Вони знали академістів по проповідях у Братському монастирі, а найбільше в п'ятниці великого посту, коли збирались на пасію сотні киян. Стара, давня репутація Могилянської академії зоставила велику силу впливу на киян і до нашого часу. Давши загад у пекарні, Сухобрус увійшов до гостей. На йому був новий синій довгополий сіртук з великими ґудзиками й ряба жилетка. Шия була зав'язана чорною блискучою шовковою хусткою, з-під котрої розлягались широкі білі викладчасті комірчики, неначе великі вуха.
— Дуже радий я, що ви заскочили до мене в госіі, хоч і пізньої доби. Мабуть, були десь в гостях? Чи, може, в театрі? — казав Сухобрус.
— Були в гостях... та випили по одній та по другій... — промовив Воздвиженський.
— Молодим людям і молода річ. І ми колись були молоді, то й подвизалися, а тепер, як старість налягла на плечі, то й не до подвигів.
Сухобрус приспособлявся до вчених людей і силкувавсь говорить по-вченому. Начитавшись "Патерика" і "Житій", він закидав на церковний язик.
— Як ваш хор гарно співає, — несміливо промовила Марта.
— Ви, мабуть, співаєте? — спитав Сухобрус Воздвиженського.
— Співаю басом, як можете догадуваться по моїй розмові, — промовив Воздвиженський і гуркнув басом зумисне голосніше, щоб показати свій голос.
— Який концерт буде цієї неділі, чи "Возведох", чи "Гласом моїм"? — спитав Сухобрус, як чоловік, розуміючий діло, і навіть закинув ногу на ногу, приймаючи академічну позу.
— Здається, "Возлюблю тя, господи", — обізвався Дашкович.
— Чи не будете коли співать двохорного концерту? Як я люблю такі концерти! — говорив Сухобрус. — От, як у семінарії на "вербу" [27] криконуть на два хори "Кто бог велій"! Чудо, диво! Один хор загримить "Кто"! а другий знов підхопить "Кто"! та ще й підправить. Ой! Господи, як гарно!
— Ми співаємо тихіші концерти, — промовив Дашкович, натякаючи проти двохорних, крикливих концертів.
— І я люблю тихі, мелодичні концерти, — промовила Степанида, ледве підіймаючи вії і знов спустивши їх на щоки.
Тим часом принесли самовар. Панни вийшли до другої кімнати наливать чай і незабаром принесли стакани для гостей. Свіжа ніч, міцний чай зовсім провітрили паничів. Вони навіть були раді, що так негадане прийшлось познайомиться з пальмами.
Всі посідали коло стола на канапі. В одчинені вікна заглянув червоний, великий, як діжа, місяць, підіймаючись з Дніпра ніби прямо на печерські гори. Сухобрусівни в хаті були багато кращі, ніж у церкві в своїх старомодних капелюшках, схожих на кошики. Степанида мала лице щиро київське: більше кругле, ніж довге, з повними рум'яними щоками, з ямочками на щоках, маленьким круглим підборіддям, з невеликими темними очима. Ніс її був чисто міщанський: дуже тонкий, рівний, але недовгий, з тонісінькими прозорими ніздрями. Брови були високі й на кінчиках дуже тоненькі, як шнурочки.
Старша, Марта, мала багато грубіші пружки лиця, скидалась на сільську молодицю. В неї брови були товсті, очі великі. Таке лице буває дуже гарне на сцені, здалеки, при світлі ламп. У червонім намисті, зав'язана великою хусткою, Марта була б дуже гарною молодицею.
Розмова стала веселою, невважаючи на пізню добу. Панни держали себе смирно, трохи пишались, спускали очі додолу і очевидячки хотіли вдати з себе дуже добрих і спокійних. Дуже цікавий чоловік зараз упізнав би той голос підсолоджений, ті очі, зумисне спущені вниз, впізнав би природжену вдачу й підроблену.
— Чи весело гуляли сьогодні в садку? — спитала Марта Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, і так швидко спустила вії, як швидко блискавка ховається за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того блиску, як віск.
— Дуже було тісно на першій алеї! Так тісно, хоч людей розпихай, як у церкві, — одказав він. І йому дуже хотілось, щоб вона знов одслонила віка й блиснула очима.
— І чом би пак не гуляти всім на бокових алеях! — промовив він знов до неї. — Ні! лізуть усі на першу алею, та й годі!
— Коли ж на бокових алеях гуляють самі міщанки та наймички, — обізвалась Степанида. — Якось ніяково туди мішаться, бо всі сміялись би.
— Нехай сміються! — одрубав Воздвиженський. — Я, бувши вами, гуляв би й на бокових алеях.
— Коли ж нам не можна буть нами, — лукаво промовила Марта і знов скоса блиснула очима.
— Чи багацько наук читають у вас в академії? — спитав Сухобрус Дашковича, маючи його за розумнішого.
— Ой, багацько! Так що й полічить трудно! — І Дашкович почав перелічувать деякі науки, само по собі для звичайності.
— Ой, як багацько! І якої треба голови, щоб знести все те! А чи є в вас така наука "Печорський патерик"? Я дуже люблю його читати! Та наука повинна буть у вас...
Сухобрусівни, побувши в школі, постерегли, що така наука навряд чи й є на світі, хоч Дашкович назвав їх багацько й дуже чудних, їм стало ніяково.
— Є! — сміливо одказав Дашкович. — Тільки не наука, а книжка.
— Книжка! книжка! В мене вона є! Сухобрус хотів йти і принести "Патерика".
— Тату! нехай тим книжкам! Хіба ж їм ті книжки й так не обридли в академії? — говорила Марта. Сухобрус сів і знов хотів почати розмову про "Патерика". Студенти зам'яли його слова.
— Як багато квіток в вашім садку! — промовив Дашкович до Степаниди, заглядаючи в вікно на квітник.
— Ми з сестрою дуже любимо квітки; так і копаємось тут у садку, — промовила Степанида й стала коло вікна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Місяць освітив її лице, і воно здалося йому ще делікатнішим, ще добрішим. Брови чорніли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до неї, і якась радість все більше та більше наливала його серце. Промінь місяця здався йому веселішим, і пахощі од резеди, од левкоїв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей!
"Яке в неї миле лице! — думав він. — Які тонкі брови, який рівний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках її обличчя".
Місяць навів на її вид ідеальну блідоту, сховав гарячий рум'янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, і розмовляла мелодичним голосом.
"Яка вона тиха! Мов та голубка! — подумав Дашкович. — Як вона згорнула руки й очі спустила, зовсім неначе свята!"
І він згадав свій давній сон, як його суджена у сні злинула з дерева голубкою, сіла йому на плече й потім стала тихою панною. Той давній сон, вже забутий, знов виплиз в його в душі проти волі, несамохіть.
— Чи співаєте ви? — якось само вихопилось у його з рота. Зірвала те слово його давня думка.
— Співаю, тільки не дуже гарно, — одказала Степанида. — Ми вивчились у пансіоні трохи грать на гітарі.
— Співаєте й граєте! — знов зірвалось у його з язика так не до ладу, що Степанида одслонила віка й глянула на його. "Моя суджена", — ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серці, що він сам ледве постеріг її.
Тим часом подали на стіл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус попросив гостей до столу. Час був пізній, їсти схотілось добре. Паничі їли й випивали добре й стали веселіші й сміливіші. Сухобрус перестав бадьориться, приймать академічну позу й сміливіше розмовляв з студентами.
— Скажіть мені, паничі, — ви люди вчені — як то можна розумом збагнуть так багацько наук? І все те позамічати напам'ять, повиучувать! Я був у вас в академії, на митрополитанському екзамені, й слухав усякі науки. Господи! і де в чоловіка стільки розуму набереться!
— Нічого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно все повлазить в голову, — говорив Дашкович.
— Що то за уми? Що то за розуми? А ті професори! страх, та й годі! — дивувався Сухобрус, випивши немало. — Які ж то ті уми та розуми за границею, у тих німців, що все повидумували!
— О, за границею ще багато розумніші од нас! — говорив Дашкович.
— Ой, не вірте йому! Куди ж тій німоті стать врівіїі з нами! — заговорив Воздвиженський, — Ми перший народ в світі! Нігде нема більшого царства од нашого, нігде нема кращої віри, чистішої віри, як наша.
— А в Єрусалимі! а на Афонській горі? Як пишеться в "Житіях", — почав диспутувать Сухобрус. — І там були великі святі, такі, як і в нашій лаврі, і там святі боролися з злими духами, як і наші печерські, київські.
— Наші московські святі боролися ще більше і полатали боки самому сатані! — сказав енергічно Воздвиженський, которого національне чуття було трохи зобижено. — Святий ваш Київ, святий Єрусалим, а наша Москва ще святіша. Думаєте, що в вас мощей більше! Та в нас мощей такого, що хоч греблю ними гати! — говорив уже сердито Воздвиженський і трохи вже не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його ліктем під бік.
— Ой! Хто ж видав так говорити про святі мощі, — благочестиво промовив Сухобрус і перехрестився. — Святий Київ, свята і Москва. Хто ж проти того що говорить.
Сухобрус поналивав чарки, і всі випили й стали ще веселіші.
— Ой ви, уми-розуми! — промовив сміливо Сухобрус. — Але, мабуть, не одгадаєте: що після чаю! А нуте! хто одгадає? — Студенти дивились на його й почали одгадувать. Один казав, що після чаю треба випити, другий казав, що треба покурить, що треба подякувать.
— Ні! ні! — казав Сухобрус, тріпаючи головою.
— Треба додому йти! — обізвався Дашкович.
— Ні! — тріпнув головою Сухобрус. — От тобі уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академії. Після чаю — слідує — воскресенія мертвих і жизні будущаго віка, амінь! — промовив Сухобрус слова символу віри.
Всі засміялись; навіть панни осміхнулись і запишались.
— А хто не родився й умре? Хто родився і не умре? — знов загадав загадку Сухобрус.
Ця загадка була не така мудра, як перша, її швидко одгадали, що не родивсь і вмер — Адам, родивсь і не вмер — Ілія та Єнох, бо обидва були взяті живими на небо, як написано в біблії.
— О уми! ото розуми! одгадали! — хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хаті й спинивсь коло картини Ноя з синами.
— Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи сліпі Велізарії? — промовив Воздвиженський і за тим голосно прочитав напис: "Святий праотець наш Ноє".
— Е! в вас, бачу, гітара є! — промовив Воздвиженський і зняв з стіни гітару. — А заграйте, будьте ласкаві, або й заспівайте, — сказав Воздвиженський, сівши коло Марти.
— Я колись співала, та вже позабувала, — промовила кокетливо Марта.