За ним винесли інші військові клейноди...
Козаки притихли, як спіймані на пустощах діти: тепер одного помаху руки нового батька досить було, щоб у першого-ліпшого козака злетіла з плечей голова...
Сагайдачний оголосив похід на море... Радість козаків була безмежна.
IV
Перед нами замок князів Острозьких, відомих в історії просвіти Русі своїм сприянням друкарській справі. Замок цей велично височить над гарною звивистою Горинню і панує не лише над усіма будівлями й церквами Острога, а й над усім пагористим краєм з його гарними гаями та дрімучим бором, що простягся на десятки верстов. Замкові башти впереміжку з високими тополями гордо пнуться до неба, а почорнілі покрівлі й зубчасті стіни з вузькими прорізами, вузькі, неправильно розташовані вікна, важкі масивні брами під баштами, чорні пащі гармат, що стирчать подекуди у стінних прорізах,— все це справді нагадує похмурий острог, в якому знемагають люди, очікуючи страти.
Але всередині цього похмурого дітища середніх віків було зовсім не те. Зовні — все грізне, похмуре і неприступне для ворога, яким міг бути в той привільний час перший-ліпший сусід; всередині — розкіш, блиск, грубе багатство, що одразу впадає у вічі, і така сама груба, безмежна привітність для дорогих гостей, які можливо нещодавно, були ворогами.
Особливо відомий був своєю гостинністю цей замок при батькові теперішнього його володаря — при князі Василі-Костянтині Острозькому, який помер вісім років тому майже сторічним дідом. Тут у похмурих, але яскраво освітлених залах або серед зелені замкового саду бенкетували і королі польські, і найзначніші магнати золотого віку цього блискучого лицарства; цілими місяцями гостювали й іноземці з усіх країн світу, і вищі духовні сановники Риму, і значні духовні особи Сходу; тут, серед гостей, можна було бачити і князя Курбського, першого російського емігранта й ворога Грозного-царя, і велемовного польського Іоанна Златоуста, знаменитого єзуїта Петра Скаргу; тут терлися серед вельможних гостей відомі в історії наших смутних часів ченці Вар-лаам і Мисаїл; майнула і загадкова постать молодого рудого ченця з бородавкою, який згодом виявився нібито московським царевичем Димитрієм.
Замок, оточений похмурими стінами з баштами, займав значну площу і являв собою ніби окреме місто з чудовим палацом, офіцинами і великою кількістю інших будівель для палацової шляхти, для музикантів, друкарів і цілої ватаги гайдуків, доїжджаючих, лакуз і різної двірської челяді. До головної замкової брами, прикрашеної масивним позолоченим гербом князів Острозьких, вела широка алея, обсаджена розкішними пірамідальними тополями. Княжий палац стояв на горі фасом до Горині, а від широкого ґанку і критої з колонами галереї збігав з гори внутрішній палацовий сад, який прикрашали дорогі рослини місцевої і тропічної флори; в зелені біліли мармурові статуї прекрасної італійської роботи, граціозно виглядали гарні павільйони та альтанки. Чути було неугавний плескіт фонтанів, шум штучних водограїв, що спадали із сірих, порослих зеленню скель, нагромаджених руками покірних пеласгів 1 — хлопів...
1 Пеласги, як свідчать античні автори, найдавніші корінні жителі Греції. Тут — варвари, хлопи.
Всередині палац сяяв пишною, гнітючою розкішшю. Гори золотого й срібного посуду, розставленого на обтягнутих малиновим оксамитом полицях у вигляді амфітеатру, дорога зброя на стінах, оленячі та турячі роги, шкури й опудала ведмедів, що стояли на задніх лапах і тримали передніми лапами масивні срібні канделябри, мальовничі зображення на стінах найкращих краєвидів у численних, розкиданих по всій Україні княжих майонт-ках, яскріючі золотом і сріблом мистецькі вироби карбувальників, дорогі, ніби всипані живими квітами килими; гайдуки і паходки, що сяяли й засліплювали золотою та срібною сухозліткою й ніби являли собою частину палацових прикрас і меблів — все це вражало око, пригнічувало пасивністю і грубим ефектом било по нервах, якщо тільки вони були в когось у той сангвінічний час...
У замку гості. Після розкішного обіду ксьонже Януш, володар цього чудового палацу, запросив своїх вельможних гостей на галерею подихати свіжим повітрям. На галереї поміж зеленню розставлено столи та столики, що так і вгинаються під батареями фляжок і замшілих пляшок, "старего венгржина", мушкателя, мальвазій, ревул, алікантів та інших різноманітних вин і медів. Турячі роги на ніжках і масивні келихи спорожнюються, ad majorem dei Poloniaeque orlgam, в міру того, як наповнює їх услуговуюча вельможним гостям благородная шляхта... Хлопів тут нема, а все свій брат "уродзони" поляк, і тому панство може говорити одвер-то... Гайдуки і пахолки сидять тепер по офіцинах і теж бенкетують, наслідуючи панство й вихваляючись багатством та вельможністю своїх господарів... Рай, а не життя!..
Ясновельможний ксьонже Януш — показний літній чоловік: він уже при покійному крулі, його милості Сте-фані Баторії, був тямущим ксьонжентом, a reverendis-simus pater 1 Скарга покладав на нього свої католицькі надії. В круто "закренцоних вонсах" князя Януша давно вже сріблиться сивина, майстерно прихована французькими та італійськими фарбами. Лиса голова князя красномовно говорить про те що цією головою більше по-жито й випито, аніж продумано. Під сірими безбарвними очима висять мішечки: можна було подумати, шо це так під шкірою назбиралися мішечки сліз, не випла-каних протягом веселого, безтурботного життя... Та й коли їх було виплакувати! Короткі ніжки князя Януша якось неохоче носять на собі огрядне, вгодоване тіло свого володаря, яке звикло більше користуватися кінськими та хлопськими* ногами, ніж своїми власними, створеними хіба що для мазура "а розшаркування перед чарівними паннами. А шаркано багато, і мазура танцьовано, ох, як багато!
— А я хочу вас, панове, почастувати таким вином, якого, я певен, нема і в льохах його милості пана кру-ля,— сказав Януш, багатозначно підкручуючи свій нафабрений вус і поглядаючи урочисто на присутніх.
Вельмишановний отець (лат.).
Слова ці привернули загальну увагу: польські пани любили похвалитися рідкісними винами один перед одним, і це було ніби їхньою національною гордістю.
— Слово гонору, панове! Таке вино, таке!— І князь Януш, склавши пучкою свої пухлі пальці, злегка доторкнувся до них губами.
— Аз яких, пане ксьонже?— спитав високий, білявий і сухорлявий гість з холодними сірими очима, що, здавалось, ніколи не усміхались, як не усміхались і його сухі губи.
— Старего венгржина, пане ксьонже,— відповів князь Януш, поволі переводячи очі на сухорлявого гостя і ніби теж питаючи: що ж далі?
Гість байдуже поглянув на нього холодними очима.
— А чи дуже старе? Старше за мене з паном?— спитав він.
Князь Януш ще вище задер свого вуса.
— Гм!—усміхнувся він.— Це вино, панье ксьонже, бачило, як вічної пам'яті круль Владислав Третій Ягай-лович коронувався угорською короною. Його милость круль Владислав надіслав тоді ж з Угорщини моєму предкові, князю Острозькому, дванадцять дюжин цього божественного напою.
І князь Януш, підійшовши до столу, відкрив срібний ковпак у вигляді дзвона, під яким на такій самій срібній таці стояла замшіла пляшка. Декотрі з гостей підійшли до столу поглянути на старовину.
— Згадайте, панове, що ця нікчемна посудина з вологою, що в ній міститься, пережила і свого першого господаря, нещасного Владислава, який загинув під Варною, і славного Казимира, і Сигізмунда-Августа... Це нікчемне скло пережило династію Ягеллонів, але в ньому живе душа Ягеллонів... Вип'ємо ж, панове, за вічну пам'ять цієї славної династії, з якою Польща досягла нечуваної слави й могутності! Вип'ємо з цієї посудини, на якій я бачу прах наших славетних предків!
І князь Януш урочисто торкнувся шийки пляшки.
— Правда, пане ксьонже, я чую могильний запах,— тихо й сумно сказав один з гостей, юнак років двадцяти, із смуглявим обличчям південного типу і з розумними, задумливими очима,— ця пляшка пережила золотий вік Польщі, а її сестри переживуть нас.
— О, неодмінно переживуть!— безтурботно вигукнув князь Януш.— Я про решту пляшок і в своїй духівниці згадую. Заповідаю тому полякові, який сяде на московський престол і коронується шапкою Мономаха, випити одну пляшечку на згадку про мене.
Князь Януш подав знак одному з услуговуючих шляхтичів, щоб той від-кубрив заповітну пляшку. Вертлявий шляхтич спритно брязнув острогами, підкреслюючи свою увагу й пошану до ясновельможного пана воєводи, і підскочив до пляшки з таким лицарським виглядом, наче це була дама, яку він запрошував на мазура. Він обережно взяв пляшку і, обгорнувши її серветкою, почав відкубрювати засмолену шийку: він, здавалось, священнодійствував.
Пляшку вддкубровано. Дорогоцінну вологу налито в маленькі чарочки. Гості смакують двохсотрічну старовину, яка пережила і їхніх батьків, і славу Польщі.
— Аромат! Я відчуваю — тут сидить душа Ягелло-нова!— у захваті каже один з гостей.
— Divinum!1— процідив крізь зуби пан біскуп. Князь. Януш явно тріумфував.
— У льоху мого батька є дещо старіше за це, панО' ве!— сказав один з гостей, білявий юнак з голубими очима, ставлячи чарку на стіл.
— Що каже пан Томаш?—відгукнувся князь Януш, піднявши голову, як кінь, стиснутий острогами.
— Пан Томаш каже про реліквії свого батька-небіж-чика пана Яна Замойського,— відказав пан біскуп, очевидно, милуючись кольором вина у своїй чарці.
— Реліквії небіжчика пана Яна?— здивувався хазяїн.
— Так, пане ксьонже,— ліниво відповів білявий юнак,— в льоху мого батька збереглася ще одна бочка меду із присланих нашому предкові її милостю королевою Ядвігою на згадку про об'єднання Литви з Польщею. Я з радістю дочастую цим медом панів, якщо вони зроблять мені ласку — відвідають мене в моєму замку в Замості.
З усіх боків залунали ґречності й похвали родам За-мойських та Острозьких і їх славетним, недавно померлим представникам — панові Яну Замойському та князеві Василю-Костянтину.
— Hex бендзє Єзус похвальони!—-закінчив пан біскуп, ставлячи порожню чарку на стіл.
— На віки віків!— відповів хазяїн.
— А чи не лишилося в кого-небудь з ясновельможних панів хоча б одної пляшечки з того вина, яким колись упився праотець наш, Ной-небіжчик?— озвався рап-
Божественно (лат,).
том голос, якого досі не чути було.— Мню, же то є найстаріше вино...
Усі з подивом глянули на того, хто звернувся із цим запитанням.