Вони не можуть мужицької роботи робити: біленькі ручки покаляють! Дак не живи з мужиками, а йди до панів!
— Денисе, цить! — сказав батько.— Я буду говорити.
Але було вже пізно.
— Ти мені не указ! — визвірився Роман на Дениса.— Можеш ти знать понятіє, необразована ти мужва!
Денис зовсім скипів. Побілів, зірвався з лави, стиснув кулаки і сказав, задихаючися зозла:
— Тату, виженіть його з хати, а то я його зараз битиму!
— Ти смієш мене бить? — скрикнув Роман і кинувся до Дениса.
— Романе! Денисе! Покиньте! Що це ви робите? — спиняв їх батько. Мати скрикнула, а бiлява Денисова Домаха так і заніміла, стоячи біля полу.
Брати на все те вже не вважали. Вони стояли один перед одним білі як крейда, постискавши кулаки, важко дихаючи.
—— Ти смієш мене бить? — казав тремтячи Роман.— Ти, негодяй, хам!
— Я — негодяй? Ах ти падло салдатське! — скрикнув Денис, але в цю мить Романів кулак ударив його по обличчю і припинив йому слова.
Денис скрикнув дико, як поранений звір, і кинувся на Романа. Але той, здоровий, одгодований, не знесилений на праці, в один мент збив його додолу під себе і придавив йому коліном груди.
Жінки заголосили, діти закричали і вчепились за матір, батько кинувся відтягати Романа, але нічого не міг ізробити: розсатанівши, той ухопив брата за горло, а Денис силкувався відірвати його руку від своєї шиї.
В цю мить увійшов у хату Зінько. Побачивши лихо, кинувся він до Романа і штовхнув йоґо з усієї сили. З несподіванки той упав набік, і Зінько відтяг його далі.
— Романе! Що ти робиш? Чи тобі й бога не страшно? — скрикнув він.
Роман зірвався на ноги і стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса.
— Нехай не в язне!..— хрипко, крізь зуби сказав він.
Денис, стогнучи, встав і сів на лаві. Домаха припала до нього, голосячи. Роман плюнув і пішов з хати.
Ішов вулицею і сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там добре були на службі! Звісно, він службу не по волі кинув, хоч і ховався з цим на селі. Він справді служив "при палаті", хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нічого б і не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той і пожалівся на його, ще й виказав, як він одного разу піймав Романа, що той продавав казенні дрова. Тоді йому Роман дав карбованця, дак він мовчав, а тепер виказав. Велика сторін, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хіба того не робив? Тільки що ховатися добре вмів! Звісно, як прогнали Романа, то вже після цього важко було в городі знайти службу, та все ж легше, ніж тут. А. тепер он як тут жити!
Роман побачив перед себе монополію, зайшов туди і купив пляшку горілки. Тоді пішов до жидка. У лавці горілки не можна було пити, дак зараз біля лавки жидок мав хатку і пускав туди людей,— так, ніби своїх гостей, а за те мав од кожної випитої пляшки плату. Навіть сам бігав по горілку. Роман прийшов туди і зустрівся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тоді писар послав по другу. Роман жалівся на батька й на братів.
— Чудний ти, Романе Пилиповичу! — відказав йому писар.— Як отак тобі колотиться з їми, то нехай тебе батько відділить, та й годі. Тоді як хотітимеш, так і житимеш.
Романові ця думка сподобалася. Боявся тільки, що батько не послухається. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.
Роман повернувся додому вже пізно ввечері п'яний і з заміром зараз же вимагати, щоб батько його відділив. Але, підійшовши до хати, побачив, що там уже погашено світло. Поторгав за двері,— засунені. Вилаявся і пішов спати в повітку.
Другого дня вранці ввійшов у хату, як там була вся сім'я. Ні на кого не глянувши, сів на лаві і сидів який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всі мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нічого — ждав, поки сам озветься.
— Знаєте що, тату? — почав Роман.— Как так нам жить, дак ви лучче одділіть мене. Оддайте мою часть, то я сам собі житиму, а ви самі собі.'
Це все він казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тоді спитався:
— А що ж ти з своєю часткою робитимеш?
— То вже моє діло,— шо схочу, то й сделаю,— одказав саме таким робом, як і попереду, Роман.
— Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже мені скажи, щоб я знав, на що давати.
— Тату! — озвався Денис.
— Мовчи! — перепинив батько, боячись учорашнього.— Я й без тебе знаю, що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!
— Може, хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частці? — питався знову батько.
— Не хочу я хазяйнувать, кумерцію заведу,— відказав Роман.
— Кумерцію?.. Яку ж то кумерцію?
— Какую схочу, таку й заведу, а ви повинні мені мою частку оддать.
— Повинен, кажеш? — спокійно говорив батько.— А як не віддам?
— То пойду в волость, то вас і присилують оддать.
— Ну, поки там присилують, а тепер я тобі ось що скажу: підожди ще трохи; навчися поважати батька й братів та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тоді я тобі й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нічого тобі не буде.
По тій мові батько повернувся та й пішов з хати.
Роман остався ні в сих ні в тих. Він тільки сказав:
— Ну, я так не дозволю! Це грабіж! — Устав і пішов мовби слідом за батьком.
Трохи згодом батько вернувся:
— А що, вже пішов?
— Пішов! — одказав насмішкувато Денис, радіючи, що так обійшлося.
— А як на мою думку, тату,— сказав Зінько,— то ви краще б зробили, якби справді відділили Романа.
— Чого ж то так, що краще? — спитав знехотя батько. — Оддати, щоб він узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро?
— Та вже, тату, як він сам себе не направить, то ви його не направите. Воно ж і його частка тут є,— і він же робив. А може, він, як стане сам хазяїном, то візьметься й до роботи, шануватиметься.
— Авжеж! Саме такий! — глузуючи, промовив Денис. — Видно й збоку!
— Та вже ж і ми його луччим не зробимо, а тілько буде сварка, та лайка, та бійка. А як візьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а хоч у нас у сім'ї стане тихо, злагода знову буде,— доводив свого Зінько.
Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зінькові:
— А Зінько правду каже, старий. Послухайся його! І нам лучче буде, і Романові.
— Нехай же спершу покориться та пошанується! — сказав батько.— А марнотратові нічого не дам, і говорити більше про це не хочу.
З тим повернувся та й пішов з хати до роботи, а сини слідком за ним.
Роман тим часом сидів уже знов у жида. І сьогодні знайшлись товариші, і як Роман вийшов на вулицю, то в його голові вже здорово гуло. Ішов і думав собі: "Кат його знає, що його робити! Батько впертий как пень. І громада потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йому добре, так, как Денисові, то, може, тоді помнякшав би!"
Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його тепер жити? Що його вигадати?
Його думка навернулася знову на ту стежку, що на їй уже колись попереду була. Боявся тільки починати, бо мало було надії, що пощастить. Але боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа вже не така безнадійна.
Хіба як він купець, то така вже велика цяця? А Роман — солдат! Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й Горпуша та його пристаркувата і з себе погана. Ще нехай і дякує, що посватає. Нехай оддає швидше, а то зостанеться на насіння. А його, Романа, за товариша собі прийме. Роман торгуватиме. Ого-го! Він там такий порядок дасть, що ну! А не схоче товаришем приймати — хай грошей дасть. Вже ж дасть! Одна дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя!
Роман повернув праворуч і пішов у двір до Сучка. Як він увійшов до його в хату, то там нікого не було. Роман голосно кахикнув. З другої світлиці визирнула Суччиха Агафія.
— Моє нижающеє! — поздоровкався Роман.— Как би мине Михайла Григоровича побачить?
— Він у лавці, підіть туди.
— Невозможно в лавці: дело секретне,— треба на самотє.
— Що ж там за діло? — зацікавилася Агафія і вийшла до Романа.— Кажіть і мені! Роман усміхнувся:
— Отличноє дєло! Будете й ви, Агафія Івановна, знать современно, а тепер позвіть минє Михайла Григоровича.
Агафії закортіло довідаться швидше, яке там діло, І вона пішла в крамницю. Незабаром відтіля прийшов Сучок.
— А за яким же це ви ділом? — спитався він, як поздоровкались та посідали.
— Пречудесне дєло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!
— Кажіть!
— Єсть у вас кумерція?
— А єсть.
— А помішник вам у кумерції єсть?
Сучок зітхнув:
— Нема!.. Не дав господь сина.
Він завсігди журився, що в нього нема сина.
— А я вам найшов помощника, та ще й доброго.
— Хто ж то? — спитав Сучок, чудуючися з Романових слів.
— А хто ж? Я!.. А що, хіба не ловкий кунпаньйон?
— Та воно, звісно...— якось непевно відказав Михайло Григорович.— Та... тольки як же це воно буде? Ви какий копитал маєте, абощо, дак хочете, щоб у кунпанії?
— Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий сорт! Бо я сам — копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам помошником.
Сучок вирячив на Романа очі. А той, не помічаючи цього дивування, питався:
— А що, правда, хароша вигадка?
— Та воно хороша... та тольки, бачите, ми ще не думаємо дочки віддавать.
— От вигадки! А до каких пор будете держать? Вона ж і так пристаркувата.
— Найдуться люди! — відказав, трохи вже образившись, Сучок і додав: — Знаєте що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це діло, бо це один пустяк!
— Пустяк? Що ви думаєте, що я не зумію торгувать? Дак ви дайте минє за Горпушою дєніг, то я сам заведу торговлю таку, що тільки ну! Ого-го!
— Ну, це тоже пустяк діло! — зважливо сказав Сучок і встав.— Прощайте,— треба в лавку.
— Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбираєте, чи що, що я вашу Горпушу сватаю? — спиняв його Роман.
— Почему не розбираю? Даже очинь хорашо розбираю.
— Ну, дак чого ж ви?
— Нема мого жоланія за вас її оддать.
— А почему ж би то й нєт? — спитався, дратуючись, Роман.— Чоловік я образований, понімающий...