Виїздив до них становий, справник; мировий приїздив з опікуном, сам панич завернув, молодий та бравий, як дуб рослий.
— Хлопці! Раю вам наділи брати, бо вам же гірше буде, — казав він, виступаючи поперед опікуна.
— Чули ми се не од тебе одного! Ти краще свою хрещену матір наділи за те, що тебе он якого виняньчила! Ось приведіть лишень сюди Марину, хай подивиться на свого хрещеника. Якби була знала, то малого б у колисці придушила, щоб і світу не паскудив! — одказували паничеві одрадяни.
Утік Башкиренко від своїх колись тихих та покірних одрадян, наслухавшись від них глузу та посміхів. А че рез тиждень в Одраду москалі найшли різками накидати панські наділи. Та не такі одрадяни стали, щоб послухатись: вони й березову кашу поїли, а од наділів всетаки одкинулася. Дехто й в царському домі, де великі вікна, посидів, казенного хліба чимало переїв, а наділів не схотів брати.
— Огороди та хати — хай за нами, а наділів не хоче мо! — в одну шкуру плескали одрадяни.
На тому уперлися — так по них і сталося. Через півроку вийшло, що панич їм огороди дарує, аби тільки підписали викуп.
Спершу й на тому затялися:
— Які там подарунки, коли воно наше? Споконвіку там жили, діди та прадіди наші на тому пробували — що ж там дарувати й що підписувати? Ми люди темні; може, там такого напингуть, що й знову неволі бути... Не хочемо підписуватись!..
Та свої діди збили:
— Беріть, дурні, якщо дарують, дарованому коневі в зуби не дивляться! Пишіться, що городи беремо; на наділи тільки не пишіться. Наділи й так не втечуть від нас, — раяли діди.
Так написали, підписали й втихомирилися. Поміж другими достався огород і дідові Уласові. Хоч на самому краї села, аж за майданом біля зимнього колись Уласового становища, отже огород чималий, а найкраще на ньому — хата; нова, простора, з великими вікнами. Старий Башкир років за три перед волею вибудував її задля чередників та вівчарів. Тільки недовго довелося їм користуватись тією хатою. Як умер старий, то череду й отари розпродано, а хата зосталася пусткою, поки ото не досталася дідові Уласові.
— Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкунові, як дід Улас, вона личить; отже хай і він попотовчеться. Він звик на просторі, — казали одрадяни, та не вгадали.
— Не звик я в чотирьох стінах топтатись та хатніх клопотів слухати, — казав дід Улад Марині, перевівши її в свою хату від баби-шептухи. — Піду на степи. Може, де задержалася хоч невеличка отара. Дурно за вівчаря стану, аби біля овець, бо вівця смирна собі, лиха тобі ніякого не заподіє, — одно плескав усю аиму дід Улас, а на весну зібрався й подавсь кудись із села, кинувши на догляд Марині свою кату з огородом.
— Хай вона тобі буде... Он у тебе дочка мала, а в мене — нікого. Як вернуся та вмру — поховаєш, а не вернуся — живи собі! — додав, прощаючись.
Підписавши вмову з одрадянами, Башкиренко, як тільки заполучив викуп, зразу й майнув за границю, а одрадяни засіли на своїх огородах. Хто мав який-небудь шматочок свого поля, сяк-так його шкрябав, засівав; а хто не мав — приставав за половинщика до того, в кого було поля багато; папська ж земля зоставалася неорана, невіяна. По широких ланах, де колись жито та пшениця буяли, бур'яни поросли та будяки красувалися, а по незораних степах — чистий пирій посикав на корню, хіба хто з кріпаків задля своєї потреби невеличкий шматочок викосить. Страшенною пустинею все те оддавало, розором та занепадом одгонило. Й справді, то був занепадок. Пани не знали, що з землею робити, як і кому її збути; маєтки пустіли, нищилися, височенні палаци по селах стояли з розбитими вікнами, забитими дверима, дірчавою покрівлею й дожидалися, коли їх негода повалить.
На той час жиди налучилися. То таке зілля, що заздалегідь поживу чує, як те гайвороння на стерво налітає... Так і вони налетіли. Не знать звідки взялись, наїхали й позабирали панські землі під оренду, — звісно, за ту ціну, яку самі призначили. Пани й тому раді: краще щонебудь, ніж нічого. Мерщій здали землю в оренду, а самі врозтіч: хто в город на службу подався, хто в губерню та столицю на веселе життя поїхав. — Їдьте, їдьте собі, та назад не вертайтесь: нам просторіше буде! — проводжали їх кріпаки, радіючи, що панські добра пустошаться й що незабаром усе те буде їх. От тільки прийде слушний час, — усе нам верне.
А жиди тим часом своє діло робили: по селах шинки позаводили, за горілку й робочих наймали, і всяку всячину міняли: курей, гусей, яйця, сукна, полотна — все, що земля родила й на собі носила, і все те, що людські руки виробляли.
Минув рік-другий — і знову панські лани заколосилися житом-пшеницею; панські степи окривалися наймитською косарською піснею — не вільною та веселою, а зачмеленою жидівською горілкою. А після того незабаром почалося й межування: панські землі докупи зводили, кругом села, мов залізним путом, обгортали. Оренда пішла вгору, земля подорожчала, а "слушний час" не приходив та й не приходив... Не раз і не два доводилося глибоко чухати потилиці тим, хто відкинувся наділів.
Та нікому то так не далося взнаки, як одрадянам. Кругом села — оскільки оком не скинь — панські лани та луки; став, що з нього за кріпацтва ніхто не боронив води брати та скотину напувати, одійшов до панського садка, його тепер валом обнесли, од села одгородили — водопою нема; колодязі господарські та й то де-не-де. Прийшлось одрадянам хоч пропадати! Кожна курка, гуска оплачена й переплачена за ту потраву; свиней на прикорнях держали, скотину зовсім звели.
— Навіщо та скотина, коли за неї тільки плати, а робити нею нічого та й ні на чому? — казали одрадяни й жалкували, що послухалися наговору про "слушний час" та відкинулися від наділів.
Тепер би й назад, та не можна. Добивалися Одрадівщину хоча в оренду взяти, давали паничеві дорожчу плату, ніж жид давав, та панич не схотів. Він із заграниці вправителя-німця прислав, а німець і ровами обкопався, й огорожею одгородився. Одрадяни все далі та далі нищіли-пустошилися: тини осувалися — нічим їх городити, хати старіли-кривилися — нічим полагодити, оселі дірчавіли, осувалися... То старці немічні жили, а не колись заможні хазяїни господарювали. Тільки й надії, що на заробіток у того ж таки німця. А чи багато ж то в нього заробиш? Він про те тільки й дбає, як би найменшу плату дати; він про те тільки й мислить, як би без людей обійтись... Усе якісь новини заводить, машини виписує.
От і сього року: вповали та розкладали одрадяни на жнива. У панича такі жито та пшениця поросли густі та високі — благодать божа! Буде паничеві, та достанеться й женцям. Одрадяни вже лічили, скільки то заробітку спаде на їх долю, що треба зоставити на харч, а що — продати. Нікого не заманювала думка на вільні степи, на далекі сторони. Чого його з місця зриватися та втрачатися, коли тут і на нашу долю буде?.. Сиділи одрадяни по своїх хатах та дожидалися, коли їх покличуть на жнива.
От уже й пора наставала. З других економій приїздили рядчики наймати одрадян, давали плату немалу.
— Чого нам забиваться? У нас жнива під носом! — одкинулись одрадяни.
Ждуть-пождуть, а їх все-таки на жнива не кличуть. Коли се дивляться — торохтить шляхом з города через село якась машина, блищать на сонці її залізні зуб'я та снасті, червоніють викрашені бильця, колеса; сама низька, розкарякувата.
— Що то? — питаються одрадяни вожчиків.
— Хіба не бачите? Машина! — одказують ті.
— Бачимо, що машина. То яка?
— Хліб жати.
У одрадян кольнуло в серце.
— Як се — хліб жати? Що се ви? Хіба є така машина?
— А кат його знає! Видно, що є; бачте ж — веземо!
Одрадяни вірили й не вірили... Вони зроду-звіку не чули, щоб машинами можна було хліб жати. Коли скрут та невправка — кинеш серп, за косу візьмешся, а щоб машиною?..
— Та то нас дурять, щоб ціну збити! — втішали старі люди.
— А лихий знає тих німців! Може, вони на нашу погибель і таку машину вигадали. Бачте — торік же привезли молотилку, — толкувались молодші.
Тая чутка збентежила все село... А що, як справді? І тут не стали, і в других втеряли... Що ж прийдеться зимою кусати?
Надвечір у село прийшов прикажчик до машини хлопців наймати.
— По два семигривеники в день — хто стає?
— Тю-тю! Ви подуріли!.. Як се можна по два семигривеники на жнива ставати? Малий, бач, день — його і в рубля не вбереш, а вони — по два семигривеники!
— Більше не велено давати. Та се не на жнива, се до машини.
— А багато до неї треба?
— Нащо багато? Всього трьох чоловіка та в'язальників з десяток.
— Та що се ви — подуріли? Таку силу поля тринадцятьма душами підняти?
— То не наше діло: нам так велено. Хочете — йдіть, а. не хочете —— з другого села візьмемо.
— Беріть! Управляйтесь!
Одрадяни одкинулися, думаючи, що то німецькі крутні, щоб ціну збивати.
— Нехай собі з другого села беруть, а ми подивимося та підождемо. Більше ждали! Ще буде так, що німець сам до нас прийде кланятись...
Підождали одрадяни до вечора — не йде німець та й посланців не засилає. На ранок вони побачили, що посланці верхами кинулися з двору в різні сторони.
— Поїхали дурнів шукати! їдьте! — сміються одрадяни.
Той день призначався задля зажону. Отже через те, що одрадяни не схотіли до машини ставати, зажону не було. Німець бігав по двору, гукав, лаявся, а одрадяни, слухаючи те через яр, реготалися.
— Чи бач, яка його гарячка б'є? Аж піна з рота скаче!
— Ми-то тепер регочемо, а чи не доведеться нам на кутні зареготатись, як німець справді машиною весь хліб підніме? — спитав хтось.
— Та то дурять нас! Не вір! — забили баки неймовірному.
Того ж таки вечора йшло через село дванадцять чужих парубків і допитувалися шляху до економії.
— Навіщо вам економія?
— До машини найнято— хліб жати.
Одрадяни похнюпилися. Цілу ніч вони погано спали, а на ранок, ще до сонця, піднялися й якось боязко позирали на панський двір.
Аж ось почало й сонце зіходити, з двору донісся гомін. Незабаром виїхала звідти парою кіньми машина й подалася на поле; за нею йшло дванадцять парубків, німець, прикажчик.
— — Бач, яку червону шкуру потягли! Ану, ходімо та подивимося, як вона буде шкобертати, — казали одрадяни й собі за машиною сипнули в поле.
Ось коней зостановили біля ниви. Німець сказав щось прикажчикові, той з усіх ніг помчався у двір.
Поки одрадяни перейшли через яр і наблизилися до машини, прикажчик уже біг з двору, несучи на плечах косу з грабками.
— Нащо то? Машині помагати? — хтось спитався, і всі зареготалися.
— То шлях для машини прокосити, — одгадував Другий, — Велика, бач, пані, щоб не заросилася!
Регіт та жарти не стихали, аж поки прикажчик не прокосив уподовж усієї ниви дороги.
— Сідай на козли, поганяй! — скрикнув німець, беручи ззаду за бильця машину.
Один парубок сів; коні сіпнули, пішли по ниві, а слідом за ними зашкобертала машина; ті зубчаті коси заходили-загарчали.