Не впав би, та от лихо: до ноги налипло трохи ставкового глею, він послизнувся на гілці, хотів на льоту вивернутися,.. І спиною... на міст, на колоду...
Коли хлопці підбігли до нього, він лежав, силкуючись не встати, а хоч задерти голову. Отой крик, отой жах німого все-розтинаючого болю застиг в його очах. Все напружилось, задзвеніло в ньому, от-от наче з дзвоном обірветься; подих як сперло в грудях, так і не відпускало. Він сам не розумів, що з ним. Не міг навіть застогнати — оголені нерви дзвеніли, і не тільки найменший порух, а навіть думка про це судорогою розтинала тіло.
Однак настрахані хлопці, як і мати, не тямлячи, що торкатись до нього не можна, вхопились гуртом, хотіли відтягти од мосту; хоч він благав поглядом: не тре', одступіться!
Муки нещасного Павлика, муки хлопців тривали довго, поки хтось не здогадався збігати на гору до кузні і покликати дядьків. Добре, що там трапився Черкес, чоловік трохи загадковий для села: він десь вчився в городі, пішов добровільно на біло-фінську, і там йому осколком перебило руку. З тою рукою-клешнею, в солдатському галіфе, з новеньким значком "Ворошил овський стрілець" повернувся він в село. Жив сам, без матері, без молодої господарки, в старій дерев'яній комірчині над яром. Казали, майструє вітряний двигун, вже крила й хвіст вробив, хоче провести електрику собі в хату і в клуб. В контору не пішов, куди його кликали, а в сусіднє село, в школу, і там під нещадні свої команди: "Рівняйсь! Ложись!" — навчав хлопчаків військовій премудрості.
Зараз Черкес в гурті мужиків притупав до греблі. Хмуро глянув на хлопця і, об підошву армійського чобота потушивши бичка, легенько обмацав малого і сказав, як завжди, твердо й замислено:
— Одстрибався пацан. Не воював, а на безбілетну вийшов. В позвонок, в самий нерв поразило. Носилки треба, така, брат, ситуація.
...Дома, коли Байдачна прибігла з степу і, мов безтямна, кидалась, охала над сином, в гурті знов почались розмови: що робити? Везти хлопця в район, у лікарню? Як — на підводі? І тоді, крутнувши бичка жаром в підошву (за армійською звичкою), старшинування взяв у свої руки Черкес. Він клешнею одгородив хлопця: ніяких лікарень! Так розтрясуть на возі малого, що він за селом же богові душу віддасть. Головне зараз для нього — недвижність. І менше бабського лементу.
Черкес глянув з-під лакованого козирка в степ і щось намислив нове: він сам зганяє в район, пішки або на коні, і привезе фельдшера чи кого там трапить. А ви тим часом... Та добре, що він не зірвався, не побіг, своїм оком перевірив, як занесуть і покладуть Павлика. Бо мати першою кинулась в хату і, хапаючись, нічого перед собою не бачачи, настелила синові цілу гору подушок, щоб йому м'якенько лежати.
— Одставить! — лайнувся Черкес, дивуючись бездонній людській темноті.— Ви — мати, ви можете втямить: на одній воло-синочці, на одному голому нерві тримається життя вашого сина. А ви?
Він сердито згріб подушки, заодно солом'яний матрац і все манаття скидав додолу, під ноги: заберіть! Голі дошки застелив рядном, потім баєвим покривалом. Помацав рукою, чи ніде не горбиться.
На цю рівну, тверду постіль і поклали Пашу, Павлика, бідолашного Наська.
...Ту страшну ніч і в землі вона не забуде. Глибока, як прірва, ніч, без краю й кінця. Син і вона, і глухота ночі, і муки його, і жах в душі: вгасає, вгасає в ньому життя... Крик, страх, кров — усе ціпеніло в ній, в грудку здавлювало їй мозок, а далі...
Вона засвітила лампу і поставила на камінець. Та, мабуть, високо. По якійсь страждальницькій тіні, по напруженій зморщечці зрозуміла: погано йому, боляче од світла. Прибрала лампу, вмостила за голову. І вкрутила гніт.
Він лежав рівно й напружено, очі не одривав од стелі. Всіма клітинками прислухався до себе, до того, як наростає, підкрадається і раптом електричним струмом оглушає його той невщухаючий біль.
Мати схилилась над ним, щоб ватою змочити губи. Розпухлі, покусані губи зашкарубли в нього, засохли чорною раною. Та тільки легенько доторкнулась ватою, як знов, самими очима: не тре'! Він прокидався, окроплений холодним потом, марив, щось просив, бурмотів і знов провалювався в сон. Він мучився на її очах, а вона, мати, не знала, як йому допомогти і чим. Вона схилялась над притемненим ліжком і питала: "Ну що тобі дати, Павлуню? Води? Чи принести холодного молока з погреба? Чи світло вкрутити? Аби ж я знала, як вгасити біль, як полегшити тобі страждання, я б руки підклала під тебе. За що ти мучишся, за що тобі кара така?" Ніколи вона не молилася, а тут глянула в темний куток і нишком, таємно, легенькою пучкою змахнула перед собою. Не бога, а когось великого й милосердного, як людське серце, просила вона: "За сина благаю, за безневинну душу його. Одбери в мене життя, поклади мене краще в могилу, в сиру землю, а дай дитині зціленіє, дай видужати, хай не мучиться, хай хоч краплю засне в сю ніч".
Тут вона, наче од болю прозрівши, заглянула в себе, в свою душу, і там, на споді, в потемках забутого, перевернула щось таке давне й приховане, утаєне і від себе, і від людей.
Вона лаяла себе і згадувала інших дітей, в сусідки Вусті, в бригадира, на всьому кутку. І втокмачувала собі в голову: треба й тобі було по-людському. Не йти на дорогу, а як ідеш, то й хлопця брати з собою, хай би там краще пікся на сонці, грався в купах землі, та на твоїх очах. І в поле брати, до сівалок, дивись — трохи до коней привчався б... І хоч знала, не такий у неї Павлик, не ті роки (повернуло йому на дванадцятий) і не та вдача в хлопця, не прив'язала б вона його до своєї спідниці, однак карала себе, роз'ятрювала душу, мучилась усю ніч. Все те, з притаемною вірою робила для того, щоб заглушити в собі страх: як, що завтра буде з сином? Вона боялась заглянути в ту прірву, звідки тягло прахом, тьмою — ні сім'ї, ні сина. А вона? Невже й далі житиме? Для кого, для чого?
Темні кутки, глуха насторолсена тиша в хаті. Лампу затягло чорною кіптявою. І муки сина, безперестанна гарячка, здавлений стогін крізь марення.
Десь під ранок, коли його знов почало палити жаром, він стиха попросив: води. Вона з радістю кинулась, принесла чашку води, та тільки намучились удвох: йому, бідному, і голови не можна було підняти.
Так, самими губами поворушив трохи, поковтав, оросив собі сухе горло й підборіддя. Стомився. Полежав. І вона помітила: здається, світлішає погляд у нього, глибшає, прояснюється і щось ніби бринить на думці. Показав бровою й очима: підтягніть, мамо, лаву ближче до мене... приляжте, я вам щось скажу.
Лаву мати притягла, однак не лягла; в душі їй затерпло, і вона губилась в думках: що з ним? Схилилась над узголів'ям, дивуючись з того, як то холодом, то гарячою росою пахтить од нього.
Він лежав плоско і дивився в стелю. І ось тихо-тихо, навіть не ворушачи губами, озвався:
— Мамо... Коли я вмру, віддайте коньки хлопцям... Ті коньки, снігурі, що тато привезли з Херсона. На горищі вони лежать. І всі книжки хлопцям роздайте, і олівці, а пенал — Вустиній Зінці, я в неї чорнило брав. І не плачте, мамо, чуєте.
Та їй так здавило горло, так заклекотало в грудях, що вона, не тямлячи себе, захлинулась од глухого плачу і в сльозах мокрими губами припала до його щік:
— Сину! Прости мене! Прости за всі гріхи! Хай тільки одступиться горе страшне, хай пронесе, згине, і я благатиму: дай нам пожити, дай, щоб ми разом були, щоб нікуди одне від одного. Я, сину, вже не така... Я тінню стоятиму над тобою, не відійду, очей не зімкну, стерегтиму твій сон і спокій, повір мені, Павлику...
Сліпала вкручена лампа, і мати сиділа згорбившись, а в ній все те давнє, з молодого й дівоцького, потроху тліло, перегорало, вгорталось гірким холодним попелом. Чи не вперше така важка хмара, як на старість у людей, налягла їй на серце.
Тут же на лаві, прихилившись до стіни, вона трохи задрімала. Прокинулась од тривоги: що з Павликом, як він, живий? Аж нудило її від тупого гулу, від жару в голові. Глянула на вікно — ранок. Лампа начаділа, все скло затягла густим димом, і погасла. А син... Він лежав, як і звечора, на спині і чи спав, чи просто принишк, напружившись, щоб не ворушитися. Очі в нього провалилися і затяглися жовтими звосковілими повіками. Аж постарів за ніч.
Мати скрипнула лавою, щоб встати,— і застогнала. Не пускало, затисло її в попереку. Щось зламалось і в ній. Не вірила: вчора лантухами землю тягала, сміялась з дівчатами, а сьогодні... Так, не розправивши спини, і зашкутильгала до мисника, щоб там помитися. Без якихось думок, а так, за звичкою, стала перед дзеркалом. Диви, хто ж то? З надтріснутої рами вглядалась в неї чужа, постаріла, змучена жінка. Дивилась пригасло й скрушно. Під очима набрякло й підпухло, темні підкови од невиплаканих сліз. Ну що ж, не лякайся, це ти, співуха Байдачна. А от глянь: біле прядиво, ріденьке-ріденьке, в твоїх косах. Вона перебрала пальцями розпущену косу і справді знайшла кілька білих посивілих ниток-павутин. Без жалю і без подиву сказала собі: "Одгуляла своє нерозумне дівоцтво. Не себе, душу невинну скалічила..."
Пішла вмиватися і сама була здивована, що так спокійно зустріла страшні переміни в собі. Та й хіба страшно? В таку ніч зотліти, збожеволіти, прахом розвіятись можна. А коси, зморшки, стареча прожовть під очима... Хіба то плата за синові муки? І чи закінчиться все на тому?
5
Минав день, другий, п'ятий, а він лежав і лежав у твердому кам'яному ящику, в гіпсі. Одне помічав за собою: руки в нього стали якісь сонні, білуваті, наче й сонце не смаглявило їх, наче й не давав їм вволю набратися туриці й лепу в ставку, щоб аж загрубіли вони й потріскалися. Думав, знімуть гіпс, одразу спаде з нього мертва й тверда кора, яка до крові в'їлася в тіло, і тоді він, звільнившись, легко, мов пір'їнка, підлетить до самої стелі. Скаже: одкрийте, мамо, вікно, я метелик, я полечу на волю, в сад...
Тяжке для нього було прозріння.
Приїхав на бричці хірург, дебелий підстаркуватий дядько. Потер смаковито руки, поблискав чорними жукуватими очима і сказав весело: "Текс! Буде зараз второе рожденів!" І заходився кректати коло Павлика: потроху, ножем, пальцями одкри-шував грубі кавалки гіпсу, розмотував, здирав, ножем розрізав бинти, щось виколупував немовби з самого тіла, з натертих ран і кидав білі сухі грудки на долівку.