Ліворуч від них і кінця, здається, нема цьому степу, неначе він змагався з блакитним небом, все далі й далі відсовуючи його в ту невидиму далечінь, до тієї заслоненої небом і степом дорогої північної сторони. А там, в тій північній сторонці,— люба батьківщина^ земля свя-торуська, міста християнські, там, як каже в думі "не-вольницький плач",
Там тихії води, Там яснії зорі, Та край веселий, Та мир хрещений, Святоруський берег, Города християнські...
Там Київ, Чигирин, Черкаси, Дніпро-Славутич, Великий Луг — батько та Січ —мати... Там і зозуля кує, і соловейко щебече, мак цвіте, калина росте, дівчата співають, козаків у неволі споминають...
І не було для Пилипа нічого в світі милішого за його любу Україну...
І для Петра Дюжого нічого в світі не було милішого за його любу московську сторонку, де "не белы снежки во поле белеются", "не одна дороженька в поле пролегает", де немало "попила его буйная головушка,— пила она, погуляла, что за батюшковой да за матушкиной за легкою за работой...".
Такі думки снувалися в душі наших полоняників, коли вони звільна посувалися пагористим степом від Ак-Мечеті до Карасу-Базара. Ліворуч — усе рідне, любе, далеке, навіки втрачене. Праворуч і попереду — чуже, страшне, невідоме. Уже скільки вони ідуть, а праворуч все пнеться до блакитного неба суворий Чатир-Даг, а від нього, ніби чіпляючись одна за одну, темніють майже такі самі велетні-гори, заступаючи собою чуже, непривітне море. Та хоч як важко у них було на душі, вони намагались бути бадьорими, веселими. Та й чи може запорожець в тугу вдаватися, рюмсати хоч би в якій там неволі? На те він козак! А московському ратному чоловікові теж негоже голову хнюпити. Он він не забув, як, стоячи в караулі у Москві, біля Лобного місця, років сім тому, бачив, як карали отамана бунтівників Стеньку Разіна. Хіба він втратив тоді мужність? Ні! Він бадьоро дивився у вічі всій Москві... "А Петро Дюжой чим гірший за Стеньку? А ці худі, та горбоносі, та вузькоокі татари чим кращі за московського стрільця?— думав про себе Петро.— Раз мати породила..."
І раптом, з дивної примхи волі, через природну і нагуляну відвагу, стрілець, набравши якомога більше в свої широкі груди повітря, труснув рудим волоссям і заспівав на весь степ дужим грудним голосом:
Уж ты, поле мое, поле чистое, Свет-раздольюшко широкое! Чем ты, полюшко, приукрашено? Приукрашено поле все твяточками, Как твяточками-василечками. Посреди-те поля част ракитов куст, Под кустом-то лежит тело белое, Тело белое молодецкое... Молодой стрелец там убит лежит, Не убит лежит — шибко раненой...
Коли залунали перші звуки пісні, Гирейка здригнувся мов опечений: чи не збожеволів уже рудий урус? Чи не з'їхав з глузду, як це часто буває з полоняниками? Та ні — він бадьоро дивиться і, підперши праву щоку долонею, затягує все вище й вище, соловейком заливається... І товариш його, запорожець, теж веселий... А пісня так і ллється. З усіх боків, з усього загону, під'їхали татари, обступили Гирейчиних молодців, дивуються, скалять зуби, головами хитають... "Якши — ай якши... Ля Іллях іль аллах..."
Інші полоняники підходять, слухають...
Гирейка, радіє. Він бачить, що це в нього такий товар, за який дорого дадуть на ринку в Кафі. Він сам був свідком, як один паша заплатив великі гроші за шпака тільки тому, що той добре співав, а інший паша купив за пригорщу золота для свого гарему папугу, яку старий дервіщ навчив вигукувати: "Ля Іллях іль аллах. Мухамед расуль аллах!" І він за свого співучого мос-кова візьме добрі гроші. А Пилип, слухаючи свого товариша стрільця, пригадав, як він іще в дитинстві чув від дідуся січовика розповідь про козака Байду, як цього Байду турки повісили за ребро на гак, а він не тільки не просив помилування, а навпаки — попросив, щоб йому перед смертю дали люльку покурити.
А коли стрілець, проспівавши всю пісню, під кінець загорлав на весь степ:
Что венчала меня сабля вострая
С молодой женой — пулей быстрою,—
один хохол-полоняник не витримав і аж свиснув: — Фф'ю-ю! Бач, москва! Ото люд!..
XIV
Минуло ще кілька днів. І ця остання валка неволь-ників, як і всі попередні, дійшовши до Кафи, розтанула нд ринку, як снігова лавина, що ринула в теплу долину; як розпроданий гурт овець, вони давно поневіряються — хто на турецьких галерах, хто в землі Анадольській, хто в Кизилбашській, хто в Мультянській, а молоді бранки нудяться по гаремах, як каже дума,— "потурчені, побусурманені для розкоші турецької для лакомства нещасного".
Стрілець Петро Дюжой за свої пісні потрапив аж у Царград і там, втративши лік середам і п'ятницям, у від-
чаї махнув рукою на пости і жере скоромне, сподіваючись, що коли бог його визволить із неволі, то він у всьому покається попові на сповіді. Запорожець Пилип лишився в Кафі: його купив паша для роботи в саду.
І почалось для вільного запорожця життя нудне й одноманітне. Від зорі до смерку, побрязкуючи ланцюгами, якими були скуті його ноги, він порався в саду свого пана, розчищаючи, підмітаючи і посипаючи піском садові доріжки, доглядаючи квіткові грядки та клумби, очищаючи фонтани, що журкотіли в саду, поливаючи квіти і зелений дерен, що облямовував доріжки, грядки і клумби, збираючи листя й сушняк. Єдина була для нього тут утіха — це те, що в цій неволі, працюючи в саду під орудою старого глухого татарина-садівника, він зійшовся з іншим старим-престарим невольником, який виявився майже земляком і котрий мучився в Криму от уже близько десяти років. Старий невольник, як виявилося, був москалем, це він уже вдруге у неволі і багато страшного розповідав про свою першу неволю. А був це той москаль, який побував колись і в Анадоль-ській, і в Кизилбашській землі, працював і на галерах, був і у фараонів, і у шпанського короля, у німців-дуків, і у францовській землі у францовських німців, і бусур-манився, і всі віри перепробував, і всяку нечисть їв — і на все це було йому наплювати... Він розповів своєму новому товаришеві, що теперішній пан їхній, Облай-Кадик-паша, купив його на ринку років десять тому, з двома його запорожцями, землячками — а черкащанками, із яких старша, живучи в гаремі у Облай-Кадик-паші, давно потурчилась і побусурманилась і вже народила паші з півдюжини смаглявих пашат; а друга, яку паша купив маленькою дівчинкою, тепер виросла, стала пишною красунею і скоро буде улюбленою пашихою їхнього пана. Цей же старий москаль-невольник розповів, що він любить цю дівоньку, і хоч майже ніколи її не бачить, та вона пам'ятає його, старого невольника, і інколи присилає йому з молоденьким євнухом, з темношкірим арапченям, яких-небудь ласощів.
Запорожцеві дуже хотілося б побачити своїх землячок, але він так і не бачив їх: хоч одне вікно з гарему й виходило в сад, та воно завжди було запнуте; а самі жінки паші виходили в сад у супроводі євнуха-арапче-няти і старої господині тільки вночі або коли в саду нікого не було.
2. Д. Мордовець
33
Другою втіхою для молодого невольника було те, що сад їхнього пана виходив на море. Якась невимовна туга і розчулення сповнювали серце невольника, коли він бачив у морі турецьку галеру-каторгу, на якій працювали прикуті козаки, вони часом співали сумних пісень, що нагадували їм далеку батьківщину, любу Украйну, так само як садівникові-запорожцю вони нагадували далекий, навіки втрачений рай.
Одного разу, працюючи, як звичайно, в саду, він побачив, велику галеру-буксир, що тягла за собою кілька навантажених турецьких суден. На морі стояла тиша, і тому судна могли рухатися лише на буксирі у галери яка пересувалася на веслах. Галера йшла попід бере гом, а оскільки сад Кадик-паші виходив до моря, на берег, від якого відгороджений був високими залізними штахетами, що густо поросли пишною зеленню дикого винограду, то й видно було, що на веслах стояли невольники: вирізнялися чорні обличчя ефіопів, але здебільшого, саме на весах, сиділи люди, в яких не можна було не впізнати українців. Це дійсно були козаки-нг-вольники, майже голі, з бородами й довгим волоссям. Галера йшла надзвичайно повільно.
Пилип кинув роботу, сперся на заступ і стежив очима за галерою; видно було навіть обличчя невольників. Раптом на галері залунав тихий спів, наче хтось плакав... Серце запорожця зайшлося тугою... Тихий голос співав:
Що на Чорному морі
Та на білому камені,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників...
Пилипові знайома була ця невольницька дума, він чув її і в дитинстві, на майданах рідного Кам'янця, і на базарах, і вже згодом на Запорожжі. Дума ця завжди викликала сльози у слухачів. І Пилип завжди слухав її з болем у серці і завжди, бувало, думав: "А як-то воно їм самим, тим невольникам, про яких співається в думі? Що вони, сердешні, відчувають.." І раптом він чує цю думу тепер, коли сам став невольником і хоча нудить світом тут не тридцять років, як ті, що в думі, і не позбавлений ні "світу божого", ні "сонця праведного", одначе все ж у неволі...
Він стояв мов зачарований і слухав, як у темницю прийшла "дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка";
як вона запитала козаків-невольників, щоб вони вгадали, який "тепер в нашій-християнській землі день"; як невольники відповідали: звідки їм знати, який тепер день у них на Україні, коли вони вже тридцять літ у неволі пробувають, "божого світу" і "сонця праведного у вічі не видают"; як їм на це Маруся Богуславка відповіла, що тепер на рідній їх стороні, на Україні, "великодня субота, а завтра святий празнак. роковин день великдень"; як невольники, почувши це, білим лицем до сирої землі припадали, Марусю Богуславку хляли-про-клинали, що вона їм про таке велике свято у тяжкій неволі нагадала; як потім Маруся Богуслівка, взявши нишком у свого і невольницького "пана турецького* ключі від темниці, всіх невольників на волю випустила і просила їх, щоб вони, коли прибудуть додому на Україну, у "города християнські", зайшли до її батька-матері й сказали, щоб вони не продавали ні худоби своєї, ні маєтку і її, Марусі Богуславки, з неволі не викупали:
Бо вже я потурчилась, побусурманилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного...
Пилип, слухаючи спів, стояв між грядками, що були саме під балконом гарему.