів здасться. Нехай Христя іде за мною, бо мені пора, — досі дитина прокинулась, — та й візьме, скільки там треба.
Христя трохи не молилася на Одарку, ідучи слідом за нею.
— Спасибі вам, тітко, велике спасибі! Ви мене мов на світ народили:
тепер мати не продадуть чобіт...